34. Державницька діяльність П.Орлика

Вступ

Занепад української автономії після полтавської перемоги Петра І значно прискорився. Вводився контроль за податками, витратами та утримання адміністрації, війська тощо. При гетьманові мав постійно перебувати царський резидент.

Сам цар чи російський уряд призначали старшину не зважаючи на гетьмана. Поширені були випадки, коли командувати козацькими полками призначались російські офіцери. Козаків продовжували активно використовувати в далеких походах і на будівництві різних споруд, яскравим прикладом є будівництво каналу навколо Ладозького озера. Численні обмеження і заборони накладалися на українську торгівлю.

Після смерті гетьмана І. Мазепи перед українською політичною еміграцією постало два важливих питання: хто стане гетьманом і хто успадкує, розумно використавши, значну матеріальну спадщину небіжчика. Ще за життя І. Мазепи були відомі його наміри передати спадщину племінникові ( дітей у нього не було ) Андрієві Войнаровському. Але після смерті гетьмана А. Войнаровський не захотів брати на себе тяжкої ноші, хоча й повів активну боротьбу за Мазепине майно ( включаючи і державне ). Єдиним достойним кандидатом на посаду гетьмана лишився генеральний писар і однодумець Мазепи – Пилип Орлик, який став автором державної Конституції України.

Новий гетьман; прихід до влади; присяга

Пилип Орлик ( 11.10.1673 – 1742 ?) походив із значної фамілії, яка виемігрувала по Білогорській битві до Польщі. Він народився в місті Ошмяні недалеко від Вільне, але в молодих літах вибрався на Україну й навіки зв’язав свою долю з долею своєї нової батьківщини. Він закінчив київську Академію і вступив на службу до канцелярії київського митрополита. Звідси він перейшов до гетьманської канцелярії й, як людина дуже здібна й освічена, скоро зробив видатну кар’єру. Вже на початку 1700-х років Орлик став генеральним писарем. Він визначався літературним хистом, видав кілька панегіриків у честь гетьмана Мазепи латинською і польською мовами й залишив після себе широкий щоденник, який провадив протягом двадцяти років на еміграції.

5–го травня 1710 року козацька рада в Бендерах вибрала Пилипа Орлика гетьманом. Він був визнаний зараз же шведським королем і турецьким султаном. На цій раді новий гетьман склав присягу: „ Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в святій Тройці, на тому, що, будучи обраний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, за давніми правами та звичаями військовими, за зволенням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого, від генеральної старшини і всього Запорозького війська тут, при боці його королівської величності, і яке біля Дніпра на Низу залишається, через посланих осіб, що ці договори й постанови, тут описані і межи мною і тим-таки Запорозьким військом узаконені й утверджені з повною порадою на акті теперішньої елекції, по всії пунктах, комматах та періодах незамінно виконувати; милість, вірність і старатливе дбання до малоросійської вітчизни, матері нашої, про добро її посполитим, про публічну цілість, про розширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та способів стане, мати; жодних факцій зруйнування і хоч яке пошкодження; оголошувати усякі підступи Вітчизні, правам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшені, полковникам і кому належить. Обіцяю і повинність беру зберігати до вищих і заслужених у Запорозькому війську осіб пошанування й любов до всього старшого і меншого товариства, а до переступників, згідно з артикулами правними, справедливість. У цьому мені, Боже, допоможи, непорочне се Євангеліє та невинна страсть Христова. А те все підписом руки моєї власної і печаткою військовою стверджую. Діялось у Бендері, року 1710, квітня 5-го дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького війська рукою власною.” 

