Вся книга

Епітеліальна тканина.

Епітеліальна тканина розвивається із трьох зародкових листків і складається з клітинних пластів,які  утворюють зовнішній покрив тіла та вистилку внутрішніх порожнин і трубчастих ходів організму, що сполучаються з навколишнім середовищем.

Основні її функції:

покривна, захисна, обмінна ( всмоктувальна, видільна, секреторна), сприйняття подразнень. Багаточисленні види епітелію поділяються на дві групи:

покривний та залозистий.

Покривний епітелій у залежності від кількості шарів поділяють на одно - та багатошаровий. Якщо всі клітини своїм базальним шаром вступають у контакт із базальною мембраною, епітелій називається одношаровим, а якщо контактує нижній шар називається багатошаровим.. Одношаровий епітелій зустрічається у вигляді однорядного і багаторядного. Для класифікації враховують і форму, зокрема відношення висоти до товщини, розділяючи епітелії на плоский, кубічний та циліндричиий( призматичний).

Спеціалізований епітелій , клітини якого виробляють і виділяють продукти, що необхідні для нормальної життєдіяльності організму називають залозистим, який виробляють спеціальні органи — залози. Якщо вироблений у них секрет виділяється на поверхню тіла, або в порожнини через спеціальні протоки, секреція називається  зовнішньою, а залози екзокринними. Залози внутрішньої секреції (ендокринні) виробляють гормони і виділяють безпосередньо в кров, лімфу або спинномозкову рідину. Ендокринні залози мають лише секреторні відділи, які по формі утворюють або фолікул (щитовидна залоза), або побудовані по трабекулярному типі. У багатоклітинних екзокринних залозах є секреторний відділ, вистелений залозистим епітелієм, і вивідний проток, стінка якого утворена несекретуючими епітеліальними клітинами.

Розрізняють прості та складні залози в залежності від будови вивідних протоків.

 Прості залози мають нерозгалужені протоки, складні залози — розгалужені протоки.

По формі кінцевих відділів залози бувають альвеолярні, трубчасті та трубчасто-альвеолярні . Кінцеві відділи в одних залозах розгалужені, в інших -нерозгалужені.

Існує також класифікація залоз, що враховує виділення секрету із клітин, а також його хімічного складу. Щодо способу виділення секрету розрізняють залози голокринні, апокринні та мерокринні. При голокринній секреції клітина після накопичення секрету руйнується повністю(сальна залоза).При апокриновій секреції під час виділення секрету відділяється апікальна частина клітини (макроапокринна секреція), або її апокальні частини мікроворсинок (мікроапокринна секреція). Прикладом таких є молочні та потові залози.

Більшість залоз у людини - мерокринові. їх клітини не руйнуються, а після виділення секреторних гранул зберігають свою структуру. До них відносять залози: більшість ендокринних, потові, слинні, підшлункову.

По хімічному складу секрету розрізняють:

сальні,слизисті, білкові, потові залози.

         Сполучна тканина.

Сполучна тканина виникає на самих ранніх стадіях розвитку багатоклітинних організмів одночасно з епітеліальними клітинами. Виникає вона із мезенхіми. їх основна властивість — забезпечення сталості внутрішнього середовища.

Виконує такі функції: трофічну, захисну, пластичну, депонуючу, механічну (опорну).

Володіє різними фізико-хімічними властивостями — бути рідкою, м'якою (рихлою), щільною або твердою, забезпечувати різновидності сполучної тканини.

Широко поширена в організмі і входить у склад всіх органів, вистилає епітелій  та оточує кровоносні судини, володіє регенеративною здатністю, приймає участь у заживлені ран, заповнює дефекти інших тканин із утворенням сполучнотканинних рубців.

Загальна класифікація ґрунтується на оцінці структури клітин і міжклітинної речовини. Сполучну тканину поділяють на:

• трофічну (кров, лімфа);
• опорно-трофічну (рихла неоформлена волокниста; щільна волокниста — оформлена і неоформлена; спеціально-сполучна — ретикулярна, жирова, пігментна, драглиста);
• опорна — хрящова, кісткова.

Трофічна сполучна тканина:           -•

• кров. Кров виконує дихальну (перенос газів), трофічну (транспортування поживних речовин), захисну (клітинний і гуморальний імунітет), регулятивну (перенос БАР), видільну (перенос кінцевих і проміжних продуктів обміну), терморегуляторну (охолодження і нагрівання органів), гомеостатичну (регулювання гомеостазу) функції.

У склад крові входять формені елементи:

Еритроцити — без’ядерні клітини, не здатні до поділу, у склад їх входить дихальний пігмент гемоглобін. Середній діаметр становить 7,16-7,98 мкм, двояко ввігнутої форми дисків. У гіпотонічних розчинах оболонка еритроцита розривається і гемоглобін виходить у плазму (гемоліз).Останній відбувається при переливанні несумісної крові, дії токсинів,ядів,що виділяють паразити та бактерії, у гіпертонічних розчинах еритроцити віддають воду і зморщуються. Тривалість їхнього життя 100-120 дні

Лейкоцити — різні за морфологічними ознаками клітини. Ті лейкоцити, що мають у цитоплазмі гранули (зерна) називають гранулоцити, а ті, що не мають - агранулоцити.

Гранулоцити:

• нейтрофільні - складають 48-78% від загальної кількості лейкоцитів. Вони мають округлу форму, слабко оксифільну цитоплазму і дрібну зернистість розово-фіолетового забарвлення. Клітини багаті лізосомами, що мають протеолітичні ферменти. Ядра складаються з декількох ядер, з’єднаних тонкими перешийками - це достатньо зрілі клітини. Менш зрілі - паличкоподібні та юні. При патологічних процесах збільшується кількість останніх — цей стан називається “зсув вліво ”, а якщо за рахунок сегментоядерних —“зсув вправо”. Нейтрофільні гранулоцити дуже рухливі, володіють високою фагоцитарною активністю;
• еозинофільні — складають 0,5-5% від загальної кількості лейкоцитів, більші за розмірами, у цитоплазмі містяться великі гранули, забарвлені оксифільно. Ядра складаються із двох сегментів, з'єднаних перешийком. Еозинофіли володіють хемотаксисом до комплексу антиген-антитіло, гістаміну тощо. Володіють меншою фагоцитарною активністю ніж нейтрофіли. Кількість їх збільшується при деяких інфекційних захворюваннях та глистяній інвазії;

> базофільні — малочислена різновидність зернистих лейкоцитів до 1%, діаметром 10-12 мкм. Форма ядер у вигляді неправильно зігнутої палички. У цитоплазмі знаходяться великі, округлі базофільні гранули, у яких міститься глікоген, РНК, гепарин, гістамін, що регулюють процес згортання крові та проникливість кровоносних судин.

Агранулоцити:

>моноцити складають 3-11%, розміри - 18-20 мкм, ядро бобоподібної форми, по периферії розташований хроматин і дрібні ядерця. Цитоплазма забарвлена базофільно. Приймають участь у фагоцитозі.;

>лімфоцити складають 19-37%. Число їх з віком змінюється, у дітей більше ніж у людей похилого віку. Живуть не довго (години, дні). Основну частину займає щільне, темне ядро з грубими частинами хроматину. Цитоплазма у вигляді вузької смужки, базофільно забарвлена, у якій знаходяться мітохондрії та інші органели;

• тромбоцити (кров’яні пластинки) - без’ядерні елементи, живуть 9-10 днів, після чого руйнуються в селезінці. Забезпечують основні етапи зупинки кровотоку - гомеостазу, завдяки здатності до склеювання ( аглютинації) і вмісту в цитоплазмі факторів згортання крові.

Визначення процентного співвідношення окремих видів лейкоцитів називається лейкоцитарною формулою.

• лімфа - рідка сполучна тканина, яка складається з лімфоплазми і формених елементів, що на 90% представлена лімфоцитами, а решту моноцитами та еритроцитами. Вона формується у тканинах, спочатку у замкнутих з одного кінця лімфокапілярах (периферична лімфа), далі протікає через лімфатичні вузли, де збагачується лімфоцитами (проміжна лімфа), і, на кінець, вливається в головні магістральні протоки (грудний і правий лімфатичний), утворюючи центральну лімфу, яка поступає у великі вени і впадає в праве передсердя.

Головна функція лімфи - регуляція відтоку рідини та метаболітів від органів у доповнення до венозної системи і забезпечує рециркуляцію лімфоцитів, приймає участь в імунітету.

Опорно трофічна.

 Це поширена тканина, завдяки якої в організмі виконуються такі функції: механічні, формоутворюючі, трофічні. У залежності від кількості співвідношення компонентів міжклітинної речовини - основної речовини і волокон виділяють три типи сполучної тканини: рихла, щільна, сполучна із спеціальними властивостями.

Рихла неоформлена волокниста - супроводжує всі кровоносні та лімфатичні судини, входить у склад оболонок внутрішніх порожнистих органів та шкіри, формує прошарки внутрішніх органів. Забезпечує такі функції: трофічну (обмінні процеси та регуляцію харчування клітин), захисну (участь в імунних реакціях, фагоцитозі), пластичну ( участь у відновних процесах при пошкодженні тканин). Клітини рихлої сполучної тканини є різні і серед їх виділяють більш стабільні, а саме: фібробласти, базофіли, адвентиціальні клітини, ліпоцити.

>фібробласти - постійні клітини, мають відростки та нечітко виражені межі, рухливі, здатні до розмноження. У базофільній цитоплазмі багато вільних полісом, розвинута гранулярна ендоплазматична сітка, ядра світлі. Зрілі фібробласти одночасно синтезують і виділяють специфічні білки (проколаген, проеластин, ферментні білки - колагенози) і різні глікозаміноглікани. Старіючі - фіброцити втрачають здатність до поділу та знижують свою синтезуючу активність.

• макрофаги (гістіоцити) є найбільш активно мігруючими клітинами. Вони відрізняються різноманітністю форм. їх безпосередніми попередниками є моноцити крові. Макрофаги відіграють важливу роль у фагоцитозі та кровотворенні;
• тканеві базофіли ( тучні клітини) розташовані здебільшого по ходу кровоносних капілярів, овальної форми, величиною 10-25 мкм. Характерна особливість - наявність специфічних гранул, забарвлених метахроматично, завдяки наявності гепарину, гістаміну та серотоніну, які впливають на швидкість обмінних процесів;
• плазматичні клітини - округло-овальної форми з ексцентрично розташованим ядром, що містять хроматин у вигляді “колеса зі спицями” - кінцева стадія стимулювання В-лімфоцитів. Вони приймають участь у вироблені антитіл. Зрілі плазмоцити не здатні до поділу, старіють, гинуть і поглинаються макрофагами;
• адвентиціальні клітини - витягнуті клітини зірчатої форми з овальним гетерохроматичним ядром і базофільною цитоплазмою. Вони здатні до мітотичного поділу і перетворення у фібробласти,
• жирові клітини — мають кулеподібну форму, вміщають велику краплю жиру. Вони є депо жирових речовин, приймають участь у процесах теплорегуляції та обміну речовин, виконують механічну функцію;

^ пігментні клітини - витягнуті відростчасті клітини з багато численними пігментними включеннями в цитоплазмі;

^ ендотеліапьні клітини - розташовані у вигляді шару плоских ^витягнутих клітин, які утворюють внутрішню вистилку кровоносних і лімфатичних судин, камер серця, завдяки яких відбувається активний обмін речовин між кров’ю і тканинами;

^ міжклітинна речовина - представлена аморфною речовиною та різними волокнами;

^ основна речовина — гомогенна колоїдна система, що складається із складних вуглеводів - мукополісахаридів, яка здатна змінювати свою консистенцію, Основною речовиною є гіалуронова кислота. У міжклітинній речовині здійснюються різні обмінні процеси, перебудова колагенових та еластичних волокон, в залежності від напрямку дії механічних факторів;

• колагенові волокна — основні елементи, які забезпечують механічну міцність тканини. Вони у вигляді стрічкоподібних тяжів, розташований у різних напрямках. У склад входять амінокислоти та колаген;
• еластичні волокна - це гомогенні нитки, які формують сітку об’єднуючи в еластичні мембрани. По амінокислотному складі еластин відрізняється від колагену. Еластичні волокна менш міцні , не набрякають, їм властива пружність.

