Управління існує з того часу, коли з'явилися перші організації, тобто фактично з часу появи самого світу. Практика менеджменту була ще тисячі років тому. Єгиптяни використовували менеджерські функції планування, організації і контролювання, коли будували великі піраміди. Олександр Великий тримав штат військових, щоб координувати дії під час військових кампаній. Римська імперія удосконалила організаційну структуру, яка значно полегшила контроль.
Практика управління формувалася в Шумерії, Македонії (при Олександрі Македонському), Римі, Київській Русі та в інших давніх державах. На чолі організацій стояли королі, царі, воєводи, генерали. Незважаючи на це, серйозної уваги менеджменту не приділяли аж до XIX століття. Двома першими піонерами у цій сфері стали Роберт Оуен (1771-1858) і Чарльз Беббедж (1792-1871). Оуен, британський промисловець-реформатор, був одним із перших менеджерів, які визнали важливість організації людських ресурсів і добробуту робітників. Чарльз Беббедж, англійський математик, зосередив увагу на ефективності виробництва. Він надавав великого значення поділу праці й обґрунтував застосування математики до таких проблем, як ефективне використання обладнання та матеріалів.
Особливостями управління до 1900 р. були:
- менші, ніж в сучасних умовах, пропорції між чисельністю керівників і не керівників;
- невелика чисельність керівників середньої ланки;
- нечисленна група керівників вищої ланки;
- підвищена роль лідера (головного керівника);
- переважаюче використання адміністративно-командних важелів.
Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.
І етап (жовтень 1917 р. - березень 1921 р). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.
II етап (1921-1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.
III етап (1929-1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і присвячувався вдосконаленню структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.
IV етап (1946-1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою перс-ходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.
V етап (1965-1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.
VI етап (1975-1985) характеризується все більш глибоким усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність ради кальної змін й економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу. В свою чергу, VII етап можна поділити на п'ять під етапів, започаткованих у 1985 р.
І під етап - робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку
ІІ під етап - застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.
ІІІ під етап - упровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.
ІV під етап - упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.
V під етап - початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.
Період формування національної економіки України і здійснення економічних реформ потребує окремого вивчення та викладу.
На різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий вклад в неї внесли такі відомі українські вчені, як О. Терлсцький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.