народні виступи 1848-52 в Ірані, спрямовані проти феод. ладу і, об'єктивно, проти закабалення країни іноземним капіталом. Рушійними силами Б. п. були селяни, ремісники, міська біднота й дрібні торговці. Б. п. мали реліг. забарвлення, що зумовлювалося суспільно-екон. і політ. відсталістю Ірану. Очолювала їх реліг. секта, заснована Бабом. Бабіди закликали до реформи релігії, скасування приватної власності, створення д-ви, заснованої на рівності людей і спільності майна Відбулося 3 повстання: в Мазендерані (вересень 1848 - травень 1849), у Зенджані (червень - грудень 1850) і Нейрізі (червень 1850 - серпень 1852). Б. п. жорстоко придушили шахські
Підписання Каджарами цілої низки нерівноправних договорів із Росією, Великобританією, Францією, Австрією (до яких поступово долучилися й інші західні країни), викликало масове невдоволення у країні. Багато хто пов'язував це з тюркським (тобто чужоземним в очах більшості персів) походженням шахів. Найпомітнішим виявом такого невдоволення став рух бабідів — радикально налаштованих шиїтів, які заснували на початку 1840-х років своєрідну релігійну секту.
Її основоположником був спадковий торговець бавовняними тканинами Са'ід Алі-Мухаммед Ширазі, який народився в Ширазі в 1819/1820 р. Юнаком, здійснивши релігійне шиїтське паломництво до Кербели й Неджефа, Алі-Мухаммед примкнув до секти аш-шайхія (шейхітів) — не зовсім канонічного крила шиїзму імамітського напряму, адепти якого, як і всі шиїти-імаміти, вважали, що загальна справедливість запанує серед людей тоді, коли відбудеться пришестя-повернення на землю останнього 12-го легітимного шиїтського імама Мухаммеда ібн аль-Хасана, який іще наприкінці IX ст. таємниче зник малолітком. Унаслідок цього зникнення перервалася лінія легітимних шиїтських імамів, що вели себе від четвертого мусульманського халіфа Алі ібн Абу-Таліба [656—661]. Тому з поверненням імама Мухаммеда як магді (месії) шиїти-імаміти пов'язували надії на краще майбутнє та відновлення справедливих порядків на землі. Шейхіти різнилися від решти шиїтів-імамітів тільки тим, що очікували мухам медового пришестя у найближчі роки, тоді як ортодоксальне шиїтське духовенство припускало, що означена подія відбудеться ще нескоро. Та навіть радикалізм шейхізму не влаштував запального Алі-Мухаммеда, і в 1844 р. колишній торговець назвався Бабом — тобто «Воротами», через які «прихований» 12-й імам передає свою волю людям, а в 1847 р. сам себе проголосив довгоочікуваним магді, на якого внаслідок переселення душ перейшла духовна благодать усіх попередніх пророків і який прийшов, нарешті, на землю, щоб встановити на ній справедливість. Свої ідеї Баб виклав у книзі «Баян» («Одкровення»), що мала, на його думку, стати новим Святим Письмом замість застарілого Корану (тому, претендуючи на всемусульманський характер свого творіння, Баб написав Баян одночасно перською та арабською мовами).
Фундаментом бабідської ідеології став постулат про те, що немає вічних законів і порядків — кожній епосі має відповідати своє «Божественне Одкровення», котре Бог, як єдине, одвічне та незмінне джерело життя, передає людям через чергового пророка (баба) кожної з епох. Відповідно, Баб проголосив, що ортодоксальні мусульманські закони й порядки, встановлені Пророком Мухаммедом і кодифіковані Кораном та шаріатом, уже застаріли і мають бути замінені новими, що їх Баб, як новий пророк нової епохи, виклав у новій священній книзі — Баяні. Царство справедливості, яке бабіди збиралися встановити спочатку в Ірані, а потім поширити на весь світ, передбачало соціально-майнову рівність усіх бабідів, вигнання з їхніх володінь усіх небабідів із конфіскацією та зрівняльним розподілом майна останніх серед «праведних людей» (тобто бабідів). Державний устрій своєї держави Баб пропонував будувати на основі «священного числа» 19, яке він вивів від арабського слова хайр («благо, добро»), оскільки буквений запис цього слова в арабському обчисленні означає число 18, до якого додавалася одиниця, що символізувала єдиного носія вічного життя. Тому опорою сакрального Баба-правителя мали стати 19 призначених ним бабідських первосвящеників, календар нової епохи передбачав поділ року на 19 місяців тощо. Джерелом існування бабідської держави мали стати добровільні внески свідомих бабідів. Від адептів нової релігії не вимагалося творити щоденні п'ятиразові молитви. В побуті Баян відміняв носіння жіночих запинал, урівнював людські статі у правах аж до права жінки на проповідницьку діяльність і статус первосвященика (точніше «первосвящениці»). Не віталося багатоженство, зате суттєво ускладнювалася процедура розлучення. В питаннях економіки бабізм виступав за узаконення лихварства, законодавчий захист таємниці комерційно-торговельного листування, обов'язковість виплати всіх боргів, ліквідацію внутрішніх митних зборів.