щільна волокниста сполучна тканина - в залежності від взаємного розташування волокон її поділяють на щільну неоформлену і оформлену. Неоформлена утворює складну систему перехрещених пучків та сіток. Число фібробластів та макрофагів значно менше. Така тканина складає основу шкіри забезпечує міцність, входить у склад надхрящниці та надкістниці, оболонок і капсул багатьох органів. Оформлена характеризується упорядкованими волокнами, що відповідають дії механічному натягу тканини в одному напрямі. Вона розташована в сухожиллях, фасціях, капсулах;

 

спеціально-сполучна:

>слизиста (драглиста) тканина зустрічається лише у зародка в складі позазародкових органів (плацента, пупковий канатик), розвивається із мезенхіми. Мукоцити - клітини типу фібробластів, у міжклітинній речовині переважає гіалуронова кислота і надає желеподібну консистенцію;

>ретикулярна - утворює строму кровотворних органів, представлена фібробластами, макрофагами;

>жирова — розрізняють білу і буру тканину у якій інтенсивно відбуваються окисні процеси, енергія яких витрачається на теплоутворення;

>пігментна — вміщає багато пігментних клітин (меланоцитів), які забезпечують пігментацію шкіри, судинних оболонок і радужки ока.

Опорна .

Це скелетна тканина, у яку входить хрящова та кісткова тканини, вони мезенхімного походження, виконують опорну, механічну і захисну функції, приймають участь у водно-сольовому обміні.

• хрящова тканина - виконує опорну функцію, розвивається із мезенхіми. Складається із хондроцитів і хондробластів та щільної міжклітинної речовини (колаген):

•  гіаліновий - найбільш поширений і входить у склад ребер, грудини, покриває суглобові поверхні, утворює хрящовий скелет повітроносних шляхів: носа, гортані, трахеї, бронхів;
• еластичний — утворює скелет зовнішнього вуха, слухового проходу, Євстахієвої труби, надгортанника. Крім аморфної речовини входить колаген, щільна сітка еластичних волокон;
• волокнистий - розташований у міжхребцевих дисках, ділянках прикріплення сухожиль. У склад входить колаген і міжклітинна речовина, утворюючи ізогенні групи, що витягуються у ланцюжки між пучками колагенових волокон.

• кісткова тканина - розвивається із мезенхіми, складається із клітин і міжклітинної речовини, виконує функцію опори, захисту та обміну речовин:

>остеоцити знаходяться у своєрідних порожнинах міжклітинної речовини - лакунах. Остеоцит є більш диференційована стадія розвитку остеобласта. За формою це переважно овальні клітини, розміром 18-40 мкм, містять помітне ядро та слабо базофільну цитоплазму, бідну органелами. Велика кількість відростків остеоцитів знаходиться у кісткових канальцях та порожнинах, де циркулює тканинна рідина, яка бере участь у метаболізм кісткової тканини;

• остеобласти - великі багатоядерні клітини, розміром 20-100 мкм, цитоплазма оксифільна або базофільна, містить багато лізосом, мітохондрії, комплекс Гольджі. Залежно від структурної організації міжклітинної речовини, головним чином олеїнових волокон, серед кісткової тканини розрізняють грубоволокнисту та пластинчасту;
• остеон - сукупність 4-20 трубчастих пластинок, вставлених одна в одну, і за своєю формою нагадують вигляд спиляного дерева. Їх центральні канали містять судини, остеобласти і остеокласти. Регенерує кісткова тканина за рахунок камбіальних елементів окістя. За рахунок епіфізарної лінії хряща кістка росте у довжину.

 

     Нервова тканина.

Нервова тканина виконує реактивну функцію, яка ґрунтується на здатності нервових клітин сприймати подразнення, генерувати і передавати нервові імпульси. Вона складається із нейронів, які виконують функцію збудження і проведення нервового імпульсу, і нейроглії, яка забезпечує опорну , трофічну і захисну функції.

Нейрони (нейроцити, нервові клітини) - основні структури нервової тканини, різноманітної форми, будови та функцій. По функціональним властивостям розрізняють чутливі (аферентні,рецепторні), вставні (асоціативні) і рухові (еферентні) нейрони. У нейроні розрізняють тіло, відростки і нервові закінчення. Виділяють два типи відростків: дендрити - їх безліч, сприймають подразнення і передають імпульси по напрямку до тіла; аксон, або нейрит, який проводить нервові імпульси від тіла нервової клітини. По кількості відростків нейрони поділяються на уніполярні ( з одним відростком), біполярні ( з двома відростками) та мультиполярні (з трьома і більше).

Нейрони, як правило, мають одне ядро з диплоїдним набором хромосом. Цитоплазма має розвинуту гранулярну цитоплазматичну сітку із великим набором рибосом, де відбувається інтенсивний синтез білків. Безперервне обновлення білків є процесом фізіологічної регенерації у стабільній клітинній популяції нейронів.

Нейроглія — комплекс клітинних елементів, які виконують у нервовій тканині опорну, розмежувальну, трофічну, секреторну і захисну функції. У складі нейроглії розрізняють макроглію (гліоцити) і         мікроглію (гліальні макрофаги). Гліоцити макроглії розвиваються у нервовій трубці одночасно з нейронами .

До макроглії відносять:

а)  епендимоцити, які вистилають порожнини ЦНС, представляють собою кубічні та призматичні клітини епендимної глії. Вони приймають участь в секреторній функції та утворенні мозкової рідини.

б)  астроцити, які є багатовідростковими клітинами, багатими мітохондріями, що формують опорний апарат ЦНС, виконують розмежувальну функцію і приймають участь в обміні речовин.

в)  олігодендрогліоцити оточують тіла нейронів і їх відростків, утворюють оболонки нервових волокон і нервових закінчень, забезпечуючи трофіку нейронів, а також включаються у процес збудження і гальмування та проведення нервових імпульсів.

г)  мікроглія - спеціалізована система макрофагів моноцитарного (мезенхімного) походження, виконуючи захисну функцію.

Відростки нервових клітин разом із покриваючими їх клітинами нейроглії утворюють нервові волокна. За будовою вони поділяються на безмієлінові та мієлінові.

Безмієлінові (безмякотні) —складаються із осьових циліндрів, тобто волокон кабельного типу. По них нервовий імпульс проходить зі швидкістю 1-2 м/с.        

Мієлінові (м’якотні) - діаметром 1-20 мкм мають осьові циліндри, їх відростки оточені спіральною пошаровою оболонкою, яка складається з внутрішнього шару, багатого ліпідно-білковими сполученнями та зовнішнього - цитоплазми і ядер лемоцитів. Швидкість проведення імпульсу по них 5-100м/с. Мієлінові та безмієлінові нервові волокна покриті базальними мембранами, які пов’язані з тяжами колагенових волокон та оточуючої сполучної тканини. Вони складають периферичні нервові стволи, які в органах розпадаються на менші пучки та окремі волокна.

Нервові закінчення - кінцеві апарати нервових волокон різні за функціями: ефекторні (рухові), рецепторні ( чутливі), міжнейронні синапси (здійснюють міжнейронні зв’язки).

Ефекторні нервові закінчення включають рухові нервові закінчення гладких і попереково-смугастих м’язах та секреторних закінченнях залозистих органів.

Рецепторні нервові закінчення—утворення дендритів чутливих нейронів,які сприймають різні подразнення і поділяються на механорецептори, хеморецептори, терморецептори. За структурною організацією рецептори поділяються на вільні (розгалуження дендритів) і невільні (клітини глії, що мають сполучнотканинну капсулу і називаються інкапсульовані.

Міжнейроині синапси — спеціалізовані контакти нейронів, які забезпечують однобічне проведення імпульсів в межах рефлекторної дуги.

Морфологічно у складі синапсу розрізняють пресинаптичний і постсинаптичний полюси, між якими є синаптична щілина. Зустрічаються синапси із хімічною та електричною передачами. Функціонально розрізняють два види синапсів — збудливі та гальмівні. Морфологічна класифікація їх залежить від того, які частини нейронів контактують між собою.

Аксодендричні — аксон першого нейрона передає нервовий імпульс на дендрит другого.

Аксосоматичні - аксон першого нейрона передає імпульс на перикаріон другого.

Аксоаксонні - термінали аксона першого нейрона закінчуються на аксоні другого. Очевидно, аксонні синапси  виконують гальмівну функцію. Крім останніх, найбільш поширених міжнейронних контактів,між деякими нейронами зустрічаються дендросоматичні та дендродентричні.

У пресинаптичній мембрані містяться мітохондрії та синаптичні міхурці, вкриті мембраною із вмістом певних хімічних речовин – медіаторів(ацетилхолін,норадреналін,адреналін та серотонін), які передають нервовий імпульс на постсинаптичну мембрану.

 

 

М’язова тканина.

 

М’язова тканина виконує функцію руху. Характерною особливістю є здатність здійснювати вимушені та невимушені скорочення, завдяки скоротливого апарату, який представлений системою міофіламентів, утворених білками актином і міозином.

До м’язових тканин відносять: непосмуговану (гладку) — стінки внутрішніх органів та кровоносних судин; посмуговану (попереково-смугасту) - скелетна та серцева.

Непосмугошана м'язова тканина розвивається із мезенхіми.

Структурною одиницею є гладкий м’яз веретеноподібної форми,ядра паличкоподібні, розташовані центрально.

Опорний апарат представлений двошаровою сарколемою. Зовнішній шар базального типу складається із еластичних і аргірофільних (ретикулярних волокон), які утворюють пружний каркас гладкого міоцита, забезпечуючи збереження форми клітин.

 Внутрішній шар - міолема, яка утворює багато численні вип’ячування всередину, що переходять в піноцитарні везикули, які депонують іони кальцію, необхідні для роботи скоротливого апарату. Разом з ядром, мітохондріями і гранулами глікогену кавеоли утворюють трофічний апарат гладкого міоцита. Скоротливий апарат утворюють міофіламенти ( актинові та міозинові). Гладкі м’язові клітини функціонують не ізольовано, а комплексами (10-12 штук). Завдяки наявності послідовної інервації м’язові волокна внутрішніх органів скорочуються послідовно у вигляді перистальтики. Гладкі м’язові волокна здатні до регенерації. Гладкі міозити поділяються мітозом, при цьому камбієм служать адвентиціальні клітини сполучної тканини, що забезпечують оновлення клітин.

Посмугована м’язова тканина (скелетна) розвивається із міотомів.

Структурно-функціональною одиницею є багатоядерні м’язові волокна циліндричної форми, ядра яких розташовані по периферії саркоплазми. Опорний апарат утворений саркоплазмою, у зовнішньому шарі знаходиться сітка колагенових волокон. Між двома шарами сарколеми розташовані міосателітоцити, одноядерні клітини, камбіальні елементи скелетної м’язової тканини. Трофічний апарат представлений структурами, що активно приймають участь в обміні речовин: ядрами, включеннями глікогена, ліпідів, мітохондріями з розгалуженими кристами, цитоплазматичною сіткою гранулярного типу. Щодо особливостей метаболізму та вмісту міоглобіну, здатного зв’язувати кисень, розрізняють білі та червоні м’язові волокна, здатні неоднаковою силою скорочуватися і втомлюватися.

Скоротливий апарат має спеціальні органели — попереково-смугасті міофібрили. Вони складаються з міофіламентів: товстих (міозинових) і тонких (актинових). Механізм скорочення зумовлений наявністю в кожного волокна нервового закінчення. Під час збудження нервово-м’язового синапса відбувається вихід іонів кальцію із цистерн і трубочок саркоплазматичного ретикулууму в саркоплазму, що стимулює фермент АТФ-азу і викликає розщеплення АТФ, енергія якої витрачається на утворення актоміозинових комплексів.                   

Серцева м’язова тканина складається із м’язових клітин кардіоміоцитів, які з’єднані спеціальними вставними дисками.

Кожний карліоміоцит має опорний апарат — двошарову сарколему, трофічний — ялро, яке розташоване в центрі клітини, велику кількість мітохондрій, цистерни саркоплазматичного  ретикулууму, включення глікогену,ліпідів і міоглобіну. Скоротливий апарат представлений типовими попереково-смугастими міофібрилами. На відміну від скоротливих, провідні кардіоміцити відрізняються великими розмірами, малочисленними міофібрилами, розташованими по периферії саркоплазми, відсутністю мітохондрій.

