Італійський фашизм — тоталітарна політика державного капіталізму, яка проводилася в Італії в період з 28 жовтня 1922 по 25 липня 1943 рр.[1] Головними ідеологами італійського фашизму вважаються Беніто Муссоліні та Джованні Джентіле[2].
Як і у Німеччині, в Італії справжніми натхненниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони все настирливіше ставили питання про необхідність сильної влади, здатної стабілізувати ситуацію в країні. А це було вкрай необхідним. На початку 20-х років Італія стояла на порозі соціальної революції більшовицького типу. Саме фашистська партія, створена в листопаді 1921 р., мала свої воєнізовані загони "чорносорочечників", які використовувались для розгрому революційних мітингів, демонстрацій, пікетів страйкарів.
28 жовтня 1922 р. партією Муссоліні був організований мирний похід на Рим бойових загонів (40 тис. осіб), який був представлений як вияв "волі народу" щодо подолання кризи. Уряд був змушений піти у відставку. Події завершилися призначенням 39-річного Б. Муссоліні двадцять сьомим прем'єром Італії. Як того вимагала Конституція, це зробив король країни Віктор Еммануїл. "Революція в спальному вагоні"1 перемогла.
Наступним кроком до усталення італійських фашистів при владі стало зміцнення їхнього становища в парламенті. У 1923 р. Муссоліні проводить через парламент закон, який встановлював пропорційну систему виборів.
Після цього, в 1926-1927 рр., уряд приймає виняткові закони "Про захист держави", котрі заборонили всі політичні партії, крім фашистської. Опозиційні депутати були виключені зі складу парламенту, а деякі з них заарештовані. Запроваджувалася смертна кара за політичні злочини.
Фашистська диктатура в Італії мала багато спільних рис з диктаторськими режимами в інших країнах. Водночас їй були притаманні деякі особливості. Режим фашистської диктатури випередив процес формування структур влади. Тому він зберіг дофашистські державні інститути (монархію, парламент, вибори до представницьких органів влади тощо), перетворивши їх на прикриття відкритої терористичної диктатури.
Встановлювався режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. До апарату терору належали: а) загальна поліція; б) організація охорони від антифашистських злочинів; в) особлива служба політичних розслідувань; г) добровільна міліція національної безпеки. Для позасудової розправи з "ворогами режиму" буяй створені "особливі комісії" - поліцейські суди у складі начальника поліції, начальника міліції, прокурора та когось від громадськості. Важливі політичні справи розглядав особливий трибунал.
Позитивною стороною фашистського режиму в Італії стало надання в 1928 р. статусу суверенної держави Ватикану (Лютеранський пакт Муссоліні з Папою Римським Пієм XI).
