Термін “Відродження” на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін: формування національної державності; криза римо-католицької церкви; формування гуманістичної системи цінностей.
Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, реформація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.
Для епохи Відродження характерні: гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості.
Мислителі Відродження А. Данте, Ф. Петрарка, Л. Бруні, Л. Валла вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Головними чеснотами особи стають громадянський обов’язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості, гарантією яких мало бути прийняття й дотримання законів, зміст яких гармоніював би із єством людини.