 Державна діяльність П.Орлика в еміграції

Орлик не зміг уже повернутися в Україну – мусив залишитись на еміграції. Довгий час проживав він у Швеції, дещо в Німеччині, пізніше переїхав до Туреччини і прожив там двадцять останніх років свого життя, головно в Салоніках. Протягом усієї цієї мандрівки він безнастанно займався політичною акцією, нав’язав зв’язки з різними дипломатами, до різних урядів висилав меморіали, не минав ніякої нагоди, щоб порушувати українську справу наново. На еміграції він складає Маніфест Пилипа Орлика (4 квітня 1712 р.) – результат роздумів і пошуків славного сина українського народу; звернення за допомогою до інших держав. Маніфест розповідає про трагічну долю України; про те, як було обдурено український народ московським урядом. Пилип Орлик попереджував, що козаки ніколи не відмовляться від свободи і від своєї Батьківщини. „Маніфест” Пилипа Орлика – це заповіт нашого великого предка – бути мужніми, бути наполегливими, бути вільними ! Маніфест починався словами: „Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа....”, що свідчило про боговірування гетьмана і на чужих землях. „... Всім відомо, що Петро, цар Московський, прагнув перетворити вільних козаків на регулярну армію, і порушити наші закони і вольності, і навіть вигубити назавжди Військо Запорозьке. Тоді блаженної пам’яті найясніший гетьман Іван Мазепа, з наміром оборонити прав своєї Вітчизни та зберегти Військо Запорозьке, увійшов під протекцію найяснішого короля шведського. Він у цьому наслідував приклад свого попередника, блаженної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, який уклав із найяснішим королем Шведським Карлом угоду та військовий союз заради визволення Вітчизни від польського ярма, що від нього терпів тоді народ руський.

Козацька нація від фатальної Полтавської битви стогне під тиранічним ярмом Москви і жадає одного – повернути собі волю.

Після смерті в Бендерах блаженної пам’яті гетьмана Івана Мазепи козацьке військо милістю Божою та під опікою найяснішого короля шведського стародавнім звичаєм обрало мене новим гетьманом. У цю загрозливу мить, попри найтяжчі обставини, я дав згоду взяти на себе цю величезну справу – з поміччю Божою володарити задля громадських інтересів нашої коханої Вітчизни Війська Запорозького та всієї України. Разом з ним я прийняв це звання лише за тієї умови, що найясніший король шведський дає запевнення козацькій нації обстоювати її права перед московітами; і заради цієї мети найясніший король шведський підтвердив урочистим дипломом, що він не складе зброю і почне жодних переговорів із Московією, не включивши до них інтересів козацької нації....”4

Висновки

Пилип Орлик був перший українець-емігрант, який дбав про те, щоб Європу інформувати про Україну. У своїх виступах він залишився вірним самостійницькій програмі і завсіди вороже ставився до Москви. Намагався також утримувати зв’язок з Україною, особливо з Січчю, що заснувалася на татарській території, в Олешках. За деякими відомостями, його вбили у Туреччині 1728 року, за іншими – дожив до 1742 року і помер в Яссах.

Конституцією Орлика були вироблені навіть ще незнані в Європі демократичні засади суспільного життя. Лише за таких умов, вважав гетьман, можливий національно-культурний зліт народу. І не його вина, що Конституція лишилася нереалізованою. Бо то була трагедія не лише Орлика, а й усього українського народу.

СКОРОЧЕНО:

Після поразки Мазепи під Полтавою в еміграції на території Туреччини опинилися його прибічни­ки — мазепинці. Боротьба за гетьманську булаву тривала півроку. Нарешті козацька рада в Бендерах у 1710 р. обрала генеральну старшину та нового геть­мана Пилипа Орлика.

Діяльність Пилипа Орлика

1) Підписав договір із Карлом XII про протекто­рат Шведії над Україною. Шведський король зо­бов'язувався вести війну з Росією, доки Україна не буде звільнена від московського панування.

2) Домовився з Кримським ханством про спільну бо­ротьбу проти Росії.

3) Для підтримки П. Орлика Туреччина оголосила війну Московському царству (1710 р.)

4) Уклав так звану Конституцію Пилипа Орлика.

5) У1711 р. здійснив похід на Правобережжя разом із загонами поляків і татар. Завдяки вдало прове­деній антимосковській агітації на бік Орлика пе­реходили не тільки кріпаки-втікачі, а й цілі міста. На Лівобережжі розпочалися антиросійські ви­ступи. Але авторитет П. Орлика підірвали вилазки татарських загонів на Слобожанщину, внаслідок чого військо залишили українські козаки та міща­ни. Змушений відступити під тиском московської армії Б. Шереметєва.

Результати і наслідки:

— похід завершився поразкою передусім через ненадійних союзників;

— татари пограбували міста і села Правобереж­жя, тисячі людей забрано в ясир.

6) Узяв участь у підписанні Прутського договору (1711 р.)між Московським царством та Туреччи­ною.

