1. Матеріальний та духовний світ доби Трипілля.
2. Києво-Могилянська академія – духовний центр східноєвропейського православного регіону.
1 Найяскравішою серед археологічних культур, що панували на території України є Трипільська. ЇЇ відкрив український археолог Вікентій Хвойко. В Україні трипільська культура проіснувала близько двох тисяч років, залишивши по собі багату культурну та матеріальну спадщину.
Ареал її існування простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров'я на сході. Пам'ятки ж її були поширені не лише на Правобережній Україні, а й практично на всій території Молдови та Румунії, де вони відомі як культура Кукутені. Отже, трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукентської спільноти, що займала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України та Молдови. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Археологи приклали чимало зусиль, аби збагатити науку уявленнями про родоплемінні, суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру, мистецтво.
Основою життєдіяльності трипільських племен було землеробство та скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та металообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі Балкано – Карпатської металургійної провінції, найрозвинутішої в енеолітичну добу.
Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині – сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині – дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальних яруси розпису на керамічних виробах відображують поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце і через яке на землю (третій ярус), падає дощ, окроплюючи рослини.
Культові обряди та церемонії проводились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах. Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) являла собою будинок з коридором. У віддаленій від входу частині приміщення знаходилась піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки і посуд (в одному з горщиків навіть виявлені кістки бика).
Духовна діяльність трипільців спрямовувалася передусім на підсилення існуючого світового ладу і протистояння хаосові. Трипільців можна відносити до окремої цивілізації, адже існують незаперечні факти, що свідчать про їхню писемність, зокрема у 70-х роках археолог В. Мицик у розкопках житла знайшов фрагменти посудин, на денцях і стінках який по сирій глині прокреслені, а на інших уламках ретельно промальовані знаки за структурою літер. Це – піктограми і графічні символи. Вчені вважають ці знаки буквами трипільського письма.
Феномен трипільської культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико-біологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи стародавніх представників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та полісся Європи, що належали до кількох антропологічних та мовних груп, пребували на різних рівнях розвитку.
Увібравши в себе риси попередніх культур та доповниши їх принципово новими, носії трипільської культури дали багату матеріальну та духовну спадщину для майбутніх епох. Трипільська Культура в майбутньому обіцяє стати візитівкою України, її культурним брендом.
Духовна культура трипільської цивілізації
Розвиток землеробства, істотні зрушення в різних галузях господарської діяльності, нагромадження виробничого та суспільного досвіду – все це знайшло відповідне відображення як у мислення, так і в досить складних, як на той час, ідеологічних уявленнях трипільців, які визначалися потребами виробництва і спрямовувалися на забезпечення його успішного розвитку.
Трипільські племена як землеробські перебували у тісному зв’язку з землею й залежали від неї. Саме тому культ землі й ідея родючості посідають домінантне місце у їхньому світогляді. З цим культом була пов’язана ціла система релігійно-магічних обрядів трипільців.
Одне з центральних місць в ідеологічних уявленнях, а відповідно і в антропологічній пластиці, займала богиня родючості – Велика Матір усього сущого, значна кількість схематичних скульптурних зображень якої лишилася у кожному поселенні. На перших стадіях трипільське суспільство перебувало у матріархальних відносинах, чим і можна пояснити таку популярність культу. Фігурки були стоячими та сидячими. Сидячі мали округле обличчя, тіло без рук і з ногами, відділеними одна від одної. Стоячі відрізнялися тим, що мали волосся. Ці фігурки у трипільців розміщалися коло печі-вогнища.
Про саме землеробський характер скульптур свідчать домішки борошна та злаків до глини, а також великі груди, живіт та стегна фігурок. Із виготовленням та магічним використанням зображень богині родючості пов’язані релігійні обряди, виконувані під час зимово-весняних свят. Чоловічі фігурки, які іноді траплялися, теж пов’язані з цим обрядом.
Ідею родючості втілюють ще й глиняні скульптури свійських тварин – бика, свині, собаки, а також птахів.
Оздоблення посуду мало сакральний зміст. У цьому одностайні майже всі дослідники культури, як от Є. Кричевський, В. Даниленко, Б. Рибаков, М. Чмихов, М. Відейко, В. Мисик, Т. Ткачук. Очевидно, відносився посуд до релігійних сонцепоклонницьких культів і ритуалів.
