Основоположником наукової школи і засновником американської науки управління прийнято вважати Ф. Тейлора (1856-1915) , на могилі якого написано:
«Батько наукового менеджменту». У його працях містяться конкретні рекомендації стосовно ефективного використання праці робітників і засобів виробництва, введення чіткого регламенту і стандартів на робочі операції і рухи, обліку робочого часу, застосування диференційованої оплати праці тощо.
Велику увагу Тейлор надавав питанням нормування праці, організації робочих місць і аналізу трудових рухів. З метою досягнення максимальної продуктивності праці він рекомендував правильне поєднання трьох таких елементів: 1) конкретного завдання; 2) визначеної норми часу; 3) особливого методу роботи.
Тейлор рекомендував дотримуватися чотирьох принципів управлінської науки: 1) наукового вивчення кожної задачі і розвитку наукових методів; 2) копіткого підбору працівників і стимулювання виконання задач; 3) підтримання тісного контакту з працівниками; 4) по можливості здійснювати поділ кожної роботи. Щоб досягти ефекту, Тейлор запровадив норми виробітку. Він пропагував активне управління виробництвом, вимагав, щоб робота кожного виконавця планувалася керівником наперед, і щоб кожний працюючий мав інструктивні картки з визначенням конкретного завдання, засобів, методів і прийомів його виконання.
Тейлор звернув увагу на тісний взаємозв'язок таких чотирьох положень: 1) наука, а не емпіричні правила; 2) гармонія, а не розлад; 3) колективізм, а не індивідуалізм; 4) максималізм, а не обмежена віддача.
На його думку, за умов високої складності виробництва перше місце посідає не організатор, а організаційна система. Роль спеціаліста-організатора полягає в організації самої системи, і всі ділові питання повинні вирішуватися системою. За висловом Тейлора, хороша організація при «бідному» обладнанні дасть кращі результати, ніж відмінне обладнання при поганій організації.
Одним із послідовників Тейлора був Г.Тантт, який інтенсивно використовував в оперативному управлінні графічні методи, відомі нині як «графіки Тантта». Тантт розпочав виробниче календарне планування на сучасній технічній основі. Пізніше у своїх дослідженнях він приділяв велику увагу соціальним аспектам бізнесу і менеджменту.
Пропагандистами системи Тейлора у розвинутих країнах було подружжя Гілбретів: Ліліан (1878-1972) і Френк (1864-1924). Вони продовжували пошук «єдиного найкращого методу виконання робіт», вивчали питання, пов'язані з виконанням фізичної роботи у виробничому процесі, зв'язок між науковим менеджментом і даними соціологічних досліджень. До заслуг Гілбретів відносять вимоги детального вивчення рухів і широке впровадження у практику менеджменту вимірювальних методів і інструментів. Книги Ф.Гільбрета «Азбука наукової організації праці та підприємств» і «Вивчення рухів» кілька разів видавалися в СРСР у 1924-1931 рр.
Послідовник Тейлора американський інженер Г.Емерсон (1853-1931) розробив принципи підвищення ефективності не тільки виробничої праці, але й будь-якої діяльності людини: у державному управлінні, у зовнішній політиці, у військовій справі, на транспорті і в домашньому господарстві. Г.Емерсон розробив штабну організацію апарату управління.
Підкреслюючи роль правильної організації і наукових принципів управління, Г.Емерсон відмічав: «Якби ми могли об'єднати усі цілі та ідеали, що надихають організацію зверху донизу, зібрати їх таким чином, щоб вони діяли в одному і тому ж напрямку, то результати одержали б колосальні. Але оскільки на ділі всі вони тягнуть у різні боки, рівнодіюча часто виявляється дуже слабкою, а іноді й просто від'ємною».
Класична школа управління
Вирішальний внесок у створення школи класичного управління зробив А.Файоль (1841-1925). Файоль зосередив увагу на можливості застосування досягнень науки в діяльності органів державного управління. Він визначив 14 принципів правильного формування органів управління: 1) розподіл роботи; 2) авторитет керівництва; 3) внутрішня дисципліна; 4) єдність керівництва; 5) єдність розпоряджень; 6) підпорядкованість індивідуальних інтересів більш загальному інтересу; 7) винагорода; 8) централізація; 9) внутрішня ієрархія; 10) порядок; 11) справедливість; 12) стабільність персоналу; 13) ініціатива адміністративного персоналу; 14) єдність персоналу (корпоративний дух).