Поряд з цим провідні (атипові) кардіоміоцити з’єднуються не лише кінцями, але й боковими поверхнями. Основне завдання їх - передача збудження до скоротливих кардіоміоцитів.

 

 

Серцево-судинна система.

 

Серцево-судинна система представлена великим і малим колом кровообігу, утвореними серцем, артеріями, мікроциркуляторним руслом (артеріолами, капілярами, венулами), венами і виконує такі функції:

 транспортну (доставка і виведення речовин і газів);

регуляцію кровопостачання органів (перерозподіл крові);

метаболічну (участь в обміні речовин)

                                                                           Будова серця

Серце — порожнистий м’язовий орган, який виконує роль м’язового насоса, що забезпечує поступлення та циркуляцію крові в судинній системі. Стінка серця складається із 3-х оболонок: ендокарда, міокарда та епікарда.

Ендокард щодо будови відповідає стінці кровоносних судин. Він вистелений ендотелієм, під яким розташований    сполучно­ тканинний (субендотеліальний) шар, м’язово-еластичний шар і зовнішній сполучнотканинний шар, який межує з міокардом.

Міокард утворений попереково-смугастою серцевою м’язовою тканиною. Її основу складають клітини (кардіоміоцити), а не симпласт, як у скелетному м’язі. Кардіоміоцити з’єднуються між собою кінцями, утворюючи тяжі, які нагадують волокна скелетної м’язової тканини. Відмінні вони від останніх наявністю ущільнених зон контакту між кардіоміцитами ( вставні диски ) та утворенням з’єднань між сусідніми тяжами, в результаті чого міокард утворює єдиний м’яз, скорочення якого відбувається одночасно. Між м’язовими тяжами знаходяться кровоносні капіляри.

Розрізняють 3 типи кардіоміоцитів:

скоротливі - забезпечують скорочення завдяки наявності в них спеціальних скоротливих органел (міофібрил);

провідні - утворюють провідну систему серця, які генерують імпульси певної частоти і проводять їх на скоротливі міоцити. Ці кардіоцити мають мало міофібрил, не мають поперекової смугастості, значно більші, в них мало мітохондрій, зате багато глікогену;

секреторні - клітини передсердь секретують гранули  натрійуретичного фактора, який поряд з іншими факторами  приймає участь в регуляції об’єму позаклітинної рідини і гомеостазу електролітів в організмі.

Епікард утворений рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною, ззовні вистеленою одношаровим плоским епітелієм (мезотелієм).

                                                                     Кровоносні судини     

Утворюють замкнуту систему трубок, побудованих по одному принципу, але мають відмінності в залежності від типу судини, умов  кровотоку, органної специфічності та функції, яку виконує.

                                                                       Будова артерій

Артерії поділяються на:    

• еластичні - забезпечують магістральний кровоток, є амортизуючими судинами;        
• м ’язові - регулюють рух крові до органів і тканин;
• змішані - забезпечують магістральний кровоток,є амортизуючими судинами.

Складаються артерії з 3-х оболонок: внутрішньої, середньої і  зовнішньої .  

Внутрішня оболонка вистелена судинним епітелієм, під яким розташована тонка базальна мембрана. До зовнішнього шару прилягає пластинка рихлої неоформленої сполучної тканини, яка доповнюється в артеріях м’язового типу внутрішньою еластичною мембраною.

Середня оболонка утворена гладенькою м’язовою та рихлою сполучною тканиною, маючи еластичні волокна, або мембрани. Ступінь розвитку м’язових і еластичних елементів різна, чим і відрізняється розподіл артерій на еластичні та м’язові.

Зовнішня оболонка представлена рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною. В артеріях м’язового типу вона ще має зовнішню еластичну мембрану. У зовнішніх та середніх оболонках великих артерій і вен знаходяться дрібні судини, які постачають кров’ю судинну стінку.

 

                                                                            Будова вен

У певній мірі така як в артерій, але має ряд особливостей:

• менша товщина стінки при більшій кількості колагенових Волокон;
• відсутність еластичних мембран при наявності невеликої сітки еластичних волокон;
• слабкий розвиток циркулярного м’язового шару при повздовжньому розташуванні міоцитів;
• більш сильніший розвиток зовнішньої оболонки поряд зі слабшим розвитком внутрішньої та зовнішньої;
• в ряді випадків нечітке розмежування стінки на окремі оболонки;
• наявність клапанів, які запобігають зворотному току крові.

                                                                       Будова капілярів

 Капіляри відносяться до судин обміну. На відміну від транспортних судин вони пристосовані до дифузії, піноцитозу, фільтрації та реабсорбції речовин між кров’ю та тканинами. Вони мають велику площу і малий діаметр, що сприяє більш повному здійсненні процесів обміну.     

Стінка гемокапіляра складається з ендотеліоцитів та базальної мембрани, розташованої ззовні, в склад якої входять поодинокі клітини (перицити). Ззовні від базальної мембрани розташовані малодиференційовані клітини (адвентиціальні).    

Ендотеліальні клітини можуть мати витончення — фенестри, а базальна мембрана - пори. В результаті цих особливості розрізняють три типи гемо капілярів:     

соматичні - розташовані в легенях, скелетних м’язах, не мають фенестр в ендотелію та пор в базальній мембрані;

вісцеральні - знаходяться в багатьох залозах, нирках, мають фенестри, але базальна мембрана суцільна;

синусоїдні - присутні в органах кровотворення, печінки, мають фенестри в ендотелію та пори в базальній мембрані.

Перехід крові з артерій у вени здійснюється через систему різних типів сполучення судин.

                                               Лімфатичні судини

Поділяють на лімфатичні капіляри, внутрі- і позаорганні лімфатичні судини та головні лімфатичні стовбури грудного протоку і правий лімфатичний проток.

Лімфатичні капіляри починаються сліпо, не мають базальних мембран, тому ступінь проникливості найбільш висока. З навколишньою тканиною ендотелій зв’язаний фіксуючими волокнами. Серед внутрі- та позаорганних лімфатичних судин розрізняють судини м’язового та волокнистого типу. Внутрішня оболонка лімфатичної судини утворює багато численні клапани. Великі лімфатичні судини по будові нагадують вени м’язового типу.

 

 

 

 

 

 

 

Система дихання.

 

Дихання — безперервний біологічний процес, який забезпечує життєдіяльність організму завдяки споживання з навколишнього середовища кисню та виділення з нього вуглекислого газу і води.

 

 

Система органів дихання виконує специфічні функції:

зовнішнє дихання — забезпечує проведення атмосферного повітря до альвеол легень та виведення його у зворотному напрямку;

тканеве дихання — участь в окисно-відновних процесах, що відбуваються в тканинах.

Крім цього, органи дихання виконують ряд нереспіраторних функцій: ендокринну, депонування крові та регуляцію її згортання, участь в метаболізмі ліпідів, водно-сольовому обміні та імунних реакціях, здійснює фільтрацію мікрочастинок із крові.

Органи дихання  включають повітроносні шляхи (носова порожнина, гортань, трахея, бронхи і термінальні бронхіоли) та респіраторний відділ (дихальні бронхіоли, альвеолярні мішечки та альвеоли легень). Повітроносні шляхи забезпечують вільний перехід повітря завдяки наявності в їх стінках кісткового, хрящового каркаса, а також обробку повітря, що надходить в організм, нагріваючи, зволожуючи, очищаючи та знезаражуючи його. Респіраторний відділ здійснює перенос газів у кров і назад.

                                                               Повітроносні шляхи

Більшість повітроносних шляхів (від рівня трахеї) побудована із чотирьох оболонок: слизова, підслизова, фіброзно-хрящова та адвентиціальна (зовнішня).

Слизова оболонка на всьому проміжку складається з багаторядного миготливого епітелію (за винятком зовнішнього носа), який складається з миготливих клітин, на їх апікальному кінці розташовані багато численні війки, направлені рухи яких можуть назовні переносити мікрочастинки пилу.

Миготіння війок можливе лише в рідкому середовищі, яке створює слиз, що продукують бокалоподібні епітеліоцити, забезпечуючи очищення повітря. Серед інших клітин епітеліального шару важливу роль відіграють ендокриноцити, які регулюють рівень кровотоку та секреторну активність залозистих клітин.

Власне пластинка слизової оболонки, яка утворена сполучною тканиною, має багато еластичних волокон, які зорієнтовані в основному повздовж.

М’язова пластинка слизової розвинута неоднаково в залежності від калібру бронха.

Підслизова оболонка має залози, секрет яких зволожує поверхню слизової оболонки. У дрібних бронхах вони відсутні.

Фіброзно-хрящова оболонка у вигляді хрящових кілець, незамкнутих позаду і утворених гіаліновим хрящем, міститься у трахеї та великих бронхах, у дрібних - відсутня.    

Адвентиціальна (зовнішня) оболонка представлена рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною.

Таким чином, по мірі зменшення калібру бронхів поступово тоншають та зникають підслизова і фіброзно-хрящова оболонки, що веде до поступового зникнення в стінці бронхів залоз та хряща. У слизовій оболонці спостерігається збільшення вмісту гладенької м’язової тканини ( до рівня дрібних бронхів) із поступовим її зникненням в бронхіолах, а також зміною типу епітелію від багаторядного миготливого до однорядного кубічного.

                                          Респіраторний відділ легень

Представлений ацинусом, в склад якого входять дихальні бронхіоли, альвеолярні ходи та альвеолярні мішечки, що закінчуються альвеолами.

У стінці альвеол зберігається лише слизова оболонка у вигляді епітеліального шару, який лежить на базальній мембрані. Ззовні альвеоли оплетені сіткою еластичних волокон. Міжальвеолярні перегородки містять сполучну тканину, в якій проходять кровоносні капіляри.

Епітелій альвеол відноситься до типу одношарового плоского. У склад епітелію входять два види епітеліальних клітин:

альвеоцити 1-го (дихальні) та альвеоцити 2-го (секреторні) типів.

Альвеоцити 1-го типу мають тонкі цитоплазматичні відростки, які прилягають до стінки альвеолярних гемокапілярів, а розділяє їх лише базальна мембрана. Ці найтонші тканеві ділянки в альвеолах називаються аерогематичним бар’єром, де здійснюється газообмін між повітрям та кров’ю.

Альвеоцити 2-го типу мають кубічну форму і є секреторними клітинами. В їх цитоплазмі присутні осмиофільні пластинчасті тільця, які складаються із фосфоліпідів. Секретуючись в порожнину альвеол і на їх поверхню формують рідку фосфоліпідну плівку, яка називається сурфактантом.

Сурфактант знижує поверхневий натяг рідкого шару на поверхні альвеолярного епітелію, що сприяє розправленню альвеол на вдиху і перешкоджають їх спаду при видиху. При його відсутності або дефіциті розвивається синдром дихальної недостачі. Крім альвеоцитів в склад стінки альвеол та міжальвеолярних перегородок входять макрофаги, які очищають альвеолярну епітеліальну вистилку від частинок пилу та мікроорганізмів.

 

 

Система травлення.

 

Травлення — біологічний процес, який забезпечує поступлення поживних речовин в організм та використання їх для життєдіяльності клітин, обміну речовин (синтез, екскреція).

Травлення включає механічну та хімічну обробку їжі з метою розщеплення її полімерів до простих речовин (мономерів), що необхідно для наступного їх всмоктування у різних відділах травного тракту.

Система травлення складається з травного тракту (органи ротової порожнини, стравохід, шлунок, тонка та товста кишка) і травних залоз (слинні, печінка, підшлункова залоза).

У травному апараті виділяють три основних відділи: передній, середній та задній, які відрізняються будовою та функціями. Однак є загальні закономірності в організації травного тракту.

Стінка травного тракту побудована із 4-х основних структурних елементів: слизової оболонки, підслизової основи, м’язової оболонки, зовнішньої оболонки ( серозна, або адвентиція).

Слизова оболонка постійно зволожується слиззю, що виділяють залози. Вона складається із трьох пластинок: епітелію, власної та м 'язової пластинок. Епітелій може бути багатошаровим плоским (ротова порожнина, стравохід, анальна частина прямої кишки), або одношаровим призматичним (шлунок, кишечник). Залози можуть бути розташовані як в епітелії (бокалоподібні клітини), так і у власній пластинці.