7) Намагався створити широку антиросійську ко­аліцію — як у Європі, так і на Сході. Але міжна­родна ситуація не сприяла йому:

— у 1721 р. перемогою Росії закінчилася Північна війна, внаслідок якої Росія отримала Прибал­тику;

— Туреччина задовільнилася Азовським узбе­режжям і не поспішала воювати далі;

— Польщу роздирали міжусобні війни, що закінчилися перемогою російського ставле­ника Фрідріха-Августа III.

35. Пакти й конституції законів та воль­ностей Війська Запорозького

Пакти й конституції законів та воль­ностей Війська Запорозького...», «Право­вий уклад та конституції законів та вольностей Війська Запорозького.», «Уклад прав і вольностей Війська Запо­розького та угоди.», «Конституція Пи­липа Орлика» (за основним автором) чи «Бендерська конституція 1710 р.» (за місцем її ратифікації) — все це різні ва­ріанти назви одного документа «Пункти й конституції законів та вольностей Вій­ська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також на­званим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтвер­джені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня п’ятого дня у Бендерах».

Саме гетьману в еміграції Пилипу Ор­лику належить спроба створити новий політичний маніфест, декларацію конституцію ранньомодерної України, який відображає насамперед менталітет укра­їнців, їх еліти кінця XVII — початку XVIII ст. Високий рівень написання цьо­го твору свідчить про високу освіченість, неабиякий хист та інтелект її автора Пи­липа Орлика, який був непересічним дипломатом, політиком, воєначальни­ком. Немає єдиного трактування Орлика як політичного діяча, гетьмана, держа­вотворця в російській, польській і захід­ноєвропейській правовій і політичній літературі. У російській літературі Пи­липа Орлика та його сина Григорія ха­рактеризують як зрадників, негідників, ворогів Російської імперії. Конституція Пилипа Орлика практично невідома ро­сійським дослідникам, бо український гетьман довгі роки був забороненою те­мою. Ця тема і зараз залишається білою плямою для Росії, про яку фактично ма­ло хто знає і яку ніхто не досліджує [2]. Не існує одностайності і у вітчизняних джерелах, оскільки його діяльність досі вивчена недостатньо.

Конституція покликана була забезпе­чити права і вольності при чинному і на­ступних гетьманах, захист демократії та недопущення встановлення необмеженої влади гетьманом, від посягань на спокон­вічні права і вольності Війська Запорозь­кого, від встановлення свавільних зако­нів, від втрати авторитету національною елітою, від відступу від національних традицій та наслідування московського абсолютизму.

Створюючи конституцію та розробляю­чи в ній демократичні принципи організа­ції та діяльності козацької держави — парламентаризм та головні республікан­ські форми правління — Пилип Орлик спирався на подібні документи, зокрема: Зборівський договір 1649 р., Білоцерків­ський договір 1651 р., Березневі статті 1654 р., Переяславські конституції 1659 і 1674 рр., Батуринські конституції 1663 р., Московські конституції 1665 р., Глухівські конституції 1669 р., Конотоп­ські конституції 1672 р., Коломацькі кон­ституції 1687 р. та інші документи тієї до­би. Різні за своєю сутністю, змістом і формою козацькі «договори», «статті» та «конституції» унормовували договірні за­сади взаємовідносин гетьмана та козаць­кої старшини, встановлювали межі, на які поширювалася дія положень цих «конституцій», тощо [3].

Проголошувалась вічність і недотор­канність території України (ст. 2), стра­тегічною метою якої було відродження держави в межах етнографічної терито­рії. На досягнення цієї мети була спрямо­вана зовнішня політика. Серед її пріори­тетів конституція визначала суверенітет від Москви та Польщі, звільнення від по­переднього підданства Швеції, але декла­рувала необхідність шведської протекції з гарантією незалежності України (ст. 2), встановлення миру та військового союзу з Кримським ханством (ст. 3).

Зважаючи на відсутність належної підтримки з боку свого народу з відомих причин, Пилип Орлик покладав великі надії на європейські країни, створення антимосковської коаліції у різних ком­бінаціях у складі Австрії, Англії, Поль­щі, Туреччини, Кримського ханства. Ця діяльність Пилипа Орлика з презентації України перед європейськими дворами зробила її відомою і сформувала модерне ставлення Європи до Козацької держави та розв’язання її проблем.