А.Файоль сформулював положення про те, що соціальні явища подібно до фізичних підпорядковуються об'єктивним законам розвитку, незалежно від нашої волі. Заслугою А.Файоля є і поглиблення розробки змісту управлінської діяльності, виділення таких функцій, як: технічних, комерційних, фінансових, страхових, облікових, адміністративних та їх функціонування на всіх підприємствах. Управлінську концепцію Файоля було покладено в основу сучасної класифікації функцій управління. Крім того, йому належить також розвиток багатьох інших прогресивних ідей, які пізніше стали підґрунтям науки про менеджмент.
Розвитком науки менеджменту як єдиного цілого займався і англійський вчений О.Шелдон. Він підкреслював соціальний характер управління підприємством. Прихильниками і продовжувачами адміністративного вчення А.Файоля були Л.Г’юлік (США) та Л.Урвік (Англія).
Засновник «Форд Моторс Компані» Г.Форд впровадив найпрогресивніші ідеї організації і управління виробництвом в автомобілебудуванні. Ключовими з них є: 1) ідея масового виробництва і глибокого поділу праці; 2) стандартизація, що дозволила помітно підвищити якість і здешевити вартість виробів; 3) впровадження механізованої лінії і організація конвеєрної системи виробництва; 4) розробка принципів роботи концерну й успішна їх реалізація у рамках автомобільного виробництва.
Багато в організації роботи апарату управління і розпорядчої діяльності керівника здійснив П.Сальфранк. Він наголошував на необхідності поширення господарського розрахунку на апарат управління і критикував тих, хто нехтував цим, посилаючись на специфіку управлінської праці.
На думку П.Сальфранка, менеджмент є мистецтво, але мистецтво важке. Для ефективного здійснення його потрібні знання. Як художник повинен вивчати закон малярства, так і адміністратор повинен досконало пізнати характер матеріалу, над яким він працює, а саме - природу адміністративного акту. Він стверджує, що адміністрування означає вміння витрачати, або вміння направляти витрачання коштів.
Повчальні твердження щодо ефективного адміністрування містяться у книзі Честера Бернарда (1886-1966) «Функції керуючого працівника». Бернард розглядав організації як кооперативні системи свідомо скоординованих діяльностей. Кожна організаційна система вимагає три нагальних елементи: комунікацію, готовність діяти і єдину мету.
Варта уваги теорія визнання авторитету, розроблена Бернардом. Автор стверджує, що авторитет залежить не стільки від авторитетних осіб, які дають розпорядження, скільки від готовності тих, хто приймає наказ до виконання. На його думку, авторитет просувається знизу вверх, при цьому працівники готові приймати розпорядження менеджера, якщо вони: 1) розуміють повідомлення; 2) бачать, що повідомлення відповідає цілям організації; 3) відчувають, що вказані дії не йдуть врозріз з їх потребами; 4) бачать себе розумове і фізично здатними виконувати це розпоря дження.
Біхевіористські школи менеджменту
У другій половині XX століття широкого розповсюдження у всьому світі набув біхевіористський підхід до менеджменту. Під впливом біхевіоризму зумовлена психологізація економічної думки. За твердженням біхевіоризму, крім трьох основних факторів (земля, праця, капітал) виробництва, необхідно враховувати ще й четвертий - прагнення найманого працівника.
Центральною ланкою біхевіористської концепції виступає бажання людини впорядковувати у відповідності зі своїми прагненнями і потребами оточуюче її середовище.
Американський німець Хуго Мюнстерберг (1863-1916) став відомим завдяки публікації в 1913 році своєї книжки «Психологія і промислова ефективність». Він доводив, що психологи можуть допомогти виробництву у трьох напрямках: зосередженні на вивченні робіт і пошуках шляхів ідентифікації осіб, що найбільш підходять для певних операцій; ідентифікації психологічних умов, за яких працівники краще виконуватимуть свою роботу; пошуках шляхів впливу на суб'єкт з тим, щоб він вів себе у відповідності з інтересами менеджменту. Х.Мюнстерберга часто називають «батьком промислової психології».