Власне пластинка побудована із рихлої волокнистої сполучної тканини, у якій розташовані судини, нервові сплетіння, скупчення лімфоїдної тканини,залози.

М’язова пластинка утворена 2-3-х шаровою гладкою м’язовою тканиною.

Рельєф слизової оболонки може бути гладким (губи, щоки), мати заглибини - ямочки ( у шлунку) та крипти ( у кишечнику), вирости - ворсинки (у тонкій кишці), або складки ( у всіх органах).

Підслизова основа складається із рихлої волокнистої сполучної тканини, в якій розташовані судинні та нервові скупчення, інколи залози (стравохід, 12-пала кишка).

М’язова болонка складається, як правило, з двох шарів - внутрішнього та зовнішнього поздовжнього. В передньому і задньому відділах м’язова тканина переважно попереково смугаста, в середньому — гладка. У м’язовій оболонці розташовані нервові сплетіння.

Серозна оболонка — вісцеральний листок очеревини покриває більшу частину травного тракту і складається з сполучнотканинної основи, покритої мезотелієм- одношаровим плоским епітелієм. У деяких відділах (стравохід, частина прямої кишки) травний тракт ззовні покритий адвентиціальною оболонкою, яка складається лише із сполучної тканини.

                                                                                 Зуби         

Належать до похідних слизової оболонки ротової порожнини гомологічні похідні шкіри і виконують механічну функцію. Утворені твердими тканинами — емаллю, дентином і цементом. М’яка тканина зуба – пульпа.

Емаль утворена емалевими призмами, які на 95-98% складаються із неорганічних речовин (фосфатів та карбонатів кальцію). Зріла емаль клітин немає і не здатна до регенерації.

Дентин — на 70% зневапніла тверда тканина зуба, міцніше кістки та цементу, але у 4-5 раз м’якше емалі. Особливість дентина як кісткової тканини полягає в тому, що її клітини лежать за межами дентину, а через саму тканину проходять лише їх відростки, утворюючи канальці.

Цемент - на 70% складається із неорганічних речовин, покриває ззовні корінь зуба. У цемент вплітаються волокна периодонтальних зв’язок, з допомогою яких зуб прикріплюється до кісткової стінки зубної альвеоли.

Пульпа зуба заповнює порожнину коронки і канал кореня зуба. Складається з рихлої волокнистої неоформленої сполучної тканини. Має судини і нерви, у зовнішньому шарі розташовані одонтобласти за рахунок яких відбувається регенерація дентина. Пульпа забезпечує трофіку та інервацію зуба.

                                                                Язик

Ззовні покритий слизовою оболонкою, вистелену багатошаровим плоским неороговівшим епітелієм.

Його основу складає м’язова тканина скелетного типу. Слизова оболонка верхньої та бокових поверхонь містить сосочки різної форми — ниткоподібні, листоподібні, грибоподібні та жолобоваті. Всі сосочки (крім ниткоподібних) мають смакові цибулини, що відносяться до сприймаючого апарату органу смаку. У слизовій оболонці язика знаходяться дрібні слинні залози.

                                                        Миндалини

Представляють скупчення лімфоїдної тканини, розташованої в складках слизової оболонки ротової порожнини. Розрізняють піднебінні, трубні, глоткові та язикові миндалини. Разом вони складають лімфоепітеліальне глоткове кільце. Скупчення лімфоїдної тканини включає і червоподібний відросток сліпої кишки (апендикс) - кишкова миндалина. Миндалини виконують захисну функцію: здійснюють периферичний лімфопоез та імунні реакції.

                                                       

 

Стравохід

Стінка стравоходу містить всі чотири оболонки, маючи ряд характерних особливостей. Слизова і підслизова оболонки утворюють складчастий рельєф у вигляді поздовжніх складок.

Слизова оболонка вистелена багатошаровим плоским неороговівшим епітелієм. У власній пластинці розташовані залози.

У  підслизовій оболонці розташовані власні залози стравоходу, секрет яких сприяє ковзанню харчових мас.

М’язова оболонка утворена двома шарами — внутрішнім циркулярним та зовнішнім поздовжнім, які у верхній третині стравоходу представлені попереково смугастою скелетною м’язовою тканиною, а в середній третині — поєднанням поперековосмугастої та гладкої м’язової тканини, в нижній третині — лише гладкою м’язовою тканиною .

Зовнішня оболонка в наддіафрагмальному відділі утворена адвентицією, а в піддіафрагмальному - серозною оболонкою.

                                                            Шлунок

Здійснює накопичення та перемішування харчових мас, а також хімічну обробку ферментами шлункового соку, забезпечуючи всмоктування води, солі, цукру, виробляє гормони та біологічно активні речовини.

Слизова оболонка вистелена одношаровим призматичним епітелієм, який продукує слизистий секрет, захищаючи стінку від хімічного впливу шлункового соку та запобігає механічному пошкодженню грубими частинами їжі. Власне пластинка слизової містить велику кількість простих трубчастих залоз. М’язова пластинка утворена трьома шарами гладкої м’язової тканини.

Залози тіла і дна шлунка мають чотири типи секреторних клітин - головні, парієтальні, слизисті, ендокринні. Головні клітини забарвлені базофільно, вони продукують профермент пепсиноген. Парієтальні - забарвлюються оксифільно, розташовані поодиноко і продукують хлориди, які у водному середовищі утворюють соляну кислоту, необхідну для перетворення пепсиногена в активну форму — пепсин, завдяки якого перетравлюються білкові харчові маси. Крім цього продукують антианемічний фактор, що сприяє всмоктуванню в кишечнику вітаміну В12. Слизисті клітини представлені двома типами; одні розташовані у тілі залоз, мають ущільненні ядра, продукують слиз; інші лежать в ділянці шийки залоз (шиєчні) і забезпечують їх регенерацію. Ендокринні клітини виносяться до дифузної ендокринної системи. Вони виробляють гормони, які впливають на секреторну активність залозистих клітин і моторику травного тракту.

Підслизова основа побудована із рихлої волокнистої неоформленої сполучної тканини з великим вмістом еластичних волокон, приймає участь в утворенні шлункових складок.

М’язова оболонка утворена трьома сильно розвинутими шарами гладкої м’язової тканини, між якими розташовані нервові сплетіння, які забезпечують автоматизм скорочення шлунку.

Зовнішня оболонка представлена сполучною тканиною, вистеленою мезотелієм (серозна оболонка).

                                                Тонкий відділ кишечнику

Тонкий відділ кишечнику забезпечує завершальне розщеплення поживних речовин до простих сполук і їх наступне всмоктування в кров і- лімфу. Виконує також механічну, ендокринну та імунну функції.

На поверхні слизової міститься велика кількість крипт, а ворсинок немає. Епітелій каймистий, в ньому багато бокалоподібних клітин, слизистий секрет яких приймає участь у формуванні калових мас. М’язова пластинка слизової розвинута більше, ніж у тонкій кишці.

У підслизовій основі розташовані судинні та нервові сплетіння. Слизова і підслизова оболонки містять поодинокі лімфатичні вузли.

М’язова оболонка двошарова; її особливістю є наявність зовнішнього повздовжнього шару, який представлений трьома м’язовими стрічками.

Зовнішня оболонка в різних відділах товстої кишки представлена або адвентицією, або серозною оболонкою.

                                                                Великі травні залози

До них належать слинні залози, печінка (екзокринні), а підшлункова залоза (екзо- та ендокринна).

Екзокринні залози  мають дольчасту будову і складаються із секреторного (кінцевого) відділу, в якому утворюється секрет, і вивідного протоку, по якому він виводиться назовні.

Секреторні відділи  складаються із клітин, які синтезують різні по хімічній природі секрети - білковий, вуглеводний, ліпідний та слизовий.

Секреторно (залозиста) клітина синтезує, накопичує і виділяє секрет у вигляді крапель або гранул, що здійснюється на л апікальному кінці.

Переважно секреція відбувається без руйнування клітини - мерокринова секреція, в деяких випадках відбувається руйнування, але з наступним відновленням апікального полюсу клітини - апокринова секреція (молочна та частина потових), а також коли вони руйнуються і гинуть — голокринова секреція (сальні).

Секреторні відділи можуть мати вигляд міхурців (альвеол), або трубочок, тому їх по формі розрізняють: альвеолярні, трубчасті і альвеолярно-трубчасті.

Вивідні протоки секретів не продукують, можуть розгалужуватись (прості), або розгалужуватись (складні).

                                                                              Печінка

Найбільша травна залоза, покрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої всередину відходять прошарки, які поділяють на дольки. Печінкова долька має форму шестигранної призми. Між печінковими дольками у сполучній тканині знаходяться печінкові тріади, в склад яких входять: кровоносні судини (воротної вени та печінкової артерії) та жовчний проток.

Печінкова долька побудована із залозистих клітин (гепатоцитів), які утворюють печінкові пластинки, що складаються з двох рядів гепатоцитів, з’єднаних між собою. У центрі пластинки проходить жовчний капіляр, кровоносні капіляри синусоїдного типу, у яких тече змішана кров. Печінкові пластинки радіально сходяться до центру дольки, де розташована центральна вена та початок відтоку крові з  печінки.

Функції печінки: бар’єрно-захисна, участь в білковому,вуглеводному та жировому обміні, в утворенні жовчі, синтез глікогену та білків плазми крові.

                                                     Підшлункова залоза  

Має ентодермальне походження, є змішаною і складається з екзокринного та ендокринного відділів.

Екзокринна частина побудована по типу складної, розгалуженої альвеолярно-трубчастої залози, яка виробляє ферменти білкової природи, які приймають участь у розщепленні білків, вуглеводів жирів у тонкій кишці. Кінцеві відділи утворені клітинами призматичної форми. Міоепітеліальних клітин немає. Вивідні протоки короткі, вистелені одношаровим епітелієм. Найбільш великі протоки у своїй стінці містять м’язові елементи.

Ендокринна частина представлена вкрапленнями у сполучну тканину дольок органа невеликими скупченнями ендокринних клітин, які називаються панкреатичні острівці Лангерганса, що оточені фенестрованими гемокапілярами. Виділяють чотири основних типи ендокринних клітин: А, В, Б, РР.

А-клітини (20%) круглої форми, забарвлюються оксифільно, синтезують гормон глюкагон, який є антагоністом інсуліну і забезпечує поступлення глюкози із тканин у кров.

В-клітини найбільш багато численні (70%), мають кубічну форму, забарвлюються базофільно. Продукують гормон інсулін, який сприяє засвоєнню глюкози крові клітинами.

D -клітини (8-9%) грушоподібної форми, виділяють соматостатин — гормон, який гальмує синтез в А- і В-ендокриноцитах.. Вони продукують вазоактивний інтерстинальний поліпептид (ВІП), який знижує артеріальний тиск та стимулює виділення соку і гормонів підшлункової залози.

РР- клітини (1-2%) полігональної форми, виробляють панкреатичний поліпептид, який стимулює виділення панкреатичного і шлункового соків.

 

 

Видільна система.

 

Видільна система складається з органів сечоутворення ( нирки ) та сечовиділення (чашечка, лоханка, сечопроводи, сечовий міхур, сечовивідний канал), яка забезпечує виведення з організму азотистих продуктів гідролізу білків та інших метаболітів, регуляцію водно-сольового обміну та кислотно-лужну  рівновагу, артеріального тиску та еритропоезу.     

                                                                 Нирки

Парний орган  бобоподібної форми, в основі якого лежить сполучна тканина з великою кількістю кровоносних судин та багато численними системами епітеліальних трубочок, які формують структурно-функціональну одиницю - нефрон. У склад нефрона входить ниркове тільце і канальці – проксимальний звивистий та прямий, тонкий каналець петлі нефрона, дистальний прямий та звивистий. Дистальні канальці декількох нефронів впадають у збірні трубочки, які відкриваються у сечовивідні шляхи.

Ниркові тільця нефрона представлені клубочком кровоносних капілярів, які оточені епітеліальною капсулою.

Капсула клубочка складається з двох листків - зовнішнього та внутрішнього. Зовнішній утворений одношаровим плоским епітелієм. Дистально він відкривається у канальці нефрона, а з протилежної сторони, підходячи до судинного клубочка, переходить у внутрішній листок капсули, який утворений плоскими відростчатими клітинами (подоцитами), що прилягають до зовнішньої поверхні гемокапілярів. Між зовнішніми та внутрішніми листками капсули ниркового тільця міститься щілина.

