Відродження – це загальний культурний рух, який охопив спочатку Італію у XIV ст., потім, до кінця XV ст., розповсюдився серед інших країн Західної Європи, а в XVI ст. поширився і на деякі країни Східної Європи (Чехія, Польща).
Характерною рисою культури Відродження було гостре усвідомлення ролі такого фактору людського життя як час. Середньовіччя більше схилялось до категорії вічності.
Іншою прикметою Відродження був сплеск попиту на розумову працю, що виявилось у зростанні кількості представників вільних професій (юристів, лікарів, вчителів).
У розвитку філософської думки епохи Відродження виділяють (досить умовно) три періоди: 1) гуманістичний (від середини XIV до середини XV ст.); 2) неоплатонічний (від середини XV ст. до першої третини XVI ст.); 3) натурфілософський
(друга половина XVI ст. – початок XVII ст.).
Гуманістичний риси:
1.Повернення до античних цінностей. Цей процес почався в Італії з діяльності Данте Аліг’єрі та політичної програми відродження Риму Коли ди Рієнцо і стосувався він не лише філософії, але й усього культурного життя. В ХIV ст. з’являється інтерес до класичної, «незіпсованої» схоластикою латини, згодом – і до забутої грецької мови. У 1453 році перестає існувати Візантія – вона захоплена турками, і в Італію втікає чудовий знавець грецької мови Емануїл Хрисолор, який започатковує серію перекладів античних філософів, навчаючи грецької мови італійців. Митці, письменники, архітектори, філософи активно наслідують грецькі твори.
2 Повернення до витоків «чистого», незіпсованого схоластикою християнства. Відродження аж ніяк не можна тлумачити як рух проти релігії. Діячі доби Відродження просто закликали повернутися до витоків християнства, до того, що написано у Біблії, і до того, чому навчав Ісус Христос. Адже він не навчав ні спалювати єретиків, ні карати відьм, ні торгувати індульгенціями. Наприклад, Еразм Ротердамський (1469–1536) вважав, що схоластика тільки відвертає від Бога, а в дійсності шлях до Бога простий: відверта віра, милосердя і надія. Мартін Лютер (1483–1546), теоретик і засновник протестантизму, вважав, що для спасіння потрібно щиро вірити в Бога та читати Святе Письмо, як єдине істинне джерело. Для спасіння не потрібні церковні клірики, єпископи, папи.
3.Гуманізм, тобто інтерес до проблем людини, піклування про людину, її душу, щастя, смисл її життя. Говорять, що людина у філософії доби Відродження посідає те місце, яке у Середньовіччі займав Бог.
Саме слово «гуманізм» походить від лат. «humanista», що спочатку позначало викладача гуманітарних дисциплін (studia humanitatis) в університеті (до їх складу входила граматика, філологія, риторика, історія, педагогіка й етика) і було близьке до сучасного українського «гуманітарій». Саме викладачі цих дисциплін, як думали тоді, найбільше сприяли «піклуванню про душу», духовному розвитку, а не матеріальному прибутку. Згодом «гуманістом» стали називати будького, хто піклується про духовний розвиток і щастя людини.
Найяскравішими представниками у філософії раннього Відродження були:
• Франческо Петрарка (1304–1374), перший гуманіст, який вважав, що схоластика і природознавство є пустим нагромадженням логічних висловів, які ведуть не до Бога, а до безбожжя. Істинна мудрість – мистецтво бути вільним, яке досягається поверненням інтересу до власної душі і давньої філософії.
• Колючо Салютаті (1331–1406) вважав, що схоластичні міркування є шкідливими. Філософія має виступати посланням людям, як у Сократа і Христа, що спрямовує людську волю до свободи. Замість споглядання потрібно вести активне життя.
• Леонардо Бруні (1370/74–1444) вслід за Салютаті наполягав на активності людини. Не споглядання, а політична і моральна активність є благом для людини.