Вагомий вплив на розвиток біхевіористської теорії менеджменту зробила Мері П.Фоллетт (1868-1963). Вона стверджувала, що людина у своїй діяльності мотивується декількома факторами. Менеджери мусять вивчати і розуміти ці фактори, гармонізуючи зусилля людей у розв'язанні конкретних задач. М.Фоллетт вивчала відносини в малих групах і ввела поняття «групове розуміння». Цей підхід одержав особливо багато прихильників серед японських менеджерів.
М.Фоллетт визначала менеджмент як мистецтво реалізації планів за участю діяльності людей. Чільне місце в дослідженнях М.Фоллетт займали проблеми демократії, лідерства та ін.
Для вивчення можливостей застосування на практиці досягнень біхевіоризму професор Е.Мейо, Ф.Ротлісбергер і їх колеги в 1927-1932 рр. провели на заводах компанії «Вестерн електрик» у м.Хоторні експеримент. Відомі у всьому світі хоторнські експерименти показали, що мотивації трудової поведінки людей значною мірою визначаються соціальними факторами, думкою про них товаришів по роботі, відносинами з безпосереднім керівником, оцінкою свого підприємства тощо.
На основі робіт Е.Мейо, М.Фоллетт та інших дослідників була сформульована нова філософія людських відносин. Дослідники менеджменту почали надавати великого значення психологічним мотивам поведінки людей у процесі виробництва, проблемам групових відносин, груповим нормам, конфліктам і співробітництву, комунікаційним бар'єрам, неформальним організаціям.
Прихильники «людських відносин» всебічно вивчають дії людини, розробляють рекомендації щодо оздоровлення психологічного мікроклімату, гуманізації стосунків між підприємцем і робітником. Досліджуються неформальні аспекти організації, психологічні мотиви поведінки людей, групові відносини і групові норми, ціннісні орієнтири, проблеми розвитку комунікації, конфліктних ситуацій тощо.
Апологети «людських відносин» стверджували, що економічні інтереси людей є далеко не єдиними спонукальними мотивами, що людину можна стимулювати до праці задоволенням її соціальних і психологічних потреб. Використовуючи концепцію «людських відносин», було розроблено багато рекомендацій для адміністративних працівників різних рангів щодо того, як треба керувати підлеглими, примусити їх примиритися з подальшою інтенсифікацією праці та ін.
У другій половині минулого століття теорію «людських відносин» доповнює теорія «людських можливостей», використання положень якої дає змогу краще забезпечувати основну людську потребу й задоволення працею. Сучасна соціальна психологія розвивається під впливом ряду напрямків і шкіл: фрейдизму і неофрейдизму; теорії поля і групової динаміки; соціометрії; теорії потреб.
Певні зусилля на вивчення потреб індивідуумів спрямовував А.Маслоу (1908-1970), який розробив ієрархію потреб працівників і теорію мотивації, котра була побудована на трьох припущеннях щодо людської натури: 1) людські прагнення потребують задоволення; 2) людські дії спрямовані на повне задоволення бажань; 3) прагнення проявити себе на більш високій ієрархічній сходинці. А.Маслоу підкреслював, що не слід перебільшувати значення грошей у стимулюванні працівників. Він визначав, що в обов'язки менеджера повинно входити створення відповідного клімату, при якому працюючі можуть найкраще проявляти свої здібності.
Розвиваючи і удосконалюючи біхевіористську теорію, дослідники менеджменту розбивають її на дві школи: школу людських стосунків(1920-1950 рр.) і школу поведінських наук (1950 р. і до нашого часу).
Школа бюрократичного і кількісного підходу у менеджменті
В організації управління світове визнання набула теорія «ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації» М.Вебера (1864-1924). Вебер вважав, що можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій - бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління.
Головною умовою їх ефективного функціонування є дотримання таких принципів, як: чіткий поділ праці на основі функціональної спеціалізації і відповідальності; наявність чіткої ієрархії влади; система правил, що визначають поведінку кожного члена організації; система процедур, що визначають порядок дії у всіх ситуаціях; інтегрування особистих якостей у взаємовідносинах між працівниками організації; відбір і просування по службі працівників; дотримання дистанції між керівниками і виконавцями.