Гемокапіляри судинного клубочка містять фенестрований ендотелій, під яким розташована трьохшарова базальна мембрана з покриваючими з боків подоцитами.

Ниркове тільце забезпечує першу фазу сечоутворення - фільтрацію, яка здійснюється через цитоплазму ендотеліоцитів капілярів, базальну мембрану і щілинні діафрагми, які закривають фільтраційні щілини між відростками подоцитів і такий комплекс називається фільтраційним ( гематоренальним) бар’єром нирки.

Протягом доби фільтрується 100-120 л плазми крові, такий фільтрат називається первинною сечею, так як містить вуглеводи, чіп іди. низькомолекулярні білки, солі та інші речовини, які не повинні виводитися з організму.

Канапьці нефрона. Первинна сеча, яка надходить у систему канальців нефрона, реабсорбується, тобто повторно всмоктується у кров. Тому епітеліоцити проксимального канальця нефрона мають на апікальному кінці мікроворсинки, а у базальній частині — множинні інвагінації цитоплазматичної мембрани та мітохондрії, що свідчить про їх високу функціональну активність у процесі реабсорбції води та електролітів. В ділянці петлі нефрона епітелій плоский, а у дистальному канальці у епітеліоцитів міститься базальна посіченість.

Кінцевий фільтрат (кінцева сеча) містить шлаки, які попадають у збірні трубочки, де сеча підкислюється, що має значення для переводу карбонатів у фосфати в розчинні форми (запобігання нирково-камінній хворобі), регуляції кислотно-лужного балансу, додання сечі бактерицидних властивостей.

Ендокринний апарат нирки. У ділянці дистального кінця нефрона і розташованій поряд артеріоли судинного клубочка у нирці знаходиться юкстагломерулярний комплекс, який містить ендокринні клітини, що продукують натрійуретичний фактор, ренін, простагландини, які приймають участь в регуляції ступеня гідратації тканин, об’єму циркулюючої крові та артеріального тиску. У нирці продукується еритропоетин, який стимулює процеси еритропоезу в червоному кістковому мозку.

Сечовивідні шляхи

Стінки сечовивідних шляхів мають подібну будову і складаються з трьох оболонок: слизової, м’язової та зовнішньої.

Слизова оболонка вистилається багатошаровим перехідним епітелієм, який здатний до розтягання. Під епітелієм розташована власне пластинка та підслизова основа, яка утворена рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною.

М'язова оболонка представлена гладкою м’язовою тканиною, яка утворює в сечовому міхурі міцний єдиний м’яз.

Зовнішня оболонка — сполучнотканинна (адвентиційна), виключенням верхньої поверхні сечового міхура, якии покритий серозною оболонкою.

Чоловіча уретра

Складається із трьох частин: простатичної, мембранозної та губчастої. У склад стінки входять дві оболонки — слизова та м’язова, адвентиційна оболонка відсутня. У простатичній частині епітелій перехідний, а в мембранозній — багаторядний призматичний, а в губчастій — багатошаровий плоский неороговівший та ороговівший у дистальному кінці.

Жіноча уретра

Слизова оболонка вистелена багатошаровим епітелієм, який відрізняється у різних ділянках каналу та змінюється у відповідності зі статевим циклом. Власне пластинка слизової містить венозні судини кавернозного типу, маючи слизисті уретральні залози. М’язова оболонка складається із внутрішнього - повздовжнього та внутрішнього — циркулярного шарів. У жіночій уретрі є два сфінктери: внутрішній — мимовільний та зовнішній — довільний. Зовнішня оболонка уретри — адвентиціальна, тонка.

 

 

 

Ендокринна система.

 

Ендокринна система разом із нервовою системою забезпечує регуляцію обміну речовин, ріст, розвиток та функціональну активність клітин, тканин і органів. Вона представлена залозами та окремими гормонпродукуючими клітинами.

Для ендокринних залоз характерно: 1) наявність спеціалізованих секреторних клітин, які утворюють різноманітні скупчення; 2) багатство кровоносних капілярів вісцерального, або синусоїдного типів, які оточують секреторні клітини; 3) виділення секреторних продуктів (гормонів) у кров; 4) відсутність вивідних протоків.

Гормони — високоспецифічні, біологічно активні речовини, які продукуються в малих кількостях. Деякі гормони діють локально на власну клітину (секреція для себе), або на сусідню клітину інших топів (паракринія).

Гіпофіз складається з епітеліальної (аденогіпофіз) і нейтральної (нейрогіпофіз) тканини. Епітеліальна частина утворює передню і середню долі, нейтральна - задню.

Аденогіпофіз. Передня доля представлена епітеліальними тяжами, навколо яких розташована сполучна тканина з багатством кровоносних капілярів. Серед ендокриноцитів виділяють хромофільні та хромофобні клітини.

Хромофільні клітини поділяюься на два типи — базофільні (5-10% від загальної кількості аденоцитів) і оксифільні (30-40%). Виробляють вони гормони, які регулюють діяльність периферичних ендокринних залоз: щитоподібної — тиротропін, наднирників — АКТГ, статевих — фолітропін та лютропін, молочних залоз - пролактин. Крім цього у передній долі гіпофізу продукується соматотропін – гормон росту.

Хромофобні клітини (50%) представлені як незрілими клітинними елементами, які здатні до диференціювання у хромофільні, так і хромофілами після виділення секрету. Різні типи клітин мають різну будову.

У проміжній долі гіпофізу базальними ендокриноцитами продукується меланотропін ( стимулює синтез меланіну) та ліпотропін ( стимулює обмін ліпідів в організмі).

Нейрогіпофіз. Задня доля гіпофізу утворена клітинами нейроглії і власних гормонів не продукує. У неї проходять відростки нейросекреторних нейронів гіпоталамусу. Гормони гіпоталамусу, які поступають по них, накопичуються у гемокапілярах задньої долі гіпофізу і, попадаючи в загальний кровоток, приймають участь в регуляції тонусу гладких м’язів (окситоцин) та кров’яного тиску (вазопресин).

Епіфіз - шишкоподібне тіло, яке знаходиться між півкулями великого мозку та мозочком. Зовні покритий сполучнотканинною капсулою, її прошарки проникають всередину органу, розгалужуються і поділяють його паренхіму на часточки, в склад якої входять секретоутворюючі клітини – пінеалоцити та гліальні клітини - гліоцити. Гліоцити виконують опорну функцію.Пінеалоцити виконують функціональні властивості і містять мітохондрії, комплекс Гольджі, лізосоми, ендоплазматичну сітка, рибосоми, полісоми. Поряд з цим серед паренхіми та сполучної тканини зустрічаються фіброцити, макрофаги, лімфоцити, плазмоцити, пігментні клітини. Епіфіз забезпечує регуляцію фотоперіодичності роботи органів і систем організму, його циркадних ритмів — коливання активності клітин у зв’язку із зміною дня і ночі, статевого дозрівання, росту, вмісту калію в крові.

Щитоподібна залоза приймає участь в регуляції основного обміну та підтриманні рівня вільного кальцію в крові. Складається з двох доль, які зв’язані між собою перешийком. У сполучній тканині, яка утворює каркас залози, знаходяться епітеліальні порожнисті фолікули, у просвіті яких міститься колоїд (секрет залози). На поверхні фолікулів розташована значна сітка кровоносних капілярів.

Стінка фолікула містить ендокриноцити - тироцити, кубічної форми з кулястими ядрами. Колоїд, що утворюється тироцитами, у вигляді гомогенної маси заповнює просвіт фолікула. На апікальній поверхні тироцитів розташовані мікроворсинки. Плазмолема базальної поверхні цих клітин утворює інвагінації. Коли функціональна активність тироцитів підвищується, вони набувають призматичної форми, зростає при цьому кількість і висота мікроворсинок. При гіпофункції залози висота тироцитів змінюються, вони стають плоскими, а ядра набувають витягнуої форми, діаметр фолікул збільшується, колоїд стає ущільненим.

Цитоплазма тироцитів містить добре розвинені мембранні структури ендоплазматичної сітки, комплекс Гольджі, мітохондрії, які мають безпосереднє відношення до білкового синтезу.

Тироцити продукують йодисті гормони • (тироксин, трийодтиронін). Секреторна функція складна і відбувається у дві фази: продукції та виведення.

Поряд з тироцитами функціонують парафолікуляні клітини У кальциноцити, які мають більший розмір, полігональну, або неправильну форму і є двох видів. У деяких переважають дрібні, сильно осміофільні гранули, що продукують кальцитонін, який регулює кальцієвий гомеостаз. Цитоплазма другого типу клітин містить великі, але слабо осміофільні гранули. Ці клітини продукують соматостатин.

У сполучній тканині між фолікулами знаходяться інтерфолікулярні острівці, що містять скупчення тироцитів та кальциноцитів.

Паращитоподібна залоза утворена ендокринними клітинами паратироцитами, які формують різної форми тяжі, що розділені прошарками сполучної тканини з великою кількістю кровоносних судин. Розрізняють головні та оксифільні паратироцити. Головні паратироцити містять базофільну цитоплазму, периферія її багата на полісоми, комплекс Гольджі, мітохондрії. При посиленні секреторної активності вони збільшуються у розмірі. Серед головних паратироцитів є світлі та темні. Цитоплазма світлих паратироцитів глікоген. Паратироцити продукують білковий гормон паратирин, який впливає на кісткову тканину — депо нагромадження кальцію в організмі, стимулює вивільнення останнього, шо призводить до підвищення рівня цього іона в крові, а в кістках настає часткова демінералізація. Тобто паратирин та кальцитонін щитоподібної залози є антагоністами.

Надниркова залоза складається із кіркової та мозкової речовини,які мають різне походження, будову та функції. Ззовні наднирники оточені сполучнотканинною капсулою, її зовнішня поверхня щільна, а внутрішня рихла; від капсули всередину органу проходять тонкі прошарки, які поряд з капілярами та нервами залягають між тяжами паренхіми. Під капсулою розташований тонкий прошарок дрібних епітеліальних клітин, за рахунок яких регенерує кіркова речовина. Кіркова речовина утворена поверхневою - дуговою,середньою - пучковою та глибокою - сітчастою зонами.

Дугова зона утворена клітинами, переважно, циліндричної форми з овальними або круглими ядрами. Цитоплазма цих клітин містить гранулярну ендоплазматичну сітку у вигляді дрібних міхурців,між якими знаходяться рибосоми, добре розвинутий комплекс Гольджі та мітохондрії. Ендокриноцити продукують мінералокортикоїдний гормон - альдостерон, що регулює вміст натрію та посилює запальні процеси.

Пучкова зона є найбільша. Її ендокриноцити мають великі розміри, кубічну або призматичну форму, утворюють тяжі. На поверхні, що межує з капілярами, знаходяться мікро ворсинки. Мітохондрії великі, з кристами у вигляді звивистих трубок,які розгалужуються. Темні клітини містять розвинену гранулярнута агранулярну ендоплазматичні сітки. Світлі та темні клітини є різновидами функціонального стану ендокриноцитів.

Ендокриноцити пучкової зони синтезують глюкокортикоїдні гормони (кортизон, гідрокортизон, кортикостерон), які регулюють обмін вуглеводів, білків, стимулюють енергетичний обмін, пригнічують запальні процеси.

Ендокриноцити сітчастої зони кубічної, полігональної або округлої форми, утворюють розгалужені пучки. Клітини цієї зони синтезують андрогенстероїдний гормон, подібний до тестостерона, частково — естрогени та прогестерон.

Мозкова речовина нейтрального походження, містить скупчення великих, багатогранних хромофінних клітин, симпатичних нейронів та синусоїдних капілярів. Серед хромофінних клітин розрізняють епінефроцити та норепінефроцити. Епінефроцити — світлі клітини, містять секреторні гранули, продукують адреналін. Цитоплазма норепінефроцитів має темний вигляд, містить секреторні гранули гормону норадренапіну. Адреналін посилює роботу серця, регулює вуглеводний обмін. Норадреналін є медіатором нервового збудження, звужує стінку кровоносних судин та підвищує кров’яний тиск, впливає на нейросекреторну функцію гіпоталамуса.

