Причиною нового англо-іранського конфлікту стала чергова спроба Каджарів повернути собі владу над Східним Хорасаном. У 1851 р. помер гератський хан Яр-Мухаммед, і серед його нащадків розгорнулася гризня за престол цього напівавтономного краю. В усобицю втрутилися хан сусіднього Кандагару та афганський емір Кабула. Вирішив пошукати щастя в боротьбі за «Гератську спадщину» й каджарський шах Наср ад-Дін. Щоправда, занепокоєний британський уряд змусив шаха в січні 1853 р. взяти на себе офіційні зобов'язання не втручатися в гератські справи, та Коран дозволяє мусульманину порушувати будь-які угоди з «невірними», якщо вони перестають бути вигідними «світу ісламу»... Отож, у листопаді 1855 p. у зв'язку з входженням Кандагару до складу Афганської держави іранські війська вирушили на Герат, «щоб захистити його від захоплення цієї області Афганістаном».
Великобританія намагалася завадити цьому походу, демонстративно розірвавши з Іраном дипломатичні відносини, проте на Наср ад-Діна цей демарш не подіяв. У жовтні 1856 р. Герат був захоплений шахськими військами, а в листопаді того ж року в Перську затоку увійшла англійська військово-морська ескадра у складі 40 бойових кораблів із численним десантом на борту. Британія оголосила Іранові війну. І тут з'ясувалося, що Наср ад-Дін явно переоцінив бойовий потенціал своєї реформованої армії: протягом грудня 1856 р. британці захопили острів Харг і порт Бушир, а в лютому 1857 р. вирушили походом на Шираз. Щоправда, до Шираза вони не дійшли, в боях під Хушабом іранці їх таки зупинили. Зате британці захопили Мохаммеру (Хорремшехр) та Ахваз. Від цілковитого розгрому Іран урятувало народно-визвольне повстання сипаїв в Індії, для придушення якого британці змушені були знімати війська з інших фронтів колоніальної експансії й перекидати їх до володінь англійської Ост-Індської компанії. Проте військова неспроможність пореформеного Ірану була настільки очевидною, що шах Наср ад-Дін не наважився продовжувати воєнні дії проти англійського експедиційного корпусу. Укладений у березні 1857 р. Паризький мирний договір формально відновлював довоєнний статус-кво і мав зовні компромісний характер. За його умовами Каджари виводили з Гератської області свої війська, визнавали політичну незалежність Герату та Афганістану й обіцяли в майбутньому не втручатися у внутрішні справи цих держав. У разі виникнення будь-яких міждержавних конфліктів між Гератом, Афганістаном та Іраном останній зобов'язувався удаватися до посередництва Великої Британії для їх улагодження. Відповідно, Британія зобов'язалася припинити воєнні дії та вивести з Ірану всі свої війська. При цьому зберігали свою чинність усі принизливі для Ірану положення попередніх нерівноправних договорів, укладених Каджарами з європейськими країнами протягом попередніх десятиліть.
Довершила напівколоніальне поневолення Ірану фінансово-економічна експансія європейських країн — насамперед Росії та Британії. Хронічна відсутність коштів змусила Каджарів шукати інвесторів для розвитку іранської економіки на будь-яких — навіть відверто кабальних умовах, і цим обидві згадані вище країни скористалися сповна. Першими зорієнтувалися британці: протягом 1862—1874 pp. вони отримали чотири концесії на спорудження в Ірані телеграфних ліній, які мали поєднати метрополію з Британською Індією, причому ці лінії обслуговувалися виключно британцями, котрі користувалися правом екстериторіальності. Водночас Британія та Росія спільними зусиллями нав'язали Ірану зобов'язання не допускати спорудження в країні залізниць. Натомість колонізатори пообіцяли Каджарам побудувати в Ірані мережу шосейних доріг, концесії на спорудження яких знову ж таки отримали на пільгових умовах росіяни (на півночі країни) та британці (в Південному Ірані).
Набула розголосу звістка про концесію, яку шах подарував англійському барону Ю. Рейтеру у 1872 р. Відповідно до пунктів цього документа барон дістав право на монопольне користування більшістю промислових об'єктів Ірану строком на 70 років за умови, що він вкладе певні кошти в модернізацію означених підприємств (причому, точна сума таких капіталовкладень у документі не фіксувалася). Концесія загрожувала перетворити іранську промисловість на вотчину одного британського авантюриста, проте в ситуацію втрутилася Росія, і під тиском царських дипломатів «концесію Рейтера» анулювали. У 1888 р. інший британський бізнесмен Лінч отримав концесію на розвиток річкового пароплавства на єдиній в Ірані судноплавній річці Карун, а знаменитому російському підприємцю Ліанозову передали в ексклюзивне розпорядження всі рибні промисли на Каспії.