М.Вебер розглядав бюрократію як професіоналізм у сфері менеджменту, який виключає дилетантизм і передбачає заміну лідера, що характеризується, перш за все, яскравими індивідуальними рисами, на бюрократичного лідера, який володіє певними адміністративними навичками. Незаперечні переваги бюрократизму у порівнянні з іншими методами, автор вбачав у високій точності виконання робіт, суворій дисципліні, стабільності персоналу та відповідальності. Запропонована Вебером теорія на практиці не забезпечувала ефективності у розв'язанні проблем. Тому нині термін «бюрократія» вживається частіше в негативному смислі. Бюрократія віддає перевагу вертикальній організації соціально-економічних процесів, у той час як в економіці домінуючою є горизонтальна організація, де відносини господарюючих суб'єктів регулюються за допомогою товарообміну.
Проблеми бюрократизму подані в книзі англійського вченого і публіциста С. Паркінсона «Закони Паркінсона», а також у «законах» Мерфі, Пітерса та ін.
Кількісна школа в менеджменті одержала розвиток у роки Другої світової війни. Війна змусила Англію, а потім США почати використовувати кількісні підходи до розподілу ресурсів найбільш ефективним методом. Кількісні методи вимагають використання математики, статистики, а також інформаційного забезпечення з метою обробки, обгрунтування управлінських рішень та підвищення їх ефективності.
Науковці і практики менеджменту (Я.Тіпберген. Л.Клейн, А.Гольдеров, В.Леонтьєв, Й.Завадський) вважають найважливішим завданням дослідження процесів прийняття рішень із застосуванням найновіших математичних методів і засобів, включаючи ЕОМ. Інтерес представляє організація імітаційного моделювання рішень, методи аналізу невизначеності, прийоми оцінки багатоцільових рішень.
За останній період поширеним став багатофакторний аналіз та кількісна оцінка впливу кожного фактора на стан справ в організації, одержаний за допомогою, насамперед, математичного моделювання (Дж.Макхейл, У.Ф.Кристофер та ін.).
Школа науки управління
Прихильники цієї школи пропагують для здійснення управлінської діяльності використовувати всі позитивні чинники відомих і нині існуючих шкіл менеджменту. Одним із найважливіших є системний підхід. Системний підхід до менеджменту інтегрує загальні функції менеджменту з індивідуальною діяльністю і відповідальністю, а стратегічне планування - з розглядом зовнішніх і внутрішніх факторів. Системний підхід оперує такими поняттями, як відкрита і закрита система, людські і матеріальні ресурси тощо.
В основі цієї концепції лежить розробка системного підходу до питань організації менеджменту: співвідношення частин системи із системою в цілому, взаємозалежність змінних та інше. Організація існує як єдине ціле, що має властивості, відмінні від властивостей її елементів. Відзначається важливість каналів зв'язку системи із зовнішнім середовищем, вирішальна роль комунікації, що забезпечує організаційну цілісність і взаємодію підсистем. Вагоме місце у розвитку системного підходу належить Річарду Джонсону, Фремонту Касту і Джеймсу Розенцвейгу.
Важливим доповненням до системного підходу є ситуаційна теорія. За цією теорією, головним є вивчення конкретних умов діяльності організації. Основні її положення розроблені Пітером Дракером - видатним сучасним вченим у галузі менеджменту. На думку П.Дракера, менеджмент залишався незрозумілим фактором для А.Сміта, Д.Рікардо, Джона Стюарта Мілля, К.Маркса, А.Маршалла.
Він вважав, що форма власності не є визначальним моментом стосовно того, хто володіє владою. Нам здається, що у цьому він помилявся. «Менеджмент не тільки заздалегідь виявляє сили ринку, але і сам формує їх», - писав П.Дракер. Він вважав, що управління стає головним ресурсом і основною потребою розвитку.
П.Дракер сформулював концепцію цільового управління - метод повної орієнтації організації на ціль, що дозволяє менеджерам досягати і власної мети. Його ідея про те, що інновація може прискорюватись організацією менеджменту, є наріжним каменем сучасної концепції підприємства.
