Внутрішній розпад Османської імперії та її військові поразки поставили в кінці XVIII ст. проблему розділу турецьких володінь в Європі. Кожна з великих європейських держав висувала свої претензії на «Османський спадщину». Росія прагнула опанувати Константинополем і протоками і забезпечити собі вихід з Чорного моря. Проти Росії виступали в першу чергу Англія і Франція. Інтереси. Росія підтримувала прагнення слов'янського і грецького населення до звільнення від турецького панування. Англія і Франція, підтримували султанський уряд у його боротьбі з національно-визвольними рухами на Балканах. Крім антиросійської спрямованості, ця політика Англії та Франції мала також економічні причини. Англійські та французькі колонізатори розглядали турецьке панування на Балканах як кращий заставу необмеженої торгової експлуатації місцевого населення. Звідси і проистекал висунутий Англією і Францією лицемірний гасло «цілісності і недоторканності Османської імперії». Російський уряд прагнуло або приєднати балканські території до Росії, або створити державу зі столицею в Константинополі, під російським протекторатом. Різниця в російській і західноєвропейському підході полягала в тому, що Росія хотіла розпаду Османської імперії, а Англія, Франція, Австрія і Пруссія її збереження, з тим, щоб експлуатувати її з усіма володіннями допомогою режиму капітуляцій. Однак об'єктивно кінцевим результатом російсько-турецьких воєн стало ослаблення турецького панування над Балканським півостровом. Так виник «Східний питання». Це іноземне втручання, поєднане з непримиренним суперництвом, абсолютно заплутало Східний питання і зробило його для капіталістичної Європи нерозв'язним.