Конституція закріплювала назву Ук­раїнської держави, — рівнозначними якій були назви Україна, Мала Русь, Військо Запорозьке. Декларувалась дер­жавницька ідеологія, ідеологія шляхет­сько-козацької верстви як основи неза­лежності України. Саме шляхетсько - козацька верства, як провідна суспільна сила, ініціювала та легітимізувала через конституцію новий лад. Основою цього ладу мала стати виборність, ключовим для розуміння суті нового ладу є декла­рація в Преамбулі документа угоди між учасниками і суб’єктами нової суспільної системи з метою усунення протиріччя між ідеалом, бажанням та існуючою ре­альністю. Демократичний устрій суспіль­ства ґрунтувався не на привнесенні ззов­ні, з чужого досвіду, а реальності, започаткованій Запорозькою Січчю з ви­борністю її керівних органів, з парламен­тарною формою правління.

Ідеальний суспільний лад в уявленні автора конституції — це суспільство, яке «співзвучне задумам старшини» і яке ба­зується на авторитеті еліти, особистості. Окремі статті конституції розкривають зміни, які, на думку генеральної старши­ни, могли б радикально покращити си­стему суспільних стосунків в Україні. М. Грушевський характеризував цей лад як демократично до кінця не сформова­ний, за якого правив не весь народ, а тільки козацьке військо і всіма справами керувала старшина, але, порівняно з Московщиною, це була велика свобода і демократія [4]. Конституція враховувала інтереси не лише старшини, а й незамож­них станів, включаючи рядових козаків (шереговців) та «роксоланських посполи - тів». У цьому полягає гуманізм докумен­та. Шляхетсько-козацька верства висту­пала як творець другої Української держави з часів Київської Русі. Козацька верства та її старшина представляла інте­реси українського народу на політичній арені Європи. Конституція легітимізува­ла, узаконювала владу та панування ко­зацької старшини над частиною терито­ріальної княжої спадщини Рюриковичів, здобутої в процесі визвольної війни про­ти Польщі.

Одним із ключових питань конститу­ції є закріплення в Преамбулі та шосто­му параграфі моделі організації держав­ної влади та принципів управління. Новаторськими ідеями гетьмана П. Ор­лика та його документа був парламента­ризм та розподіл державної влади на за­конодавчу, виконавчу та судову гілки. Конституція визначала Генеральну Раду як прообраз загальнодержавного пред­ставницького органу, в тому числі зако­нотворчого та законодавчого. До його складу входили генеральні полковники з урядниками, старшинами і сотниками, «генеральні радники від полків» — по декілька «знатних ветеранів і вельми за­служених мужів» від кожного полку як територіальної одиниці і послів від Ни­зового Війська Запорозького. Генеральна Рада формувалася як шляхом обрання,
так і шляхом призначення за посадою. Ясновельможний гетьман, а також його наступники повинні були радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і всі громадські справи. Гетьман не мав права нічого вирішувати, розпочинати і здійс­нювати своєю волею без попереднього схвалення Генеральною Радою [6]. Всі члени парламенту зобов’язані були при­нести присягу на вірність державі.

Закріплюючи в конституції Генераль­ну Раду як представницький орган, Пи­лип Орлик не творив нової владної струк­тури. Це була його спроба реанімації певної інституції, повертаючись до дав­ньої традиції, бо вже в його бутність пов­нота влади почергово переходила то до Ради старшин, то до гетьмана, — все за­лежало лише від того, наскільки той чи інший гетьман був вольовою і сильною особистістю та від його здатності втілити свої прагнення в одноосібному володарю­ванні і в перспективі навіть заснувати владну династію. Тому Генеральна Рада покликана була обмежувати владу геть­мана та її еволюцію до абсолютизму.

За конституцією Генеральна Рада скликалася три рази на рік: в січні (на Різдво Христове), у квітні (на Велик­день) та у жовтні (на Покрову), а також за рішенням гетьмана. Порядок денний кожного скликання Генеральної Ради формулювався і вносився гетьманом України. Як правило, Генеральна Рада заслуховувала звіти гетьмана, питання про недовіру йому, обирала генеральну старшину за поданням гетьмана та за­слуховувала її звіти [7]. Парламентарі були наділені правом «докоряти» геть­ману «за порушення законів і вольнос­тей Батьківщини» та, відповідно, притя­гати його до відповідальності. Органі­зація парламенту за конституцією кар­динально відрізнялась від практики чор­них, загальних військових та дорадчих старшинських рад Гетьманщини. Між скликаннями-зібраннями парламенту його повноваження виконував гетьман спільно з Радою генеральних старшин, які становили вищу виконавчу владу. Завдяки своїй виборності генеральна старшина була наділена серйозними владними повноваженнями та незалеж­ністю від гетьмана у здійсненні своїх по­вноважень [8]. Генеральна старшина у формі Генеральної Ради домоглася юри­дичного оформлення своїх прав на керів­ну роль у державному та політичному житті України і легітимізувала своє пра­во на цю функцію через конституцію. Конституція радикально звужувала пра­ва гетьмана як виконавчого органу вла­ди Гетьманщини.