Держава Каджарів остаточно втрачала економічний та дипломатичний суверенітет, а невдовзі втратила й фінансову самостійність. У 1889 р. шахський уряд передав тому ж Ю. Рейтеру концесію на організацію в Ірані власного Імперського Шахиншахського банку з монопольним правом випуску іранських банкнот, унаслідок чого під контроль англійців потрапила вся банківська, фінансова й монетарна ситуація у країні. Проте й цього разу британські колоніальні апетити в Ірані обмежила царська Росія: у 1890 р. на аналогічних умовах у Тегерані відкрився російський Обліково-Позиковий банк Персії, який контролював російський підприємець Поляков. Під фінансовий контроль цього банку перейшла вся грошова, монетарна й банківська ситуація в Північному Ірані. Англійський Імперський Шахиншахський банк змушений був обмежитися півднем країни. Позбавлений коштів шах Наср ад-Дін наприкінці XIX ст. змушений був брати кредити під кабальні відсотки у тих самих британських і російських фінансистів, які перед цим позбавили Іран фінансового суверенітету: 1892 р. Каджари отримали позику від британців (£0,5 млн), а протягом 1900-1902 рр. - ще й від росіян (32,5 млн руб.).
За умов необмеженої експансії західних промислових товарів розвалилося, не витримавши конкуренції, іранське кустарне ремесло, розорилися позбавлені бюджетної підтримки стратегічні фабрично-заводські підприємства місцевого воєнно-промислового комплексу (збудовані свого часу в період реформ Еміра Низама). Іран перетворився на аграрно-сировинний придаток світового капіталістичного ринку. І хоча дефіцит зовнішньоторговельного обороту не становив для Ірану особливої загрози (щорічний іранський експорт наприкінці XIX ст. оцінювався приблизно у 29 млн руб., а імпорт — в 33 млн руб.), однак структура експортно-імпортних операцій свідчила про катастрофічну технологічну відсталість імперії Каджарів: в іранському імпорті домінували фабричні товари (папір, вироби з металу, скла, навіть фарфору й фаянсу, котрі нещодавно були гордістю іранського господарського комплексу), тоді як вивозилися пшениця, рис, тютюн, опіум, бавовник, шовк-сирець, сухофрукти, вовна, перли, коні, вівці та інші предмети аграрно-сировинного типу. Із технологічної продукції лише славетні перські килими й шалі продовжували користуватися попитом на міжнародних ринках.
В абсолютно жалюгідному стані опинилося шахське військо. Офіцерські звання й посади відкрито продавалися за гроші, списочний склад регулярних військ (низам) утроє перевищував реальну кількість вояків (до того ж озброєних старими різнокаліберними гладкоствольними рушницями (навіть кремінними) й такими ж гарматами). Щоправда, на складах як стратегічний резерв Каджари зосередили певні запаси закуплених в Європі нарізних рушниць і новітніх гармат, однак військам цю зброю не видавали (бо занадто цінна — раптом поламають на навчаннях), тому користуватися нею іранські солдати не вміли. Каджарських командирів, які купили свої посади за великі гроші, турбувало лише одне: як повернути з прибутком вкладені кошти — тому списки солдат, на яких офіцери отримували зарплати, штучно розбухали, проте в наявності військ не було, а мобілізаційний потенціал імперії взагалі наближався до нуля. Про шахський флот годі й казати: на Каспії Іран від часів Гюлістанського мирного договору 1813 р. військово-морських сил тримати не міг, а в Перській затоці всі каджарські ВМС складалися з одного гвинтового пароплава водотоннажністю 600 т.
Розвал армії змусив Каджарів потроху і її передавати під контроль іноземців: у результаті в Тегерані з'явилася кавалерійська бригада під керівництвом російського козачого полковника, кінний полк під командою німецького майора, а в Перській затоці відверто хазяйнував британський флот.
Державний розпад супроводжувався активізацією сепаратистських режимів у провінціях імперії, де разом з іноземцями правили тепер уже не шахські намісники, а місцеві можновладці (шейх Газель, Кавам аль-Мульк Ширазький, бахтіярські хани тощо), з якими британці та росіяни, ігноруючи шахський уряд, укладали прямі договори про концесії, субсидії, організацію автономних збройних формувань.
Розплачувалися за все це перські селяни, ремісники, дрібні торговці, з яких здирали непосильні податки й шахські чиновники, й місцеві князьки, й іноземні концесіонери. Наслідком були перманентні «голодні бунти», що прокочувалися країною із загрозливою періодичністю — то в Мешхеді, то в Керманшаху, то в Тебризі, а то й у столичному Тегерані).
Масштаб напівколоніального пограбунку та приниження країни був настільки разючим, шо навіть виховані в повазі до святості сакральної влади ісламські фундаменталісти не приховували свого обурення. Тому коли в 1896 р. радикал-панісламіст Реза Кермані убив шаха Наср ад-Діна, народ ушанував терориста-смертника як фідая («мученика за віру»), а всенародного суму за вбитим володарем не спостерігалося.
Наприкінці XIX ст. Іран перетворився на класичну напівколонію, і лише англо-російське суперництво не дало можливості зробити з каджарських володінь суто колоніальну територію. Формально Іран зберіг незалежність, але лише тому, що Британія не допустила перетворення Ірану на російську колонію, а Росія — на британську.
