Протягом усієї першої половини XIX ст. в різних районах Індії не припинялися антиколоніальні виступи селянства, племен і ущемлених феодалів. Колоніальна влада була настільки упевнена в міцності англійського панування в Індії, що вирішили поступово ліквідовувати індійські князівства, організувавши безпосереднє управління усією індійською територією. Одним із засобів досягнення цієї мети був вступ "доктрини виморочних маєтків", по якій за відсутності синів прийомні діти князів не визнавалися спадкоємцями. У 1848- 1858 рр. таким шляхом були ліквідовані декілька досить таки великих князівств (Сатара, Нагпур, Джханси, Самбалпур). При ліквідації колишні князі розпускали двір.
В результаті втрачали джерело доходу представники князівської адміністрації, розорялися ремісники, що обслуговували знати і загони князівства, підвищувався податок і погіршувалося положення селян, оскільки англійський уряд вже не робив знижок у разі неврожаю. І нарешті, зведення володарів до статусу простих британських підданих зачіпало і національні почуття індійців. Тому невдоволення зріло в широких верствах індійського населення, і нерідко селянські виступи очолював колишній феодал. Обурення англійським колоніальним ярмом, що проявлялося упродовж усієї першої половини XIX ст. в розрізнених, локальних виступах окремих верств населення, в якійсь мірі злилося воєдино, коли на чолі руху встали звичні до організованості сипаї. Англійські сипайські сили були розділені на три армії: бенгальську, бомбейську і мадраську, причому найбільша з них, бенгальська армія, що налічувала 170 тис. людина (з них 140 тис. індійців), була найбільш однорідною по своєму соціальному складу. Сипаї бенгальської армії рекрутували майже виключно в Ауде, Бихаре і Північно-західних провінціях серед брахманів, раджпутів, джатів, а також мусульман (сайїдів і штанів).
Представники вказаних груп складали вищий прошарок сільської громади (паттидари) або були синами дрібних феодалів - сільських заминдарів. Говорили вони на одній, хіндустанській мові і підтримували тісний зв'язок зі своїми селами. Оскільки сипаї давно не воювали, а лише виконували поліцейську службу, вони були розквартировані в різних військових городках. Хоча вони отримували хорошу, за індійськими поняттями, оплату, але і серед них зріло (невдоволення: індієць не міг просунутися по службі вище чину сержанта, будь-який англійський новобранець займав вище становище. У англійців у військових городках були свої їдальні, вони жили в зручних бунгало, тоді як сипаї зі своїми дружинами і дітьми поміщалися в бараках. Найближчим приводом для повстання послужило введення англійцями нових патронів до рушниць Энфильда, що змащуються, але чуткам, свинячим салом і яловичим жиром. Скушування їх оскверняло і правовірного мусульманина, і індуса Проте англійське командування суворо розправлялося з тими, хто відмовлявся вживати нові патрони. У Міруті 10 травня 1857 р. був публічно приведений у виконання вирок до розжалування і багаторічного посилання групи сержантів і солдаа, що відмовилися брати патрони. Це стало сигналом для початку повстання сипаїв, підтриманого міськими низами і селянами з довколишніх сіл. Перебивши англійських офіцерів, сипаї попрямували 11 травня в Делі, де до них приєднався делійський гарнізон. Захопивши Делі і розправившись з англійськими офіцерами, сипаї з'явилися в Червоний форт і змусили престарілого Бахадур-шаха II (1837-1857 рр.), що доживав свої дні англійським пенсіонером, позбавленого всякій владі, оголосити себе правителем Індії і підписати відозву, продиктовану повсталими. Мусульманські улеми здалека фетву, оголошуючи священну війну проти англійців.
У Делі було створено уряд, що складався з придворної знаті. Бахадур шах став для повсталих символом відновлення незалежної Індії.Але в Делі панувала нерозбериха. Тут скупчилися загони сипаїв, що прийшли з різних місць. Сипаї підкорялися тільки своїм командирам, не довіряли придворному делійському уряду. У місті не вистачало продовольства, засобів, оскільки заминдари зволікали з відправкою в Делі зібраного ними земельного податку. Дисципліна у військах падала. Сипаї, що звикли до дисципліни, але що не знають військової науки і що не командували військовим підрозділом більше загону, здатні були вирішувати тільки тактичні, але зовсім не стратегічні завдання. Опанувавши таку сильну фортецю, як Червоний форт в Делі, вони стали готуватися до оборони, замість того щоб поширювати повстання на ще не охоплені їм райони. Це дало англійцям можливість оправитися, підтягнути вірні війська і обложити Делі. По суті повстанням були охоплені лише і райони Центральної Індії.
У Бенгалії генерал-губернатор Каннинг (1856-1862 рр), мобілізувавши усіх європейців, що знаходилися там, у тому числі англійське цивільне населення, зумів попередити виступ сипаїв : він роззброїв їх і подавив окремі бунти в тих частинах, де вони витті ж сталися В Пенджабі англійське військове командування також зуміло запобігти загальному виступу сипаїв. Дії повсталих гарнізонів виявилися розрізненими, і лише небагатьом загонам вдалося з'єднатися з синайською армією в Делі. Сикхське населення розглядало хіндустанських сипаїв як окупаційні війська і не підтримало їх. 1 листопада 1858 р. був обнародуваний маніфест королеви Вікторії, що оголосив про перехід управління Індією до англійської корони і про ліквідацію Ост-індської компанії. Королева обіцяла пробачення виємо феодалам, що прилучилися до повстання, виключаючи тих, хто безпосередньо брав участь у вбивстві англійців, а також .заявляла, що нова влада шануватиме власницькі права індійських феодалів. Цей маніфест привів до того, що від повстання відійшла феодальна верхівка. Продовжували боротьбу лише ті феодали, які не сподівалися на помилування.
