При генерал-губернаторі англійських володінь Дальгаузі (1848-1857) обстановка в Індії загострилася. У цей період до територій, які перебували в орбіті впливу компанії, було приєднано кілька великих областей: Ауд, Пенджаб, Пегу. Крім того, володіннями компанії став ряд васальних держав, правителі яких померли, не залишивши прямих спадкоємців. Наступним кроком стала відмова Дальгаузі платити прийомним синам пенсії, які отримували їх знатні батьки - Наваб Карнатіка, раджа Танджорскій і Пешви (1851). Таким чином, число ворогів англійського колоніального режиму значно збільшилася. Незважаючи на ряд позитивних перетворень (зниження податей в приєднаних територіях, проведення телеграфних ліній, початок прокладки залізниць, завершення в 1854 будівництва Великого Гангська каналу, упорядкування пароплавного сполучення між Англією та Індією), невдоволення тубільців наростало. Центром організованого опору британському колоніальному режиму стали сіпайскіх загони.
Сипаї займали принижене становище порівняно з білими офіцерами: вони отримували набагато меншу платню (8 рупій на місяць), доступ до офіцерських посад був закритий для них. Крім того, колоніальна політика Дальгаузі і релігійна пропаганда британських місіонерів породили в їх рядах страх насильницького навернення в християнство. Індійські правителі, постраждалі від англійських властей, підбурювали сипаїв до бунту.
Безпосереднім приводом до повстання стало надходження в 1857 р. на озброєння армії нових патронів змазаних коров'ячим або свинячим салом, ніж ображає релігійні почуття віруючих. Віра наказувала їм виганяти з касти всякого, чиї губи торкнуться речовини, взятого від тварини, особливо, від корови, що вважалася в Індії священною.
Сипаї відмовлялися не тільки надкусувати патрони, але і торкатися до них руками. Невдоволення зростало також і в лавах сипаїв-мусульман, які сподівалися на відновлення ісламської держави з центром в Делі. У квітні-травні 1857 колоніальна адміністрація прийняла рішення розпустити два полки, які відмовилися використовувати нові патрони. 9 травня суд в Міруті (ключова фортеця в північно-західних провінціях) засудив до каторжних робіт 80 сипаїв, не підкорилися рішенню англійських властей. 10 травня спалахнуло збройне повстання. Сіпайскіх кіннота звільнила заарештованих і рушила на Делі. Приєдналася до повстанців мусульманське населення міста знищило близько 500 європейців і проголосило султаном нащадка Великих Моголів, колишнього до цього часу пенсіонером компанії.
В цей же час повстання охопило і такі важливі центри, як Канпур і Лакхнау. Рух в Канпурі очолив Нана-сагіб (справжнє ім'я Данду Панта), прийомний син пешви, позбавлений англійської адміністрацією спадкових привілеїв. Повсталі оточили знаходилися в місті європейців та їхні сім'ї; після 19-денної облоги гарнізон здався на милість переможця. Однак Нана-сагіб обдурив капитулировавших англійців: всі чоловіки були розстріляні, а їхні дружини і діти утримані в якості заручників.
Сіпайскіх частини, розквартировані в більшості міст Ауда і Бенгалії, приєдналися до повсталих, однак Мадрасський і бомбейські полиці залишилися вірними англійцям і в подальшому використовувалися колоніальною владою для придушення заколоту. Таким чином, повстання охопило територію, що знаходилася переважно в долині Гангу. Такі індійські держави, як Хайдарабад і Маратхська конфедерація, не підтримали повстанців. Англійцям також вдалося схилити на свій бік сикхів щойно приєднаного Пенджабу, використовуючи їх антимусульманські настрої. У Центральній Індії до руху приєдналося лише кілька місцевих князів.
Британська адміністрація спробувала самотужки придушити повстання, направивши для цієї мети 3 загони - на Делі, Канпур і Лакхнау. 14 серпня почався штурм делійських укріплень, що тривав цілий тиждень. Проти 30 тисяч сипаїв билося 8 тисяч англійських солдатів і загін пенджабських сикхів; половина наявного складу європейського загону при цьому загинула. Після взяття Делі всі тубільне населення на деякий час було вигнано з міста. Англійці жорстоко розправилися з повстанцями, багато з яких були страчені. Окремі осередки повстання в центральних областях Індії були знищені бомбейських військами протягом 1858-59 рр.. 8 липня 1859 був проголошений мир на території Індії; колоніальною адміністрацією було оголошено амністію всім учасникам заколоту, що не замішаним у вбивстві англійських підданих. Місцеві індійські правителі присягнули на вірність англійцям.
У 1858 р., після придушення Індійського повстання, британський уряд прийняв рішення ліквідувати Ост-Індської компанії. Її володіння перейшли під пряме управління британської корони, а пайовикам була виплачена компенсація в 3 мільйони фунтів. Королева Вікторія в 1876 прийняла титул імператриці Індії, а реальне управління колонією з 1858 по 1947 рр.. здійснював статс-секретар у справах Індії і британський віце-король Індії, який замінив генерал-губернатора. У 1861 р. були створені дорадчі ради при генерал-губернаторі, губернаторах трьох президенства, північно-західних провінцій, в які крім англійських чиновників увійшли представники індійської земельної аристократії. У 1861-1864 рр.. були ліквідовані суди Ост-Індської компанії і засновані Вищі суди в провінціях. У цей же час з'явилися перші чиновники з числа самих індійців. Військова реформа надала можливість індійським феодалам займати молодші офіцерські посади аж до звання капітана. У 1859 р. було оголошено про відмову англійської адміністрації від доктрини Дальхузі про виморочні володіннях і пізніше деякі з конфіскованих раніше князівств були повернуті спадкоємцям їх колишніх власників. У 1903 р. було 92 індійця із 1370 чиновників.
У 1859 р. за законом поміщикам-заміндарам було заборонено збільшувати орендну плату, якщо вона не змінювалася з 1793 Орендарі отримали право звернутися до суду, якщо поміщик вимагав підвищення орендної плати, що залишався незмінною протягом 12 років.
