Адріанопольська ганьба переконала султана Махмуда II, що далі не можна зволікати з реформами, тим більше, що наступного року французи спробували захопити Алжир, котрий номінально все ше вважався частиною Османської імперії.
Для султана необхідність модернізаційних реформ ставала дедалі очевиднішою в ході єгипетської кризи, що вилилася у повномасштабну і вкрай невдалу для османів війну з іще одним номінальним султанським васалом — єгипетським володарем Мухаммедом-Алі. Прелюдією до кризи стали рішучі дії султана, спрямовані на придушення сепаратизму в Румелії та Анатолії. Спираючись на реорганізовану за європейським зразком армію ешкєнджи, Махмуд II спромігся приборкати непокірних аянів і деребеїв та відновив османський контроль над усією Малою Азією та значною частиною Балканського півострова. Наступним об'єктом воєнно-централізаторських зусиль енергійного султана-реформатора мав стати Єгипет, котрий під управлінням паші Мухаммеда-Алі, залишаючись формально у складі Отаманської Порти, поступово трансформувався у цілком самостійну мусульманську імперію. Реакція офіційного Стамбулу в цьому відношенні була цілком прогнозованою, і Мухаммед-Алі не став чекати, а восени 1831 р. сам атакував османів.
До війни з єгиптянами Порта не встигла належним чином підготуватися, тому протягом 1832 р. єгипетські війська під командуванням Ібрагіма-паші (сина Мухаммеда-Алі) зайняли Палестину, Сирію та Кілікію. У грудні того ж року в битві поблизу Коньї вони розгромили султанську армію, вторгнулися в Малу Азію й вирушили на Стамбул. Врятувати Порту погодилася Росія. Російський імператор Николай I сподівався на нові поступки в питаннях контролю за стратегічними протоками Босфор і Дарданелли. У березні 1833 р. до Босфору увійшла російська чорноморська ескадра, яка висадила на азійський берег протоки (в районі поселення Ункяр-Іскелесі) 10-тисячний десант російських військ. Рішучі дії Росії змусили Мухаммеда-Алі припинити наступ на Стамбул і вступити в переговори з турецьким урядом. Стурбовані посиленням російського впливу на ситуацію в регіоні, у переговорний процес як посередники втрутилися також Англія та Франція. У травні бойові дії завершилися підписанням Кютахійської єгипетсько-османської угоди, за умовами якої Мухаммед-Алі підтвердив свій статус султанського васала. Як компенсацію він отримав в управління Сирію,Палестину та Аданський пашалик Малої Азії.
Конфлікт завершився підписанням російсько-турецького Ункяр-Іскелесійського договору (липень 1833 р.), який можна вважати найбільшим здобутком російської дипломатії в питаннях контролю над протоками й узагалі над ситуацією в Оттоманській Порті, котру цар Николай I небезпідставно назвав «хворою людиною». Договір, підписаний великим візиром Хюсревом Мехмед-пашею і спеціальним представником царя графом А.Ф. Орловим, проголошував вічний мир, дружбу і союз між обома державами. Росія зобов'язалася надавати Туреччині «в разі потреби» воєнну допомогу, за що Порта, своєю чергою, зобов'язувалася в разі загрози для Росії закривати на її прохання Дарданелльську протоку для проходу всіх іноземних військових кораблів.
Замирившися з Єгиптом й отримавши на міжнародній арені воєнно-політичну підтримку Росії, султан Махмуд II ше енергійніше взявся за проведення внутрішніх реформ. Особливу увагу було приділено питанням соціально-культурного, юридичного та політико-адміністративного характеру. В Стамбулі почали виходити перші газети, на європейський кшталт реорганізовано державний апарат Порти — за мість традиційних діванів і муширатів були створені міністерства, а місцевих намісників у пашаликах, вілаєтах і санджаках позбавили права формувати й утримувати власним коштом приватні воєнізовані загони. У Стамбулі відкрили медичне, військове й морське інженерне училища європейського зразка, всіх державних чиновників зобов'язали перейти на одяг європейського крою, а замість тюрбанів і чалми носити фески. Було відновлено запроваджену ще Селімом III практику організації постійних османських посольств у Санкт-Петербурзі, Парижі, Відні, Лондоні і Берліні. Особливо велике значення для посилення політичної централізації імперії мав закон 1834 р. про ліквідацію системи військово-спагійського землеволодіння, за яким 25 тис. тімарів і зеаметів були конфісковані й передані до державного земельного фонду, а всіх державних службовців Порти перевели на грошове утримання. Тим же законом цілковиту легітимність здобули приватні земельні володіння — чіфтліки, власники яких стали відтоді абсолютно повноправними аграрними виробниками. А селяни, як і раніше, працювали на чужій землі (державній або поміщицькш) і тому за користування нею мали платити відповідні податки.