Конституція визнавала гетьмана гла­вою держави і главою виконавчої влади, він виступав символом держави (наро­ду). Найвищий його обов’язок «всім сер­цем сумлінно дбати про суспільні справи Вітчизни, раду радити, уряд рядити і провадити...». Гетьман обирався пред­ставниками усіх верств населення та складав присягу на вірність державі. Об­рання гетьмана широкими верствами на­роду значно посилювало і зміцнювало авторитет гетьманської влади і обмежу­вало прерогативи Генеральної Ради.

Конституція радикально позбавляла самодержавних прав і значно обмежува­ла владу гетьмана (ст. 6—8). Це був на­слідок піврічних переговорів із запорож­цями і козаками та досягнення з ними компромісу гетьманом з метою забезпе­чення йому підтримки в умовах емігра­ції двома найбільш впливовими верства­ми населення. Разом з тим, гетьман зберігав широке коло важливих і впливо­вих повноважень та функцій. Його влада багато в чому була схожою до функцій президентів чи спікерів у майбутніх рес­публіканських державах. У період між скликаннями Генеральної Ради гетьман наділявся повноваженнями вирішувати відповідні законодавчі питання разом з генеральним старшиною.

На конституційному рівні чітко фор­мулювались і закріплювались засади та мета гетьмана у здійсненні зовнішньої політики держави: досягнення політич­ного суверенітету і незалежності Украї­ни, встановлення мирних стосунків із сусідніми державами [9]. Головний тво­рець конституції майбутнє України ба­чив як держави, яка не підлягала б ні під чию васальну залежність і була на­завжди самостійною [10]. У зносинах з іншими державами гетьман виступав га­рантом існування держави та захисни­ком її території.

Гетьман очолював уряд, до якого вхо­дили генеральні старшини. Він вносив кандидатури генеральних старшин на розгляд Генеральної Ради. Генеральна старшина постійно перебувала при геть­мані і була йому підконтрольною і під­звітною. Гетьман не міг проводити влас­ну кадрову політику та створювати особисто підпорядковану адміністрацію. У свою чергу, гетьман був підзвітний Ра­
ді. Значно обмежувались його права у фінансовій сфері, він позбавлявся права розпоряджатися державним скарбом та землями. На термін виконання служби йому мали надаватись рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.

Нововведення конституції — запрова­дження посади генерального скарбника з його апаратом. Генеральний скарбник відав державною казною, прибутками: «індиктами» і «екветами» — мито із вво­зу й вивозу товарів, податками з кори­стування гутами, млинами, які були дер­жавною монополією та витратами дер­жави. Державна скарбниця відділялась від скарбниці гетьмана. Гетьману забо­ронялось карати винних, але він на­ділявся правом звернення до Генераль­ного суду у випадку змови та образи своєї особи. На гетьмана покладався обо­в’язок дотримання та виконання чинних угод і постанов.

За конституцією, влада на місцях здій­снювалась відповідно до адміністративно - територіального поділу, характерного для Гетьманщини — полкового ладу. Основ­ною адміністративно-територіальною оди­ницею поділу був полк. Цивільні (повіто­ві) адміністрації очолювали виборні цивільні полковники і полкова старшина, сотники і сотенна старшина, яка обирала­ся (ст. 10). Вибори полковника узгоджува­лися з гетьманом, який затверджував ре­зультати виборів, але не міг впливати на процес виборів полком (ст. 8). У конститу­ції вживається термін «повіт» замість «полк», що свідчило про намір поряд із військовим районуванням України запро­вадити цивільний територіальний поділ та відділити військові посади від цивіль­них (ст. 10). Новим для цивільних (по­вітових) адміністрацій було введення по­сад полкових підскарбіїв: по два в кожному полку, яким підпорядковува­лись по одному скарбнику в кожному міс­ті. Підскарбії обиралися двома станами — козаками й «простим людом» — селянами та міщанами. Конституція закріплювала запровадження елементів загального ви­борчого права, виборність цивільних і вій­ськових посад винятково за участю чоло­віків. Це був важливий крок до запрова­дження загального виборчого права та скасування станової диференціації су­спільства, притаманної феодалізму.