Дифузна ендокринна система представлена окремими клітинами, або їх скупченнями, які розташовані у травному тракті, дихальних шляхах, статевих залозах, нирках. Найбільша їх кількість міститься в епітелії слизових оболонок шлунково-кишкового тракту. Певна частина цих клітин розвивається із нервового гребня (продукує нейроаміни, білкові гормони), друга частина - не нервового походження.

Гормони клітин дифузної ендокринної системи впливають як місцево, так і дистантно на рівень секреторної активності екзокринних клітин, а також на гладкі м’язи, змінюючи тонус м’язових оболонок та регулюючи кровоток. Поряд з цим ряд ендокриноцитів є хеморецепторами, які реєструють хімічний склад повітря, їжі, сечі, змінюючи безпосередньо секрецію гормонів.

 

 

 

Органи кровотворення та імуногенезу.

 

До органів кровотворення та імуногенез відносять: червоний кістковий мозок, тимус, селезінка, лімфатичні вузли у різних ділянках тіла, включаючи і шлунково-кишковий тракт та дихальну систему (мигдалини, поодинокі фолікули, пейєрові бляшки, червоподібний відросток). Вони забезпечують обновлення формених елементів крові, підтримують їхній постійний склад та імунологічний гомеостаз.

Для органів кровотворення характерно: наявність ретикулярної сполучної тканини (тимус - епітеліальної); наявність синусоїдного типу гемо- та лімфокапілярів, які створюють застійний кровоток або лімфоток; утворення клітинних скупчень (груп), забезпечуючи процеси диференціації формених елементів крові.

Червоний кістковий мозок — універсальний орган гемопоезу, який складає 5% маси органу і міститься у губчастій речовині плоских кісток та епіфізах трубчастих кісток, маючи напіврідку консистенцію. У його ретикулярній стромі міститься значна кількість кровоносних судин, серед яких переважають капіляри синусоїдного типу, а також жирові клітини та макрофаги.

У ретикулярній стромі та біля синусоїдів виділяють групи дозріваючих та зрілих вільних гемопоетичних елементів, які належати до трьох систем клітинного оновлення — еритропоетичної, гранулопоетичної та мегакаріоцитарно-тромбопоетичної. Серед них зустрічаються характерні скупчення клітин еритроцитарного ряду (еритробласти, базофільні, поліхроматофільні і оксифільні нормоцити) та гранулярного ряду ( нейтрофільні, еозинофільні, базофільні мієлоцити, промієлоцити та мієлоцити).

У стромі органу містяться стовбурові клітини крові та гемопоетичні клітини, які проходять диференціювання в еритроцити, гранулоцити, моноцити, тромбоцити (мієлопоєз). Крім цього, у червоному кістковому мозку здійснюється утворення В-лімфоцитів із їх попередників.

Клітини лімфоцитарного ряду розвиваються у лімфоїдних органах, серед яких виділяють центральні (тимус, червоний кістковий мозок), де відбувається їх антигеннезалежне диференціювання, і периферичні, (лімфатичні вузли, селезінка, лімфоїдні вузлики), у яких проходить антигензалежне диференціювання лімфоцитів.    

Тимус ( вилочкова залоза) - центральний орган Т - лімфопоезу і складається із своєрідних дольок.

Регулююча функція полягає у виробленні популяції Т-лімфоцитів, до мають значення у розвитку як клітинного, так і гуморального імунітету. Основу дольки складає епітеліальна тканина, яка утворена світлими відростковими клітинами, формуючи сітчастий каркас органу. Серед епітеліальних клітин розрізняють секреторні (продукують речовини, що необхідні для диференціювання Т-лімфоцитів), клітини-няньки (ізолюють ті клітини, які діляться та гинуть) та периваскулярні (утворюють гематотимусний бар’єр) Епітеліальна строма дольок заповнена лімфоцитами.

У складі дольок розрізняють зовнішню коркову та внутрішню мозкову речовину. Коркова речовина більш темного кольору, завдяки щільно розташованих попередників Т-лімфоцитів, які діляться. Мозкова речовина має більш світле забарвлення, внаслідок меншої кількості лімфоцитів, де розташовані пошарові епітеліальні утворення -- тимусні тільця (тільця Гассаля), які складаються із ущільнених епітеліальних клітин. Під час вікової інволюції та впливові різних факторів зменшується кількість лімфоцитів, які заміщаються жировою тканиною.

Селезінка. Відноситься до периферійних органів імунної системи, де відбувається формування імуноцитів (Т- і В-лімфоцитів), що приймають участь у клітинному та гуморальному імунітеті. Крім цього, здійснює захисні реакції, регулює еритропоез та метаболізм заліза.

Селезінка має добре розвинуту сполучнотканинну капсулу, від якої всередину відходять трабекули, які анастомозуючи між собою утворюють опорний апарат органу. В капсулі та трабекулах містяться гладкі міозити, які забезпечують скорочення та зменшення об’єму органа. Між трабекулами розташована пульпа, у якій розрізняють білу та червону.

Біла пульпа представлена сукупністю лімфатичних фолікулів, у кожної із яких розташовується центральна артерія. Периартеріальна зона фолікула містить Т-лімфоцити, центр розмноження — В- лімфоцити, а у периферичній зоні присутні обоє видів лімфоцитів. Функції білої пульпи полягають у виловлюванні із крові антигенів, взаємодії лімфоцитів з антигенами і початкові етапи антигензалежної проліферації і диференціювання.

Червона пульпа утворена ретикулярною тканиною із значною кількістю синусоїдних кровоносних капілярів,які містять формені елементи крові. Наявність капілярів синусоїдного    типу та гладком’язових сфінктерів створює можливість для вільного виходу формених елементів крові у петлі ретикулярної строми. Функції червоної пульпи - депонування зрілих формених елементів крові, руйнування старих та пошкоджених еритроцитів і тромбоцитів, фагоцитоз інородних тіл, дозрівання лімфоїдних клітин і перетворення моноцитів у макрофаги.

Лімфатичні вузли розташовуються по ходу лімфатичних судин. Мають бобоподібну форму. Ззовні покриті сполучнотканинною капсулою. Строма лімфовузлів утворена ретикулярною тканиною, у петлях якої розташовані макрофаги та клітини лімфоцитарного типу (лімфоїдна тканина). Розрізняють такі зони: кіркову, мозкову, пара- кортикальну.

Кіркова речовина містить лімфатичні фолікули, від яких до центру відходять мозкові тяжі. Лімфатичні фолікули складаються із В-лімфоцитів. Центральна частина фолікула називається реактивним центром або центром розмноження, де відбувається ділення лімфобластів під впливом антигенної стимуляції. У периферичній частині фолікула знаходяться малі лімфоцити, переважно клітини В- пам’яті.

Мозкова речовина утворена тяжами лімфоїдної тканини, між якими розташовані сполучнотканинні трабекули та мозкові синуси. Мозкові тяжі містять плазматичні клітини, Т-лімфоцити та макрофаги.

Лімфа із приносячих лімфосудин поступає у систему синусів у вигляді щілин у ретикулярній стромі, вистеленій ендотелієм: крайовий, проміжні та центральні (воротні) синуси. Просмоктуючись по системі синусів, лімфа на 99% очищується від вмістимих у ній антигенів і збагачується антитілами, лімфоцитами і макрофагами, а в ділянці воріт вени вона направляється у виносячі лімфатичні судини.

Плазмоцити продукують імуноглобуліни, завдяки яких здійснюється гуморальний імунітет.

Паракортикальна зона містить-лімфоцити, які надходять із тимусу. Тут також відбувається їх дозрівання із формуванням різних субпопуляцій: Т-хелпери, Т-супресори, Т-ефектори.

 

 

Нервова система.

 

Нервова система забезпечує об’єднання (інтеграцію) всіх систем організму, регуляцію та координацію їх діяльності, а також взаємодію організму з навколишнім середовищем.

Морфологічно нервову систему поділяють на центральну (головний і спинний мозок) та периферичну (нерви, нервові вузли та сплетіння). Функціонально її поділяють на вегетативну (регулює діяльність внутрішніх органів та судин) та соматичну (інервує решту органів).

В основі функціональної діяльності нервової системи лежить рефлекс, а структурною одиницею є рефлекторна дуга, яка складається з ланцюга трьох нейронів - чутливого, асоціативного (вставного) і рухового. У вегетативної нервової системи рухова частина рефлекторної дуги має нервові вузли, у яких здійснюється переключення імпульсу з одного нейрона на інший. Тому вегетативна рефлекторна дуга відрізняється від соматичної наявністю двохнейронного еферентного ланцюга: прегангліонарного (від рухових ядер передніх рогів спинного мозку до ганглія) і постганліонарного від ганглія до інервуємої тканини).

                                                Центральна нервова система

Головний мозок - складається з білої та сірої речовини. Стовбурова частина його включає довгастий мозок, міст, мозочок, середній та проміжний мозок. Біла речовина має провідні шляхи, а сіра - скупчення нейронів у вигляді ядер.

Мозочок - центральний орган рівноваги та координації рухів. Кора мозочка складається з трьох шарів нейронів: молекулярного (зірчасті та корзинчасті клітини), гангліонарного (грушовидні - клітини Пуркіньє), зернистого (клітини-зерна).

Кінцевий мозок — півкулі головного мозку, у яких містяться коркові та підкоркові регулятивні центри, де здійснюється аналіз і синтез інформації, що надходить із внутрішніх органів та навколишнього середовища, на основі чого формується мислення і пам ять.

Кора головного мозку побудована по принципу екранного центру і в залежності від ділянки може мати від 4-х (рухова зона) до 6-ти (чутлива зона) шарів нервових клітин. Більшість нейронів є вставними (асоціативними).

Ефекторними клітинами утворений 5-й шар кори (великі пірамідні клітини Беца). їх дендрити утворюють багато численні контакти з асоціативними нейронами, а нейрити формують низхідний провідний шлях до рухових нейронів переднього рогу спинного мозку.

Морфофункціональні особливості нейронів головного мозку :

1. вони мультиполярні, утворюють безліч контактів;
2. різні за функціями: чутливі, рухові, асоціативні(90% відповідають за аналіз і синтез);
3. наявність розгалуженої сітки дендритів, утворюючи шипиковий апарат,формуючи гальмівні синапси:
4. наяявність особливих медіаторних систем (норадренаяін,  ацетилхолін, нейропептиди), які регулюють інстинкти, відчуття задоволення, болю тощо);
5. функціонування здійснюється завдяки наявності маси кровоносних судин, що доставляють кисень, який використовується нейронами.

Гематоенцефапічний бар ’єр

Між нейронами і кров’ю в гемокапілярі розташований ендотелій капіляра з базальною мембраною та гліальною мембраною, шо знаходиться поряд, утвореною відростками астроцитарної глії - це складає рематоенцефалічний бар’єр, який забезпечує вибірковий транспорт ряду речовин із крові в нейрони, тим самим запобігаючи проникненню в нього токсичних речовин, що приносяться кров’ю.

• мозок розташований у спинномозковому каналі і складається із двох симетричних половин, розділених вентральною серединною борозною і дорсальною серединною перегородкою; забезпечує сегментарну і міжсегментарну рефлекторну діяльність, а також виконує провідникову функцію. Складається із білої та сірої речовини .

Біла речовина - розташована ззовні, утворена переважно мієліновими волокнами, які формують передні, бокові і задні висхідні та низхідні провідні шляхи. Останні представляють ланцюги нейронів, які здійснюють визначений відбір і передачу інформації до нервових центрів (висхідні), або до робочого органу (низхідні).

Сіра речовина спинного мозку розташована центрально, за формою нагадує „метелика” і містить скупчення нейронів у вигляді ядер і стовпів. Ядра забезпечують проведення аферентної та еферентної імпульсації по провідним шляхам.

У сірій речовині виділяють передні, бокові та задні роги. У передньому розі розташовані рухові ядра, аксони їх нейронів прямують до скелетних м’язів. Задні роги містять власні ядра, які складаються з асоціативних (вставних) нейронів. До них поступають нервові імпульси від чутливих нейронів спинномозкових гангліїв, а також вставних клітин інших сегментів спинного мозку. У бокових рогах локалізовані вегетативні ядра: у грудному та поперековому відділах — симпатичні, а в крижовому - парасимпатичні.     І

Всі нейрони спинного мозку є мультиполярні, оточені протоплазматичними та волокнистими астроцитами. Центральний канал вистелений епендимоцитами, які продукують спинномозкову рідину—ліквор.     