За пропаганду ідей, які принципово суперечили канонам ортодоксального шиїзму, самозваного магді одразу заарештували (1847) й запроторили до фортеці Маку, однак арешт Баба лише сприяв радикалізації руху. Його соратники — мулла Гусейн-Бошрує із Хорасану, мулла Мухаммед-Алі із Барфоруша, проповідниця Курат аль-Айн із Казвіна та інші «первосвященики» — перейшли від проповідей до активних дій. Влітку 1848 р., коли, після смерті Мухаммед-шаха, серед Каджарів знову спалахнула династична боротьба за престол, бабіди провели з'їзд у м. Бедашт (Північно-Західний Хорасан), на якому проголосили про початок бабідської державності (ліквідація чинних законів і порядків, скасування наявних податків, усуспільнення майна, зрівняння чоловіків і жінок у равах і т.ін.).
Бедаштський виступ змусив Каджарів швидко консолідуватися. На шахський престол посадили 17-річного Наср ад-Діна [1848— 1896], від імені якого імперією почав правити еміре кебір («великий емір» — тобто перший міністр уряду) Мірза Таги-хан Ферахані — він же Емір Низам.
Першою ж акцією нового шахського уряду став розгін бабідського з'їзду в Бедашті. Відповіддю на цю акцію були збройні бабідські повстання, початок яких припав на вересень 1848 р. Першим спалахнув прикаспійський Мазандеран, де виступ бабідів очолили вже згадані мулли Гусейн-Бошрує та Мухаммед-Алі. Центром повстання стала фортеця, споруджена повстанцями на березі р. Талар, неподалік гробниці шейха Таберсі (Астане-Шейх-Таберсі). Захопивши навколишні землі й вигнавши звідти всіх небабідів, повстанці (близько 2 тис. осіб) відмінили інститут індивідуальної власності, проголосили рівність усіх людей і тотальне усуспільнення усього майна (навіть харчувалися повстанці разом з одного великого казана). Вісім місяців шахські війська намагалися придушити виступ, але безуспішно. У травні 1849 р. влада запропонувала «бунтівникам» амністію, життя і свободу в разі добровільної капітуляції. Більшість повсталих (селяни й ремісники) не були релігійними фанатиками бабізму, а усуспільнене життя їм уже почало потроху набридати, тому мазандеранські бабіди того ж місяця погодилися на запропоновану владою капітуляцію, та коли повстанці склали зброю, шахські війська всіх їх підступно винищили.
Друге бабідське повстання спалахнуло в червні 1849 р. в Зенджані (провінція Гілян) під керівництвом ще одного «первосвященика» мулли Мухаммеда-Алі з Барфоруша. Воно проходило під тими самими гаслами, що й Мазандеранське, проте соціальний склад місцевих «бунтівників» виявився значно ширшим: окрім селян навколишніх сіл та місцевих ремісників ряди повсталих поповнили дрібні торговці, молодь із числа нижчого духовенства, соціально активне жіноцтво. Вигнавши із Зенджану всіх незгодних та конфіскувавши їхнє майно, бабіди Мухаммеда-Алі проголосили заснування там «вічного царства справедливості» з відповідними порядками. Уряд кинув проти зенджанських бабідів численну каральну армію з гарматами, які буквально стирали на порох оборонні споруди «бунтівників», проте опір не вщухав. До того ж Бабу вдалося втекти зі свого ув'язнення, однак неподалік від Зенджану він знову потрапив у полон. Релігійно-ідеологічного ватажка бабізму вивезли до фортеці Черік, а звідти доставили в Тебриз. Лише ціною великих втрат каджарські війська зламали опір зенджанців. У грудні 1849 р. вцілілим повстанцям також пообіцяли шахське прощення, а коли вони склали зброю всіх поголовно перебили.
Доки влада концентрувала сили для атаки на Зенджан, ідеалізовані чутки про нібито утворене «вічне царство справедливості» ширилися країною, інспіруючи нові й нові повстання. Кількість бабідських «бунтівників», зафіксована шахським урядом, сягнула ста тисяч осіб. Окрім Зенджану великим осередком бабідського руху став Нейріз (провінція Фарс), владу в якому повстанці захопили у червні 1850 р.
Боячись остаточно втратити контроль над ситуацією у країні, уряд Еміра Низама вдався до надзвичайних заходів. У липні 1850 р. в Тебризі стратили ув'язненого ще в 1847 р. Баба, позбавивши повстанців їхнього релігійно-політичного натхненника. Масовим терором придушили повстання в Нейрізі — там бабідів спалювали живцем цілими родинами, полонених повстанців прив'язували до жерл гармат і в такий спосіб розстрілювали. Тепер бабідам уже ніхто нічого не обіцяв — бунт топили у крові.
Владний терор дав результати: бабідський рух утратив масовий характер, однак не став від цього менш радикальним. Тільки тепер сектанти зробили ставку на відповідний індивідуальний терор проти представників шахської влади. Апогеєм терористичної активності бабідів став невдалий замах на шаха Наср ад-Діна (серпень 1852 р.), після якого Каджари провели в імперії масову «зачистку» серед усіх, кого бодай підозрювали в симпатіях до бабідів. Заарештованих сектантів нещадно катували й сотнями показово страчували. Відтоді з бабізмом в Ірані, фактично, було покінчено. війська.