П.Дракер визнає необхідність участі частини робітників в управлінні процесами виробництва. У протилежному випадку нормальне функціонування виробництва зустрічається з непереборними труднощами. Він вважає, що основна задача менеджменту залишається такою ж: зробити людей здатними до сумісних дій шляхом постановки їм загальних цілей.
Він характеризує професіоналізм менеджерів двома категоріями: продуктивністю й ефективністю. Під продуктивністю автор розуміє досягнення цілей при мінімумі витрат і зусиль. Але важливішою є здатність визначати правильні цілі, без досягнення яких продуктивність нічого не варта. Вимір правильних цілей П. Дракер називав ефективністю.
Ґрунтовно суть ситуаційного підходу розкриває Р.Моклер. На його думку, цей підхід передбачає здійснення таких етапів: 1) діагноз ситуації для визначення головних проблем, формулювання управлінських цілей і виявлення принципових шляхів їх досягнення; 2) характеристику ситуації і визначення тих факторів, які впливають на прийняття рішень; 3) розробку альтернатив курсу дій; 4) оцінку кожної альтернативи і визначення, яка з них найкращим чином відповідає вимогам ситуації; 5) переведення наміченого плану в конкретний курс дій, ефективних з точки зору цілей компанії.
Р.Моклер зробив спробу теоретично сформулювати і перевірити різні типові рішення у сфері менеджменту, бухгалтерського обліку. Інформаційного забезпечення, добору кадрів і т.п. Представники ситуаційного підходу основну увагу зосереджують на виявленні конкретних властивостей організаційних, інформаційних та інших систем і ставлять вимогу приймати рішення з урахуванням конкретної ситуації.
Дж.Гелбрейт стверджує, що в світі відбувається відокремлення управління від власності. Він стоїть на позиціях того, щоб ринкові відносини були модифіковані шляхом планування. За його твердженням, економічна система, під якою би формальною ідеологічною вивіскою вона не крилася, у суттєвій своїй частині являє собою планову економічну.
На думку Дж.Гелбрейта, «основною позитивною метою техноструктури є ріст фірми. Потім цей ріст став найважливішою метою суспільства, в якому домінують великі фірми».
Дж.Гелбрейт критично налаштований по відношенню до наукових доробок вчених у галузі менеджменту. Йому не відомо, стверджує він, жодного нового організаційного рішення, яке б запропонували теоретики менеджменту. Дослідники тільки реєструють і дають свою назву тому, що винаходять талановиті практики. Але жоден з названих підходів не може претендувати на найкращий метод управління. Необхідно в управлінській діяльності поєднувати кращі сто¬рони різних підходів і шкіл.
Потреба у розвитку теорії й узагальненні передової практики менеджменту особливо стала актуальною у середині XX століття. Успішна реалізація плану Маршалла підвищила інтерес до вивчення менеджменту не тільки в Європі, але й в Індії, Бразилії, країнах Південно-Східної Азії і Африки. Величезного успіху у практичному застосуванні прогресивних принципів і методів менеджменту досягла Японія.
В СРСР і в Україні інтерес до менеджменту то наростав, то падав. Так, у 20-ті роки XX ст. багато друкується з цієї тематики вітчизняної і зарубіжної літератури. Після тривалої перерви інтерес до цих проблем зріс у 60-ті роки.
У 20-х і 30-х роках XX ст. проблеми організації виробництва і менеджменту опрацювали О.К.Гостєв (1882-1941), П.М.Керженцев (1881-1940), С.Г.Струмілін (1877-1974) та ін.
У розробку і впровадження математичних методів управління великий вклад зробили Л.В.Канторович, В.В.Новожилов (1892- 1970), В.М.Глушков (1923-1982). У кінці XX століття в СРСР активізувалися дослідження з удосконалення господарського механізму, переведення підприємств на повний господарський розрахунок і самофінансування. Вагомий вклад у це внесли академіки А.Ф.Афанасьєв, П.Г.Бунич, А.О.Тихонов та ін.