За даними багатьох дослідників, найчастішими символами носіїв Трипільської культури були Сонце і тур-бик. А на знаки води, як показують дослідження Т. Ткачука і Я. Мельника, в окремих групах трипільських поселень припадає 33% від усіх відомих знаків, на символи дощу - 16%, тварин - 14%, дерева - 16% тощо. Серед трипільської зооморфної пластики, за підрахунками В. Балабіної, спостерігається така динаміка: тур-бик - 49,4%, олень - 2,4%, коза - 2,3%, птахи - 1,4% від усіх фігурок і ін.
Трипільці мали складне космогонічне бачення. На жаль, зараз навряд чи вдасться відтворити картину їхніх первісних уявлень, але дещо можна дізнатись з нових досліджень цієї культури.
Існування Трипілля відповідало кліматичній фазі атлантики, і початок цієї культури збігся якраз з істотними зрушеннями в Сонячній системі. Тому можна твердити: населення вже усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. І декілька сюжетів з їхньої міфології доводять це.
По-перше, це стосується давнього вірування про звірину, яка ковтає сонце. Що це за звірина, не дуже ясно, можливо, вовк, як, наприклад, в гальській міфології чи скандинавських сагах. Та, скоріше всього, це була змія, яка, до речі, символізувала не тільки кінець, а й відродження світу в новій, вищій якості. Також змія символізувала жіночність. З цього ми можемо сказати, що у трипільців було циклічне уявлення про час. Вони представляли його собі як безкінечну дорогу, що рухається навколо центру Всесвіту. Цим , мабуть, і пояснюється спіральний орнамент трипільців, де спіраль символізує такий шлях .
Багато про побут і вірування трипільців учені дізнаються з їхніх поховань. Поховання теж мали велике значення у культах трипільців. Були вони різних видів.
Так, у пізніших захороненнях, труп, на відміну від ранніх, не спалювався, а клався в могилу в скорченому вигляді. Такі були відомі, наприклад, під Одесою (Красна Слобідка), Херсоном (Білозірка), в Усатові. У центрі хоронили голову сім’ї (тоді це був уже чоловік), а біля нього – жінку та дітей. Цей курган був оточений іншими курганами з каміння (кромлехи), де були поховані зображення людей і тварин. Крім того, існували ще й ями для інших членів родової організації, вмерлих на стороні – так звані кенотафи.
Мабуть, у пізніх трипільців вже існувало уявлення про те, що людина з одного світу переходила в інший, перенароджувалась, і тому ховали її у скорченому вигляді, що нагадувало положення ембріона.
Досі загадкою для вчених лишаються спалення поселень трипільців. Час від часу, очевидно переселяючись на інші території, плем’я спалювало за собою все.
Існувало у трипільців і складне піктографічне письмо, яке досі не підлягає розшифруванню. Деякі вчені доводять думку, що в орнаментах трипільців теж несуть певну інформацію, окрім їхньої безпосередньої символіки.
Трипільські орнаменти й символіка, побудова їхніх житель і космогонічні уявлення знайшли своє відображення у побуті слов’ян, що дає багатьом ученим можливість стверджувати про походження їх від трипільців.
Існує багато версій стосовно походження трипільців. Серед них варто виділити прихильників автохтонного походження на основі буго-дністровської культури, думки про прафракійські корені трипільців та синтезного підходу виникнення трипільської культури на основі автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону.
Землеробство було основною галуззю господарства. Важливу роль в економіці відігравали майстерні знаряддя праці з кременю, а також застосування міді. Однак найбільш знані у світі трипільці завдяки своєму глиняному посуду.
2. Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний, науково-культурний центр східного та південного слов'янства
Академія була створена в 1632 році на базі Київської братської школи (заснованої 1615 р.) та Лаврської школи (1631 p.). Об'єднана школа називалася Києво-Могилянською колегією на честь її протектора митрополита П. Могили. За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до академії, що й визнано було офіційно, зокрема й царським указом 1701 року. Вона функціонувала до 1817 року.
Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.
Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й необхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріотичних почуттів і національної самосвідомості, аби протистояти чужоземним натискам. Це був перший православний виший навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, в тому числі малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.
Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі.
Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань, як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Скажімо, професор Києво-Могилянського колегіуму Г. Кониський у своїх курсах лекцій на основі традиційного викладання філософії прагнув до всебічного охоплення й історичних здобутків, і науки Нового часу.