Важливе місце в конституції приділе­но судовій справі (владі). Судочинство мало здійснюватись новостворюваним Генеральним судом і судами. Генераль­ний суд відокремлювався від гетьман­ської влади (ст. 7). Він наділявся широ­кими повноваженнями розглядати всі судові справи державної ваги. Суд мав діяти незалежно і повинен був виносити рішення «не поблажливе й не лицемір­не, а таке, якому кожен мусить підкоря­тися, як переможений законом».

Ґрунтовний аналіз конституції свід­чить, що в ній закріплювалися принци­пи управління, діяльність органів дер­жавної влади, розподілу влади на три класичні гілки — законодавчу, виконав­чу і судову — та створення механізму стримувань і противаг за дев’яносто ро­ків до появи Конституції Франції та Конституції Польщі 1791 р. Вчені ви­словлюють припущення, що батьки-за - сновники США, розробляючи Конститу­цію США, були знайомі з Конституцією Пилипа Орлика. Латинський текст Кон­ституції 1710 р. сприяв поширенню її передових ідей серед тогочасних прогре­сивно мислячих людей Європи й Амери­ки та їх запровадженню у старі консти­туції та конституційні акти Старого та Нового світів.

Конституція декларувала автономію суспільного життя, закріплювала концеп­цію «козацької нації» як засобу утвер­дження ідеї державності. Чільне місце в ній посідає ідея самостійного врядування за давніми звичаями і законами та захис­ту тих прав і вольностей. Ці права розкри­ваються в шістнадцяти статтях конститу­ції [11]. У конституції чітко визначався суспільний та правовий статус Запорозь­кої Січі, конституювалась її автономія у складі України та недоторканність її тери­торії (ст. 4, 5). Особливий статус Січі ґрун­тувався на традиціях історичного досвіду та на запорозькому війську — мілітарній силі, яка становила національну військо­ву еліту.

У документі закріплювалось право міст на самоврядування. Особлива роль у цьому мала належати Магдебурзькому праву (ст. 13) та зміцненню спокон­вічних традицій українців на колектив­не управління, місцеве самоврядування. Особливий статус передбачався для сто­лиці — м. Києва [12].

Чільне місце в конституції посідало питання церкви і православної релігії. Християнство східного обряду проголо­шувалось державною релігією України (ст. 1), державотворчою ідеєю православ­ного народу, яка мала легалізувати неза­лежну Україну — Гетьманщину як пра- вонаступницю Київської Русі і закрі­пити державну і культурну традицію, що ввела свого часу державу в коло кра­їн європейської цивілізації. Для України православ’я виступало синонімом авто­номності, національної своєрідності та окремішності серед інших православних народів. Тому конституція невипадково декларувала право України на духовну автономію та відновлення автокефалії, яка стала особливо актуальною після во­льового підпорядкування Київської мит­рополії у 1686 р. Московському патрі­архату, що започаткувало процес руси­фікації Української церкви та втрати нею самостійності.

Ідеалом та метою П. Орлика було до­сягнення «первісної екзаршої влади» та Українського патріархату під юрисдик­цією Константинополя, що практично ро­било незалежною Українську церкву в умовах відсутності реальної церковної влади у константинопольського патріарха [13]. Це було новим світоглядним кредо для всього українського населення. Пре­амбула конституції закріплює ідею Божо­го промислу, реалізації прав і свобод укра­їнського народу як прояву Божественної харизми, віри в майбутнє народу і держа­ви. Через категорію Бога-Закону в доку­менті наголошується на необхідності орга­нізації справедливого ладу та ідеального суспільства на основі критерію праведного Божественного провидіння. У конституції закріплювалось положення про недопус­тимість поширення у державі неправо - славних віросповідань (ст. 1). Православ’я і козацтво — це дві основи, які, власне, і створили модерну ідентичність України. Гетьмани відігравали велику роль у пра­вослав’ї, інвестували церкві великі гроші, а церква всіляко підтримувала гетьман­ство та ідею державності, яку в досліджу­ваний період уособлювали гетьмани Мазе­па і Орлик.