Периферична нервова система

Нерви — складаються з мієлінових і безмієлінових нервових волокон, а змішані - з обох волокон. Нервові волокна оточені сполучнотканинними оболонками: поодинокі - ендоневрієм, групи волокон — периневрієм, весь нерв - епіневрієм. У складі перелічених оболонок містяться також еластичні волокна і кровоносні судини.

Нервові вузли(ганглії) — скупчення нервових клітин і гліоцитів, оточених сполучнотканинною капсулою, частина внутріорганних мікро гангліїв такої капсули немає.

Спинномозкові ганглії мають псевдомультиполярні чутливі по функціональній природі нейрони. Дендрити (периферична частина) утворюють рецепторні нервові закінчення в тканині, а нейрит (центральна частина) формує синаптичні контакти. Нервовий імпульс, генеруючий в рецепторах, проходить через ганглії транзитом, тому спинномозковий вузол не є нервовим центром. Вегетативні нервові вузли  містять мультиполярні нейрони трьох типів клітин Довгаля, що відмінні довжиною дендритів і нейритів: 1-й рухові, 2-й чутливі, 3-й вставні.

Наявність у вегетативних гангліях функціональних відмінностей нейронів забезпечує можливість замикання в них місцевих рефлекторних дуг, перетворюючи тим самим вегетативні вузли в місцеві нервові центри.  

 

 

Шкіра та її похідні.

Шкіра представляє собою зовнішній покрив організму і займає біля 15% її маси. Вона є поліфункціональним органом і виконує ряд функцій: захисну, регуляції водно-сольового обміну, терморегуляції, депонування крові, рецепторну, імунологічну тощо. Шкіра побудована із двох шарів: зовнішнього-епітеліального (епідерміс) та внутрішнього- сполучнотканинного (дерма). Під шкірою розташований шар жирової тканини (гіподерма).

Епідерміс утворений багатошаровим плоским ороговівшим епітелієм, який у ділянці долонь та підошов найтовщий. У решту ділянках епідерміс тонкий, зі слабо розвинутим шаром ороговівших клітин. Товщина епідермісу зумовлена неоднаковим механічним впливом на шкіру.

Дерма утворена сполучною тканиною і побудована з двох шарів:сосочкового та сітчастого. Сосочковий шар, що прилягає базальної мембрани епітелію, містить рихлу неоформлену сполучну тканину, за рахунок якого забезпечується харчування епітелію. Сітчастий, глибший шар складається із щільної неоформленої сполучної тканини, яка надає шкірі міцність та еластичність.

Похідні шкіри. Епідерміс утворює похідні шкіри: потові, сальні та молочні залози, волосся і нігті.

Потові залози беруть участь в процесах терморегуляції та виведення із організму продуктів обміну речовин, солей тяхких металів, лікарські речовини.

Структурно вони поділяються на апокринові ( пахова ділянка та навколо анусу ) і мерокринові (решта ділянок тіла). Потові залози представляють собою прості трубчасті, нерозгалужені залози, закручені у щільний клубок.

У мерокриновій ділянці містяться темні клітини із значною кількістю рибосом та секреторних гранул у цитоплазмі, що виділяють білково-полісахаридний секрет, а світлі клітини — воду і солі. Між останніми утворюються канальні. Вивідний проток у дермі потової залози вистелений двошаровим епітелієм. До зовні від темних і світлих екзокриноцитів розташовуються скоротливі міоепітеліальні клітини, а далі — базальна мембрана та сполучнотканинна оболонка залози.

Апокринові потові залози починають функціонувати у період статевого дозрівання. Складаються вони із вивідного протоку такої ж будови як і мерокринові, але кінцевий відділ вистелений призматичними, або кубічними (в залежності від фази секреції) клітинами. У процесі секреції апікальні частини секреторних клітин відділяються і входять у склад секрету. Білкові продукти, що входять у склад цих клітин, попавши на поверхню шкіри надають поту неприємний запах.

Сальні залози продукують суміш ліпідів, які утворюють на поверхні шкіри гомогенну тонку плівку (шкірне сало), яка захищає шкіру від пересихання та намокання, підсилює її бар’єрні та бактерицидні властивості. Сальні залози безпосередньо пов язані з коренями волосся.

Сальна залоза представляє собою просту розгалужену залозу голокринового типу. Її вивідний проток вистелений багатошаровим плоским епітелієм. Кінцевий відділ розгалужений і має вигляд мішечків. у базальному шарі кожного мішечка розташовані дрібні базофільні клітини. Там відбувається розмноження клітин. Поблизу вивідного протоку проходить руйнування клітин і формування секрету залози - шкірного сала.

Волосся покриває до 90% шкіри і поділяється на довге (борода, вуса, волосся голови), щетинисте (брови, вії) та пухове (решту тіла). Воно поділяється на корінь і стрижень. Коренем називається частина волосся, яка занурена у дерму. Стрижень - це частина його, яка знаходиться на поверхні шкіри. Корінь волосся оточений зовнішньою і внутрішньою епітеліальною та дермальною піхвами (волосяна сумка). Волосся та внутрішня епітеліальна піхва росте від волосяної цибулини, де відбувається розмноження епітеліальних клітин, які поступово зміщуються доверху і піддаються ороговінню. У ділянці волосяної цибулини розташовані також меланоцити, які виробляють пігмент, надаючи колір волоссю. До волосяної сумки прикріплюється м’яз, який піднімає чи опускає волосся.

Нігті — похідні епідермісу і представляють собою щільні рогові пластинки. Останні поділяються на корінь, тіло і край. Коренем нігтя називається задня частина нігтьової пластинки, яка лежить у задній нігтьовій щілині. Вільний кінець нігтьової пластинки, що виступає за межі нігтьового ложа, називається краєм нігтя, а частина нігтьової пластинки між коренем і краєм — тілом нігтя. Нігтьова пластинка складається із рогових лусок, у яких міститься твердий кератин. У склад нігтьового ложа входить епітелій і сполучна тканина. Епітелій нігтьового ложа відповідає базальному та шипуватому шарах епітелію. Лежача на ньому нігтьова пластинка є його роговим шаром. Ділянка епітелію нігтьового ложа, на якому розташований корінь нігтя, є місцем росту нігтьової пластинки і називається матрицею нігтя. У матриці постійно відбуваються процеси розмноження та ороговіння клітин. Зміщуючись у нігтьову пластинку рогові лусочки забезпечують ріст нігтя.

Молочна залоза являє собою розгалужену трубчасто-альвеолярну залозу. Вона побудована з часточок різного розміру, розділених між собою рихлою сполучною тканиною. Сполучна тканина - строма містить кровоносні судини, нерви та міжчасткові вивідні протоки, жирові клітини, інші клітини сполучної тканини. Залозиста частина- паренхіма являє собою систему багато розгалужених трубочок, гілки яких закінчуються трубкоальвеолами. Стінка кінцевого відділу (ацинус-молочна альвеола) складається із одношарового секреторного епітелію на базальній мембрані і міоепітеліальних корзинчастих клітин. Останні мають кубічні або призматичні лактоцити. Альвеолярне молоко — секрет альвеоцитів. У склад яких входять жирові кульки, залишки лактоцитів, білок, солі, казеїн. У вивідних протоках залози епітелій одношаровий кубічний, в напрямку цистерни він переходить у призматичний одношаровий, а потім двошаровий, здатний до секреції. Малі і середні вивідні протоки переходять у великі, які відкриваються на вершині соска. Сосок - кільцеподібна складка шкіри, між листками якої знаходиться сполучна та непосмугована м’язова тканина. Внутрішня поверхня соскового каналу утворена слизовою оболонкою, яка складається з багатошарового зроговілого плоского епітелію. Сполучна тканина соска ближче до молочної цистерни містить добре розвинений поздовжній м’язовий шар міоцитів, у ділянці сфінктера — кільцевий та змішаний. Сосок покритий шкірою, що немає волосся та залоз.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Органи чуття

Органи чуття – периферичні частини складних морфо функціональних систем – аналізаторів, завдяки яких нервова система здійснює зв'язок як внутрішнім, так і зовнішнім середовищем.

В основі кожного аналізатора лежить спеціальні рецепторні клітини, які володіють високою чутливістю до одного із специфічних видів енергії: світлова, звукова, хімічна, тощо.

Існують рецепторні клітини нейтрального походження (орган зору і нюху) та епітеліального (орган смаку, слуху, рівноваги). Нейрорецептори перетворюють сигнали навколишнього середовища з допомогою дендрита, а по аксону нервовий імпульс передається на наступні нервові клітини аналізатора. У епітеліальних клітинах подразнення, яке виникає у цих клітинах, передається на спеціальних гангліях, а звідти – на інші нейрони проміжного відділу аналізатора.

Певна частина інтерорецепторів є полівалентними. Тобто від одного чутливого волокна відходить багато розгалужень, які можуть закінчувався на різних структурах, наприклад, у шкірі та кровоносних судинах, шкірі й кишечнику, судині і м’язах.

Орган зору (око) – завдяки ньому сприймається біля 90% інформації з навколишнього середовища. Зір – фізіологічний процес, з допомогою якого створюється уява про величину, форму, колір предметів, їх взаємне розташування та відстань, що допомагає орієнтуватися в просторі.

Фоторецепторні клітини (палички і колбочки) розташовуються у складі сітчастої оболонки ока. Вони сприймають і передають збудження на вставні нейрони зорового провідного шляху, які локалізовані в складі сітківки. Серед таких нейронів є мультиполярні, біполярні, горизонтальні та гангліозні клітини. Аксони гангліозних клітин формують зоровий нерв, який несе імпульси до нервових центрів.

Зниження чутливості паличкоподібних рецепторів призводить до погіршення бачення предметах в умовах слабкого освітлення та в темноті (чорно-білий зір).

Колбочкоподібні фоторецептори забезпечують кольоровий зір. Серед них є 3 типи, які сприймають синій, червоний та зелений колір, а проміжні відтінки кольорової гами формуються при співставленні подразнень різних типів колбочок.

Розташування клітин, а також товщина сітківки у різних ділянках її зорової частини неоднакові, у ділянці проекції зорової осі сітківка має округлу форму і називається жовтою плямою, а центральна частина жовтої плями – центральною ямкою. У цьому місці всі шари потовщені, за винятком фото рецепторних клітин, які щільно прилягають одна до одної, завдяки цьому ділянка центральної ямки найкраще сприймає кольори і деталі предметів. У місці, де сходяться нервові волокна, що формують зоровий нерв, а також проникають кровоносні судини, на сітківці є потовщення, в якому відсутні світлочутливі клітини. Цю зону називають сліпою плямою.

Орган слуху – вухо, завдяки якого сприймається людиною 7-9% інформації з навколишнього середовища.

Периферична частина слухового аналізатора розташована у завитковому каналі перетинчастого лабіринту, у спіральному органі. Спіральний орган здійснює сприйняття звукових коливань. Він містить волоскові клітини епітеліальної природи, сприймаючи коливання оживаючою їх рідиною (ендолімфою). Передача збудження з них відбувається нейронами, які розташовані у товщині стержня завитка.

При дії звуку починають резонувати колагенові волокна бацилярної мембрани, коливання якої зумовлюють дотик волосків чутливих клітин спірального органу з покривною пластинкою. Це подразнення волосків передається на тіло клітин, потім через синапс на дендрит біполярного нервово клітини спірального ганглія, а далі імпульс поширюється на нервові центри.

Орган рівноваги (і гравітації) – периферична частина якого представлена плямою сферичного мішечка, плямою еліптичного мішечка та трьома ампулярними гребінцями, розташованими у перетинчастих напівколових каналах.

Плями (макули) сферичного та еліптичного мішечків є рецепторами гравітації – земного тяжіння, а макула сферичного мішечка, крім того, сприймає вібраційні коливання. Вони побудовані із двох типів епітеліоцитів – підтримуючих, розташованих на базальній мембрані, і волоскових сенсорних клітин, які лежать на підтримуючих клітинах. Верхівка волоскових сенсорних (рецепторних) клітин обернені до порожнини перетинчастого лабіринту, заповненого ендолімфою. По формі їх поділяють на два типи – грушоподібні та призматичні. На апікальній поверхні клітин розташовані чутливі волоски: 60-80 нерухомих стереоцитій і одна рухома – кіноциля. Поверхня епітелію макул покрита желатиноподібною отолітовою мембраною, у якій містяться кристали карбонату кальцію – отоліти та статоконії. Зміщення кіноциля в бік стереоцилій викликає збудження клітин, а імпульс через синапс передається по  вестибулярному нерву у нервові центри, які регулюють тонус певних груп м’язів, визначаючи рівновагу та положення тіла у просторі.

