Політика «реформ згори» явно зазнавала краху, тому в середовищі національної османської інтелігенції (письменників, журналістів, учителів, частини чиновників та офіцерів) почали поширюватися явно радикальніші погляди на пріоритети «благодійного оновлення» Порти, шо поступово трансформувалися в рух за конституційне обмеження всевладдя султана й відповідну перебудову самих основ Оттоманської держави — рух, що увійшов в історію під назвою Єні Османлілар («Нові османи»).
Організаційним осередком, навколо якого від початку 1860-х років почали гуртуватися прихильники парламентсько-конституційних цінностей, стала газета «Тасвірі ефкяр» .Його газета почала надавати свої шпальти для пропаганди ліберально-конституційних поглядів, обережно просуваючи ідеї благотворності певного обмеження султанського абсолютизму та перебудови політичного устрою Оттоманської Порти в канонах парламентської конституційної монархії. Особливим радикалізмом вирізнялися в цьому відношенні статті Намика Кемаля (1840-1888), Абдул-Гаміда Зія-бея (1825-1881), Алі Суаві (1838—1878) і, звичайно, самого Ібрагіма Шинасі. Однак сама лише публіцистична активність згодом перестала задовольняти інтелігентів-радикалів, і в червні 1865 р. за ініціативою Намика Кемаля у Стамбулі було засноване перше в османській історії таємне політичне товариство — справжня опозиційна організація під назвою «Товариство нових османів», до якої з часом увійшли близько 250 відповідно налаштованих активістів. Програма товариства передбачала встановлення в Османській імперії конституційного ладу як засобу зміцнення її самостійності й досягнення економічного піднесення через створення сприятливих умов для розвитку національної промисловості, торгівлі й сільського господарства. Водночас «нові османи» категорично виступали за збереження територіальної цілісності Османської імперії, висуваючи ідею «османізму» як доктрини поліетнічної єдності всіх підданих Порти, що мають одну батьківщину (Оттоманську імперію), а тому не можуть претендувати на створення власних окремих національних сепаратних держав. Останнє стосувалося національно-визвольних рухів греків, сербів, болгар, вірменів, курдів та інших не-турецьких (і в більшості випадків — немусульманських) народів із числа підданих Порти. «Нові османи» розглядали їх як антипатріотично налаштованих зрадників величної Османської імперії.
Завдяки добре налагодженій конспірації та реформаторському лібералізму влади «новим османам» вдалося досягти значних успіхів у зміцненні своєї організації, зростав їхній ідеологічний вплив у суспільстві. У 1866 р. вони зважилися здійснити заколот, метою якого було позбавлення влади султана Абдул-Азіза та зведення на престол шіренича Мурада, відомого своїми ліберально-радикальними поглядами. Проте змову було розкрито. «Тасвірі ефкяр» закрили, а більшість «новоосманських» лідерів (Намик Кемаль, Абдул-Гамід Зія-бей, Алі Суаві та ін.) змушені були емігрувати до Західної Європи, рятуючись під переслідувань. Там вони налагодили випуск опозиційних газет «Мугбир» («Кореспондент») і «Гюрріепг» («Свобода»), переклали турецькою мовою твори Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескйо, В. Гюго, Л. Ламартіна, Мольєра та інших західноєвропейських класиків, продовжували пропагувати доктрину «османізму», за якою всі піддані султана — незалежно від віросповідання й національності — «діти одної Батьківщини», «османи».
У 1867 р. «нові османи», яким удалося уникнути репресій, організували в Туреччині ще одну змову. Цього разу їхня політична акція була спрямована проти візира Алі-паші. Позиція очолюваного ним уряду ніяк не влаштовувала опозиціонерів, оскільки вони вважали її недостатньо радикальною. Змовники планували захопити султана й змусити його відправити Алі-пашу у відставку. Однак змову і на цей раз було розкрито. Кілька десятків її учасників із числа «нових османів» влада заарештувала, після чого, фактично, припинило існування і саме «новоосманське» товариство. Проте склад змовників (серед яких виявилися не лише літератори та викладачі світських шкіл, а й представники духовенства із числа вчителів духовних ісламських медресе, великі чиновники й навіть воєначальники) змусив владу замислитися над проблемою: чи не варто доповнити економічні нововведення Танзимату бодай обережними політичними реформами для зняття напруженості в суспільстві? Виразником та реалізатором програми поміркованих політичних реформ став впливовий османський можновладець Ахмед Мідхат-паша (1822—1883) — колишній соратник Решид-паші, а з 1872 р. — великий візир Порти.
Політичну стабілізацію новий візир розпочав з амністії «новим османам», яким дозволили повернутися на батьківщину. до розробки конституційного проекту колишніх «нових османів» усе ж допустили. Тим більше, що внутрішня ситуація в імперії не давала можливості владі зволікати з реформами.
Ситуація в Порті справді дедалі більше загострювалася. У 1873 р. Анатолію спіткала посуха, яка завершилася неврожаєм і голодом, що тривав три роки поспіль. Улітку 1874 р. до всіх бід додалася епідемія холери, яка спустошила Ліван і Сирію (вимерли сотні тисяч людей). Природно-екологічний колапс призвів до різкого зменшення бюджет них надходжень, і хоча у 1874 р. влада вдалася до істотного підвишен ня податкових ставок, бюджет 1875 р. було зведено зі 100%-м дефіцитом (доходи вдвоє поступалися видаткам, із них половина мала йти на погашення зовнішніх зобов'язань по кредитам). народно-визвольних антитурецьких повстань на Балканах
Водночас посилився тиск на владні структури і з боку консервативних кіл: у травні 1876 р. у Стамбулі на британські кошти були організовані антиурядові виступи софтів — студентів стамбульських медресе, які вимагали повернення на посаду великого візира, відправленого у відставку після минулих політико-економічних катаклізмів Мідхата-паші. Намагаючись уникнути інтервенції, політична еліта Порти вирішила пожертвувати султаном заради імперії. Змову очолили великий візир Мегмед Рюштю-паша, його радник Гусейн Авні-паша, міністр без портфеля Мідхат-паша, лідер софтів Сулейман-паша та шейх-уль-іслам Гасан Фехмі-ефенді. Фактично, Абдул-Азіза зрадила вся імперська верхівка, а тому шансів на порятунок у нього вже не було. 30 травня 1876 р. заколотники захопили султанський палац Долма-Бахне й проголосили султаном Мурада V (сина Абдул-Меджида). Абдул-Азіз змушений був офіційно зректися влади й за кілька днів раптово помер. Першим актом нового султана стала цілковита амністія «новим османам» й офіційний початок конституційного процесу. 23 грудня 1876 р. Стамбульська конференція, нарешті, почала роботу, церемонія її відкриття супроводжувалася оприлюдненням султанського указу про введення в дію першої Конституції Османської імпері