Реформи Махмуда II почали якісно міняти обличчя Оттоманської імперії, однак їхня результативність у плані реального зміцнення воєнно-політичного потенціалу Порти залишалася мізерною, тому зовнішня політика Османської держави дедалі більшою мірою залежала від зовнішніх чинників. Особливу стурбованість у західноєвропейських урядових колах викликав Ункяр-Іскелесійський договір, наслідком якого було помітне посилення російського впливу в Туреччині. Неабияку активність у регіоні проявила британська дипломатія, заінтересована у просуванні англійських промислових товарів на турецькі ринки. Наслідком цього політичного тиску було підписання англо-турецької торговельної конвенції 1838 р., яка істотно розширювала права британських комерсантів на теренах Порти і створювала всі можливості для цілковитого відкриття турецького ринку перед фабричними товарами капіталістичної англійської промисловості. Невдовзі під тиском Франції всі привілеї англо-турецької конвенції поширили і на французьких комерсантів, однак умови цих явно нерівноправних угод категорично відмовився визнати єгипетський паша Мухаммед-Алі. Його відмова поширити дію означеної конвенції на Єгипет (який усе ще формально вважався складовою Османської імперії) викликала нове загострення єгипетсько-османських стосунків, яке вилилося в 1839 р. у чергову війну. Тепер уже султан Махмуд II, явно переоцінивши ефективність своїх модернізаційних заходів у військовій сфері, першим розпочав активні бойові дії. Проте уже в першій битві з єгиптянами, шо відбулася в червні 1839 р. в районі північносирійського міста Нусайбін (Нізіп), османські війська під командуванням досвідченого оттоманського полководця Гафіза-паші зазнали цілковитої поразки, а султанський флот узагалі перейшов на бік Мухаммеда-Алі. Однак втручання чотирьох європейських держав (Англії, Австрії, Пруссії та Росії) й цього разу врятувало Порту. Вдавшись до погроз, вони змусили єгиптян припинити наступ. На Лондонській мирній конференції, шо відбулася в 1840 р., європейські уряди домовилися силою відновити колишній османо-єгипетський воєнно-політичний статус-кво. Мухаммед-Алі сподівався на підтримку Франції, але там якраз відбулася зміна уряду — замість лівоцентриста А. Тьєра, який виступав за підтримку Єгипту, до влади прийшли правоцентристи, які не наважилися через Єгипет псувати стосунки з іншими провідними європейськими державами, тому король Луї-Філіпп [1830—1848] вирішив дотримуватися нейтралітету. Поставши перед загрозою колективної інтервенції, Мухаммед-Алі змушений був відступити. У 1841 р. він повернув Порті Палестину, Сирію, Адан і Аравію, підтвердив свій статус султанського васала (навіть зобов'язався відновити щорічні єгипетські данницькі виплати офіційному Стамбулу, що мали становити третину всіх річних доходів Єгипту), скоротив від 200 тис. до 18 тис. вояків кількість єгипетської армії, розпустив військово-морський флот і зобов'язався поширити на Єгипет умови принизливої конвенції 1838 р. Щоправда, султан Махмуд II не дожив до такої розв'язки єгипетсько-османської кризи, оскільки помер у 1839 р., залишивши Оттоманську імперію своєму 16-річному синові Абдул-Меджиду (1839—1861).