Орган смаку. Периферична частина смакового аналізатора представлена смаковими бруньками, розташованими у багатошаровому плоскому епітелії сосочків язика – жолобуватих, листоподібних і грибоподібних. Кожна смакова брунька на розрізі має еліпсоподібну форму і складається із 40-60 клітин трьох типів – смакових сенсорних епітеліоцитів, підтримуючих епітеліоцитів і базальних епітеліоцитів (камбіальні клітини).

Смакові сенсорні епітеліоцити на апікальних кінцях мають довгі мікро ворсинки, занурені у щільну слизоподібну речовину із високим вмістом глюкопротеїдів, яка служить адсорбентом для смакових речовин, що вступає у взаємодію з мікро ворсинками смакових сенсорних епітеліоцитів.

Мікроворсинки від декількох смакових епітеліоцитів розташовані у смаковій ямці, яка через смакові пори з’єднується з поверхнею язика. Хімічні речовини розчиняються у слині і подразнюють мікроворсинки смакових клітин, далі подразнення передається через синапси на нервові клітини, які несуть його до відповідних нервових центрів. Доведено, що солодкий і солоний смак сприймається грибоподібними сосочками кінчиками язика, кислий – серединою язика, а гіркий – жолобоподібними сосочками кореня язика.

Орган нюху. Представлений нюховим епітелієм, який складається із нюхових нейросекреторних клітин, що є спеціалізованими біполярними нейронами, маючи дендрити, зовнішня частина яких є форми палички. Дистальна частина палички закінчується потовщенням – нюховою булавою із 10-12 рухомими нюховими війками, які сприймають пахучі речовини. Далі подразнення передається на всю клітину і через аскон – у нюхову цибулину. Сукупність аксонів багатьох нюхових клітин формують пучки нюхових ниток, які через отвір решітчастої кістки направляються в нюхову частину мозку. Для розчинення та дії пахучих речовин важливу роль відіграє слизовий секрет нюхових залоз, який виділяється на поверхню епітелію, у який занурені нюхові волоски.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Статева система

Статева система забезпечує репродуктивні функції, що здійснюються шляхом утворення статевих клітин – сперміїв та овоцитів, злиттям яких (заплідненням) починається розвиток зародка. Окрім цього органи статевої системи забезпечують його подальший розвиток, синтезують гормони, які регулюють процеси розмноження.

Чоловіча статева система. До чоловічих статевих органів належать сім’яники, сім'явивідні шляхи, додаткові статеві залози, статевий член.

Сім'яник – парний орган, ззовні покритий білковою (сполучнотканинною) оболонкою, від якої всередину відходять перегородки (септи), які поділяють орган на частки. Кожна частка складається із 1-4 звивистих канальців. Простір між звивистими канальцями заповнений рихлою волокнистою неоформленою сполучною тканиною та кровоносними судинами, нервами і ендокринними клітинами (клітини Лейдига), які продукують чоловічі статеві чоловічі гормони – андрогени.

У звивистих канальцях здійснюється утворення чоловічих статевих клітин – сперматозоїдів. Стінка звивистого канальця ззовні покрита сполучнотканинною оболонкою, а всередині – клітинами Сертолі, на поверхні яких знаходяться статеві клітини на різних стадіях розвитку: сперматогонії, сперматоцити 1-го і 2-го порядку, сперматиди та зрілі сперматозоїди.

Процес дозрівання сперматозоїдів відбувається в 4 періоди: розмноження, росту, дозрівання і формування. Перебіг процесу сперматогенезу є неодночасний, як по довжині, так і в інших ділянках канальця.

Сім'явивідні шляхи – система канальців, по яких зрілі сперматозоїди поступають в сечовивідний канал. Названі канальні вистелені одношаровим епітелієм і містять клітини різної величини. У канальцях сім’яника (прямих, сітці сім’яника) епітелій однорядний, в сім'явивідних канальцях придатка в однорядному епітелії поряд із залозистими клітинами містяться групи війчастих клітин, а в протоку придатка – епітелій двохрядний, має призматичні клітини з стереоциліями та власними клітинами. Залозисті клітини, які знаходяться у всіх відділах сім'явивідних шляхах, виробляють рідку частину сперми. Скорочення м’язової оболонки сприяє просуванню сперми в сім'явивідний проток, а далі в передміхурову залозу і відкривається в сечовивідний канал.

Додаткові залози чоловічої статевої системи. До неї входять так органи як: сім'яні міхурці, передміхурова залоза (простата) і бульбоуретральна залоза.

Сім'яні міхурця – парні залозисті органи, які розташовані біля дистальних відділів сім'явивідного протоку. Стінка міхурця складається із слизової, м’язової та адвентиціальної оболонок. У слизовій оболонці розташовані кінцеві відділи слизистих залоз альвеолярного типу, які виробляють слизистий секрет, що розріджує сперму.

Передміхурова залоза (простата) – м'язово-залозистий орган, що оточує верхню частину сечовивідного каналу нижче сечового міхура. Простата покрита сполучнотканинною капсулою, від якої відходять прошарки, які розділяють залозу на частки. У сполучнотканинній стромі розташовані пучки гладких міоцитів та еластичних волокон. У частках знаходяться багато численні альвеолярно-трубчасті кінцеві відділи слизових залоз, вивідні протоки яких відкриваються у сечовивідний канал. Секрет залози, який викидається під час еякуляції, розбавляє сперму та стимулює рухливість сперміїв.

Бульбоуретральна залоза альвеолярно-трубчастого типу. Їх протоки відкриваються у верхній частині сечовивідного каналу. Містять секреторні епітеліоцити, які продукують в’язкий слизистий секрет, який виконує роль змазки сечовивідного каналу при проходженні сперми. Секрет виділяється під час ерекції, а повторно – при оргазмі.

Жіноча статева система складається із статевих залоз: яєчників і статевих шляхів – яйцепроводів (маточних труб), матки, піхви, зовнішніх статевих органів.

Яєчник – зовні покритий білковою (серозною) оболонкою. Основа органу утворена сполучною тканиною та значною кількістю кровоносних судин. Паренхіма складається з кіркової (периферійної) та мозкової (внутрішньої) речовини.

У сполучній тканині кіркової речовини розташовані фолікули, які містять яйцеклітину, оточену фолікулярним епітелієм. Величина і структура фолікула визначається ступенем його розвитку.

У фолікулах здійснюється овогенез – утворення яйцеклітин, їх загибель та вироблення гормонів. Овогенез відбувається завдяки наявності епітеліальних фолікулярних та статевих клітин різних стадіях розвитку. Розрізняють послідовні стадії розвитку фолікулів: примордіальна, первинна, вторинна, третинна. Примордіальні фолікули найбільш багато численні. Вони містять первинний овоцит, оточений одним шаром плоских епітеліоцитів. У первинних фолікулах епітелій кубічний або циліндричний, у них з'являється прозора оболонка. У вторинних фолікулах епітелій багатошаровий, у них розвивається сполучнотканинна оболонка (тека). Третинні фолікули мають порожнину, яка формується у результаті секреції фолікулярними клітинами прозорої речовини, яка містить статеві гормони – естрогени. Зрілі третинні фолікули (передовулярні, граафові) вип'ячуються над поверхнею яєчника і піддаються овуляції – розриву його стінки та викидом овоцита у маточну трубу.

Жовте тіло. На місці лопнушного зрілого фолікула залишається його оболонка, із клітинних елементів якої утворюються лютеїнові клітини, які формують жовте тіло. Лютеоцити його продукують гормон прогестерон, який виступає у кров і впливає на слизову оболонку матки, підготовлюючи її до імплантації заплідненої яйцеклітини.

Атретичні тіла. Не всі ростучі у яєчнику фолікули досягають зрілості. Частина з них на різних стадіях росту піддається атрезії – загибелі. У процесі атрезії гине овоцит, але зберігаються клітини теки, які продовжують активно синтезувати естроген, за рахунок чого в організмі жінки підтримується постійних базовий рівень статевих гормонів.

Матка. У цьому органі розвивається зародок. З допомогою зародкових оболонок створюються умови для тісного зв’язку між материнським організмом і зародком. Вони забезпечують живлення, дихання, звільнення його крові від непотрібних продуктів обміну речовин та ендокринну регуляцію.

Стінка матки утворена слизовою оболонкою (ендометрієм), м’язовою оболонкою (міометрієм) та серозною оболонкою (периметрієм).

Ендометрій покритий одношаровим призматичним епітелієм; серед його клітин знаходяться війчасті та секреторні, останні продукують слизово-серозний секрет, що покриває тонким шаром ендометрій.

Під впливом оваріальних гормонів епітелій матки (одношаровий призматичний) зазнає змін, здатний до мерокринової секреції, під яким розташована пластинка рихлої неоформленої сполучної тканини, які містять фібробласти, макрофаги, ретикулярні клітини, гранулоцити, лімфоцити, плазмоцити та багато численні прості трубчасті маточні залози. У власній пластинці утворюються особливі клітини з високим вмістом глікогену – децидуальні клітини. У слизовій оболонці розрізняють два шари – базальний (камбіальний) та функціональний, який змінює структуру в різні періоди оваріально-менструального циклу. Функціональний шар при менструаціях піддається відторгненню і при  вагітності приймає участь в утворенні дитячого місця – плаценти. За рахунок базального шару відбувається регенерація функціонального.

Міометрій утворений трьома шарами гладких м'язів: внутрішній (підслизовий), середній (судинний), зовнішній (надслизовий).

Периметрій представлений сполучною тканиною, більша частина його поверхні вистелена мезотелієм (серозна оболонка).

Маткові труби (яйцепроводи) мають тришарову структуру: слизова, м’язова та серозна оболонки. Слизова оболонка представлена одношаровий призматичним епітелієм, у якому містяться два види клітин – війчасті та залозисті, що декретують слиз. Рух війок направлено у бік матки, що сприяє просуванню заплідненої яйцеклітини.

Піхва представляє собою тришарову трубку, яка з’єднує її переддвір'я з шийкою матки. Слизова оболонка вистелена багатошаровим плоским не ороговілим епітелієм. М'язова оболонка утворена циркулярними та повздовжніми пучками гладеньких м’язових волокон. Адвентиціальна оболонка складається із тонкого шару щільної сполучної тканини.

Оваріально-менструальний цикл – це гормонально-залежні циклічні зміни яєчників, матки, маткових труб та піхви, які регулярно повторюються. Цикл переважно продовжується 28 днів. У циклі розрізняють три періоди (фази): менструальний (4 дні)- відторгнення функціонального шару ендотелію та кровотечею, постменструальний (10 днів) – проліферація та відновлення ендотелію і передменструальний (14 днів) – фаза секреції та підготовки ендотелію до прийому заплідненої яйцеклітини. Відновлення ендотелію (постембріональний період) здійснюється під впливом естрогенів ростучого фолікула. Фаза секреції відбувається під впливом прогестерону, який виробляє жовне тіло. Якщо запліднення яйцеклітини не відбулося, жовте тіло у яєчнику піддається інволюції, зупиняється продукування прогестерону і функціональна частина ендометрію в результаті спазму спіралевидних судин піддається руйнуванню – настає менструальна фаза, тобто цикл повторюється.

Якщо запліднення яйцеклітини відбулося, зародок імплантується(занурюється) у слизову оболонку матки, яка утворює материнську частину (плаценту) – орган, кий забезпечує дихання, живлення та захист розвиваючого плоду. Крім материнської частини у склад плаценти входить плідна частина, утворена системою хоральних волосинок, покритих трофобластичним епітелієм; основу плацентарних волосинок складає сполучна тканина, у якій розташовані кровоносні капіляри. Стінки волосинок та їхні гемокапіляри складають гемоплацентарний бар'єр. Через який здійснюється вибіркови перенос речовин із крові матері у кров плода.