Наприкінці 1920-х рр. керівництво ВКП(б) відмовилося від непу й розпочало докорінний переустрій держави, який отримав назву «радянська модернізація». Складовими радянської модернізації України були індустріалізація, колективізація й «культурна революція», які супроводжувалися масовими репресіями проти «ворогів народу».
У 1925 р. на ХІV з’їзді ВКП(б) було проголошено курс на індустріалізацію, який передбачав ство-рення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості, з метою ліквідації техніко-економічної відсталості та зміцнення обороноздатності СРСР. У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення «будь-якою ціною» приско-рити розвиток важкої промисловості (форсована індустріалізація).
Індустріалізація була основним завданням перших п’ятирічних планів. Головна увага приділялася розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. У роки першої п’ятирічки (1928—1932 рр.) в Україні будувалося 460 промислових підприємств із 1500, що споруджувалися в СРСР, у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.) — 1000 промислових підприємств із 4500, у третій п’ятирічці (1938—1942 рр.) — 600 промислових підприємств із 3000.
Для виконання п’ятирічних планів радянське керівництво застосовувало методи позаекономічного примусу (використання примусової праці в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне змагання, рухи ударників, новаторів, багатоверстатників).
Поширився стахановський рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників, пов’язаний з іменем вибійника шахти «Центральна-Ірміне» в Кадіївці О. Стаханова, який застосував новий прогресивний метод видобутку вугілля. Передовиками-новаторами стали М. Ізотов (вугільна промисловість), П. Кривоніс (залізничий транспорт), М. Демченко, П. Ангеліна (сільське господарство) та ін.
Плани приросту промислової продукції неодноразово корегувалися в бік збільшення («штурмів-щина»), але не забезпечувалися відповідними капіталовкладеннями, устаткуванням і кваліфікованими кадрами, тому темпи розвитку промисловості відставали від запланованих. Плани першої і другої п’ятирічок не були виконані в повному обсязі, але радянське керівництво оголосило їх «виконаними достроково» за 4 роки і 3 місяці. Третю п’ятирічку в 1941 р. перервала війна.
Позитивними наслідками індустріалізації стало перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка досягла рівня економічно розвинених країн, посівши перше місце в Європі й друге місце світі за обсягами виробництва у важкій промисловості. Україна стала основною металургійною, вугільною й машинобудівною базою СРСР, частка якої становила 50,5% у видобутку вугілля, 67,6% видобутку залізної руди, 49,7% у виплавці чавуну, 48,9% у виробництві сталі. Кількість підприємств важкої промисловості зросла майже в 11 разів, у тому числі було побудовано промислові гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Харківський тракторний завод (1931 р.), Дніпровська ГЕС (1932 р.).
Негативними наслідками індустріалізації були формування адміністративно-командної економіки, уповільнення розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства, зниження життєвого рівня населення (запровадження продовольчих карток, дефіцит товарів і послуг, ускладнення житлової проблеми внаслідок урбанізації).
Розгортання форсованої індустріалізації прискорило зростання економічного потенціалу України, але супроводжувалося екстенсивним шляхом господарювання та адміністративно-командними мето - дами управління.
1929 р. — рік «великого перелому» — став роком остаточної перемоги Й. Сталіна в боротьбі за владу й початку утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР. З політичної арени були усунуті соратники В. Леніна Л.Троцький, Г. Зинов’єв, Л. Каменєв, М. Бухарін, А.Риков, М. Томський.
Головним змістом громадсько-політичного життя в УСРР у 1930-ті рр. стало утвердження тоталітарного режиму, ознаками якого були культ особи Сталіна, панування однопартійної системи (ВКП(б) — КП(б)У), зрощування партійного й державного апарату, повний контроль держави над суспільним життям, створення розгалуженого репресивного апарату, здійснення масових репресій проти населення.
Реорганізація репресивних органів передбачала створення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), організацію концтаборів на чолі з Головним управлінням таборів (ГУЛАГ), створення Особливої наради для спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу »,застосування фізичних методів тиску до арештованих, застосування найвищої міри покарання одразу після оголошення вироку.
Наступним кроком на шляху до утвердження тоталітарного режиму стало прийняття «сталінської» Конституції СРСР (1936 р.) іКонституції Української РСР (1937 р.), які мали закріпити «перемогу соціалізму». Переважна більшість положень нової Конституції формально мала демократичний характер: рівноправність усіх радянських республік СРСР, право виходу республік зі складу СРСР, формування органів державної влади шляхом виборів, проголошення прав і свобод громадян. Вищими органами державної влади проголошувалися Верховна Рада УРСР (орган законодавчої влади) і Рада народних комісарів УРСР (орган виконавчої влади), місцевими органами влади — Ради депутатів трудящих.
Але реальне життя перекреслювало демократичні положення Конституції. Насправді СРСР залишався надцентралізованою унітарною державою, у якій союзні республіки, у тому числі Україна, не мали самостійності. Центральне місце в політичній системі посідала Комуністична партія, від імені якої здійснювалося керівництво економічним, політичним і духовним життям радянського суспіль - ства. Провідниками політики сталінізму в Україні стали перші секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович (1925—1928 рр.), С. Косіор (1928—1938 рр.), М. Хрущов (1938—1947 рр.), другий секретар ЦК КП(б)У і секретар Харківського обкому партії П. Постишев.
ГОЛОДОМОР 1932—1933 РР. В УКРАЇНІ
Цілеспрямована політика сталінського керівництва на завершення суцільної колективізації призвела до Голодомору 1932—1933 рр., головними причинами якого стали непомірні для селян хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим із боку держави.
7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про охорону соціалістичної власності(закон «про п’ять колосків»), яка «за розкрадання колгоспного майна» передбачала розстріл або позбав-лення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна. Для вилучення хліба в Україну прибула хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим.
У районах, занесених на «чорну дошку», вилучалися продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, проводилися репресії проти місцевих керівників. Другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець Й. Сталіна П. Постишев. Україна залишилася без хліба, але виконати план хлібозаготівлі у 1932 р. не вдалося. Унаслідок Голодомору в Україні померло від 3 до 10 млн чоловік.
Насильницька колективізація в роки першої та другої п’ятирічок і Голодомор 1932—1933 рр. при-звели до ліквідації індивідуальних селянських господарств, завершення одержавлення економіки, хронічного відставання сільського господарства від промисловості. Колгоспний лад, заснований на примусовій праці селян, жорсткій трудовій дисципліні, натуральній оплаті праці, став однією з основ адміністративно-командної економіки.