Розвитку загальної теорії управління присвятили свої роботи Д.М.Гвішіані, О.А.Дейнеко, О.В.Козлова, Г.Х.Попов, Й.С.Завадський та ін. В Україні дослідження в галузі управління, починаючи з 30-х років XX ст., успішно велись у Харківському інституті праці. Ф.Р.Дунаєвський сформулював концепцію «адміністративної ємкості», під якою розумів здатність керівника безпосередньо працювати з певною кількістю осіб. На думку Ф.Р.Дунаєвського, «адміністративна ємкість» може значно варіювати залежно від обдарованості керівника, його особистих якостей, технічної оснащеності управлінської праці.
Одне з найпочесніших місць в Україні належить М.С.Грушевському. У книзі «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя» мова йде про суспільну організацію, побут Київської землі та її політичний устрій. Політичний устрій Київської землі автор називає общинно-дружинним, або дружинно-вічовим: грунтувався він на земській, суверенній общині і одноосібній владі князя, що опирався на дружину.
Організацію суспільного виробництва і життя запорозьких козаків, структуру влади, функціонування адміністративних і судових властей, демократичну процедуру виборів гетьманів, отаманів та інших військових керівників на Січі описав в «Історії запорізьких козаків» український історик, письменник, академік АН України ДЛ.Яворницький (1855-1940).
У своїх творах («Катсхізм економічного соціалізму», «Галицько-руські народні провідники», «Апокрифи і легенди з українських рукописів») І.Я.Франко відстоював еволюційний шлях розвитку і соціалізації економічного життя людини, негативно ставився до ідеї централізованої «держави майбутнього», прагнув до створення федерального союзу держав.
Тепер в Україні діє багато вищих учбових закладів, що готують фахівців з менеджменту. У числі кращих - Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП), Міжнародна школа бізнесу. В Україні функціонують Українська Академія державного управління, Інститут підвищення кваліфікації і перепідготовки керівних працівників і спеціалістів. Готують менеджерів вузи, що не спеціалізуються по менеджменту: Національний технічний університет. Національний аграрний університет, Тернопільська академія народного господарства та ін.
Спеціалісти з управління і науковці розвиток управлінської науки у Радянському Союзі поділяють на певні періоди. О.Є.Кузьмін у стислому вигляді подає етапи розвитку управління у радянський період наступним чином.
У І періоді розвитку теорії управління (1917-1921 рр.) обґрунтовувалися принципи, форми і методи державного централізованого управління, диктатури та регулювання державними організаційними структурами.
У I I періоді (1921-1928 рр.) вдосконалювалося адміністративне управління виробництвом, створювалися трести і синдикати, робилися спроби впровадження елементів господарського розрахунку, формального залучення до управління трудящих.
З 1929 по 1945 роки – I I I період, він характеризувався вдосконаленням структур управління, плануванням і організацією виробництва, відпрацюванням методів підбору і підготовки керівних кадрів. Цей період пов'язаний з організацією індустріальної бази країни, створенням великих підприємств і галузей народногосподарського комплексу і з пошуками нових принципів і прийомів адміністративного управління.
IV період (1946-1965 рр.) відзначався пошуками нових форм взаємодії державних органів управління, переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, функціонування нових структур та поглиблення адміністрування.
V період (1965-1975 рр.). У цей період активно впроваджувалися економічні експерименти, економічні реформи були спрямовані на посилення економічних методів управління, впровадження елементів демократичних методів управління, посилення ролі громадських органів управління.
У VI періоді (1975-1988 рр.) поглиблювалось усвідомлення необхідності глибоких економічних реформ, радикальних змін, економічних відносин, реформування форм власності. Визріла необхідність реформування адміністративно-командної системи, корінної зміни структури базису та методів управління.
VII період розвитку науки і управління - це період реформування базису і політичної системи України, виникнення різноманітних господарських структур та організацій. У цей час вдосконалюється господарський розрахунок та його принципи, відбувається впровадження територіального розрахунку на всіх рівнях, посилення кооперативного руху, орендних відносин, збільшення економічної свободи та початок ринкових реформ.
Кожен новий підхід поновлював досвід і знання попередніх та продовжував розвиватися самостійно. По мірі того, як пізніші теорії використовували всі знання попередніх, виникло їх повне злиття і інтегрування у системні і ситуаційні підходи.