Конституція Пилипа Орлика стала най­вищим досягненням розвитку правової і політичної думки України у ХУІІІ ст. Вона отримала високі оцінки державних діячів, учених. У науковій літературі во­на набула визначення «першої європей­ської конституції в сучасному її розумін­ні», «першої української конституції», яка закладала ідеї побудови модерної України [14]. Проте деякі вчені катего­рично заперечували її значення для по­дальшого розвитку українського консти­туціоналізму [15].

Д. Дорошенко писав: «Це мала бути конституція самостійної Української держави, за яку боровся Орлик і його од­нодумці.», «перейнята ліберальним і демократичним духом.», «вона цікава як показник того рівня політичної дум­ки, якого досягли українські діячі з кру­гів Мазепи і Орлика», «найцікавіша пам’ятка політичної думки того часу в цілій Європі [16].

Конституція писалася не як теоретич­ний проект, а як акт з реальною юридич­ною силою для всієї України. Хоч вона не є закріпленням апробованих форм су­спільного укладу Української гетьман­ської держави, але вона відображає про­цес тривання і розвитку державницької ідеології.

Формально Конституція Пилипа Орли­ка діяла на Правобережній Україні в 1710—1714 рр. — в державі, утвердженій за Прутським (1711 р.) та турецько-укра­їнським (1711—1712 рр.) договорами, але яка реально не існувала за винятком вій­ськових козацьких експедицій.

СКОРОЧЕНО:

Конституція Пилипа Орлика

Після вибору гетьманом Пилипа Орлика 5-го ж квітня 1710 року була виголошена та прийнята Конституція, яку склали, сам гетьман та А. Войнарський: „Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, складена як договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України). Дана Конституція складалася з преамбули та 16 статей.

Зміст цього акту був такий:

1) Затверджуються права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха: „ Оскільки між трьома богословськими добро- дійностями перша є віра, тож у першому сьомому пункті належить почати діло про святу православну віру східного сповідання, якою раз звитяжний козацький народ був просвічений у столиці апостольській константинопольській ще за володіння козарських каганів, так і тепер триваючи в ній, не хитався ніколи жодним іншовір’ям.І не таємниця се, що славної пам’яті гетьман Богдан Хмельницький із Запорозьким військом ні за що інше, а тільки за військові права й вольності піднявся й підняв праведну війну супроти Річі Посполитої польської, а в першу чергу за святу православну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з римським костелом, і ні задля чого іншого добровільно піддався із тим Запорозьким військом та народом малоросійським у протекцію Московської держави, а тільки задля православної одно вірності.Ч ерез се теперішній і новообраний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському визволити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма, має й повинен бути у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір’я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, а коли десь чи таємно, а чи явно могло виявитися, тоді владою своєю має його викорінювати, не допускатиме проповідуватися і розширюватися йому, іновірцям співжиття на Україні, а найбільше лихо вірності жидівській, не давати дозволу і на те класти все дбання, щоб була вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константинопольського з примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іновірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ має той таки ясновельможний гетьман після визволення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу, щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону, від якого євангельською проповіддю має бути просвічена і зміцнена у святій католицькій вірі ”2

2) Має бути ревіндикований  давній кордон козацької держави на ріці Случі.Начало формы

Конец формы

3) Запорізькому Низовому Війську повертаються давні оселі – Терехтемирів ( Трахтемирів ), Кодак, Келеберда, Перевалочна і землі над Ворсклою; форти, побудовані Москвою, будуть знесені.

4) Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини; тричі на рік ( на Різдво, на Великдень і Покрову ) відбувається генеральна рада, до якої належить генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і рада мають право виступити проти гетьмана, якщо він не шанує прав.

5) Справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, генеральний суд.

6) Державний скарб відділяється від гетьманського і передається в орудування генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі.

7) Полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх затверджує; так само проводять вибір сотників та ін.

8)Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт, має забезпечити козацьких удів і сиріт.

9) Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих; має перевірити справу підсусідків і також купців, які дістали звільнення від публічних тягарів; має врегулювати тягловий обов’язок, деякі ярмаркові оплати тощо.

10) Касуються оренди і станції для компанійців та сердюків; генеральна рада має знайти інші доходи на утримання війська.

11) має бути поширено освіту по-між вільними синами України.