Водночас із читанням логіки, метафізики, так би мовити, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоновані «Етика» («Моральна філософія, або Етика»), «Філософія природи, або фізика». Характерно, що до «Моральної філософії» віднесено так звані «трактати» під назвами «Основи людських учинків» — «Побуджувальні основи людських дій», «Людські дії взагалі», «Пристрасті». Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна зробити висновок, що перед нами не лише «моральна», а й психологічна філософія. На цьому принциповому моментові важливо наголосити саме тому, що відбувалися величезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше в традиційно-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістич-них здобутків, але поряд із цим їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Відбувається переорієнтація на пізнання людини, природи, історії, розпочинається не лише піднесення, а й притаманна добі Просвітництва абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для досягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.
Наскільки очевидним залишається зв'язок філософії професорів-мислителів Києво-Могилянської колегії (академії) з традицією, осягненням Слова-Логоса в Київській Русі, софійністю світосприймання і його панестетизму, настільки ж незаперечне переосмислення цих традицій у дусі новітніх філософських спрямувань.
Вибудувана ієрархічність теорій пізнання світу в цьому навчальному закладі вимагала синтезу традиційних знань, глибоко укорінених у культурі Русі й стверджуваних Новим часом Європи та світу. Гуманізм і раціоналістичний принцип мислення, за всієї схильності надати належне місце великим мислителям минулого, вносили свої суттєві корективи в читані професорами курси, підносячи дух Просвітництва, звільняючи людський розум від містицизму, пригніченості.
Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596— 1647pp.), видатний церковний і культурний діяч, молдованин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, абоСлужебник», «Православне ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. «Поруч гетьмана П. Сагайдачного, — зазначає М. Симчишин, — це друга найвизначніша постать передхмельниччини»2. Бачення завдань і покликань колегіуму П. Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в закордонних університетах та академіях. Велика притягальна сила як осередку духовності і творення культури в Києво-Могилянській колегії сприяла тому, що на її взірець
засновувалися колегії в інших містах — Чернігові, Переяславі, пізніше на Слобожанщині, де центром культури, літератури, відродженських і державницьких ідей став Харків.
Києво-Могилянська академія майже за двохсотрічний період свого функціонування стала добре відомою в Європі та світі, передусім найтісніші її зв'язки були зі слов'янськими країнами. Посланці Академії плідно працювали в інших слов'янських країнах, зокрема М. Козачинський — у Сербії, Г. Кониський — у Білорусі. Символом взаємозбагачення української та білоруської культур є ім'яСимеона Полоцького, білоруса за походженням, випускника й діяча Києво-Могилянської академії.
Значна когорта професорів, учених з Києва працювала в Москві, несучи туди набуті ними знання у сфері педагогіки, церковної діяльності, науки, художньо-літературної творчості, мистецтва. Серед них уже згадуваний Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький — один із найвідоміших учених того часу, Дмитро Туптало — видатний проповідник, ігумен різних монастирів, а згодом митрополит Ростовський, автор чотиритомного збірника «Четьї Мінеї», п'єс, поетичних творів барочного стилю. Галичанин Стефан Яворський — філо-соф-поет — після навчання та праці в Києво-Могилянській академії став єпископом у Рязані. Мабуть, найбільш знана постать Феофана Прокоповича, автора філософських праць («Логіка», «Натурфілософія, або Фізика» та ін.), полеміста, викладача поетики в Київській академії; значні його зусилля були пов'язані з реформаторською діяльністю Петра І.
Будучи автором праці з риторики, за якою сам Ф. Про-копович читав власний курс, він добре володів поетикою слова, його твори не позбавлені високого ліризму, зокрема у віршованому описі Бористена (Дніпра), Києва та його околиць, але водночас із патріотизмом, любов'ю до землі й історії свого народу, його слово здатне нести в собі гнівну полемічність, сарказм. Не всім ієрархам подобалася його історична п'єса «Володимир», де в алегоричних персонажах язичницьких жерців поставали тогочасні вельможні особи. Очевидно, лише навіяна стилем критицизму, полемічності й громадянської відваги, великої поваги до справжнього пізнання світу, а не схоластики, могла з'явитися своєрідна відозва поета-мислителя «Про папський вирок Галілеєві».
Українська культура XVII—XVIII століть, як і культури інших слов'янських народів, набула свого особливого забарвлення. За її образно-пластичною гіперболічністю й
рельєфністю — глибинна внутрішня сутність боріння духу, інтелекту й художньо-естетичного самовираження.
