Муцухито радники, що й діяли від його імені, почали з того, що радикально реформували систему соціальних зв'язків у країні. З метою послабити й зробити неможливими надалі феодальні чвари реформа 1871 г. ліквідувала феодальні долі й спадкоємні привілеї князів‑ даймё, а також підірвала соціальну й економічну базу самурайства. Уся Японія була розділена на губернії й префектури на чолі із призначуваними із центру чиновниками. Кадри чиновників, через брак альтернативи, комплектувалися із числа тих же князів і самураїв, але тепер це були вже не незалежні аристократи або лицарі, але саме варті на службі в держави чиновники, що й одержували за цю платню зі скарбниці. Причому це були чиновники, що сформувалися як соціальний шар практично заново, що не мали ні досвіду, ні корінь, ні традицій і тому ще не погрязшие в корупції, що не навчилися практиці бюрократичних дротиків, хабарництву й усьому іншому, що неминуче супроводжує бюрократичній структурі й що, зокрема, було традиційною нормою в Китаї. Звичайно, зв'язки й протекціонізм при цьому продовжували зберігатися й відіграли свою роль, але це зло в умовах загальних змін не було загрозливим для суспільства, що трансформується.
Реформа офіційно скасувала станові відмінності. Хоча титули й звання збереглися, що втратилися володінь князі й самураї (ті, що не стали чиновниками, у першу чергу) були в соціальному плані прирівняні до всіх інших станів країни. У якості засобів існування їм були призначені пенсії, що виплачувалися зі скарбниці, – практика не настільки вуж незвичайна для Японії, у всякому разі для самураїв. Важливою складовою частиною першої серії соціально‑ станових перетворень стала реформа 1872 г., що вводила загальну військову повинність, яка була покликана остаточно підірвати позиції самураїв, у найкращому разі, що тепер мали підстава претендувати на офіцерські посади в регулярній армії.
Радикальний характер першої серії реформ очевидний. Пришедшее до влади нове керівництво на чолі з імператором рішуче відмовлялося від старих принципів, чреватих феодальною роздробленістю й міжусобицями, ведших до децентралізації й свавіллю сильних і незалежн, що опиралися на власні військові формування князів. Замість цього створювалася струнка адміністративно‑ бюрократична система, заснована на рівності станів, на посиленні ролі скарбниці і єдиної фінансової системи країни, на підлеглих центру регулярних військових підрозділах. Значення всіх згаданих нововведень чи ледь можна переоцінити: уперше в історії Японії імператор і його уряд виявлялися не однієї з, що суперничають політичних сил, але єдиною, повною й загальновизнаною владою.
Серія реформ 1872– 1873 рр. приділила увагу також перебудові системи аграрних відносин, досить радикальної по характеру. Земля, законодавчо визнана власністю тих, хто нею реально володіє, була закріплена за селянами. Правда, при цьому значна частина дрібних землевласників втрачала свої ділянки й, не будучи в силах виплатити викуп за землю й податки, переходила в розряд орендарів і батраків або переселялася в міста. Але це в принципі не змінювало суті справи. Суть же зводилася до того, що заможне селянство було звільнено від земельної ренти на користь князів (властиво, саме за це князі й одержали від скарбниці свої великі пенсії) і одержало можливість за не настільки вже важкий викуп володіти своєю землею й працювати на ринок. Іноді цю реформу зіставляють із прусским шляхом розвитку капіталізму в сільськім господарстві. Незалежно від того, наскільки це зіставлення слушне, воно розумно в тому розумінні, що аграрна реформа внесла свій чималий внесок у становлення японського капіталізму, забезпечивши хоча б частково необхідний для цього капітал (первісний капітал, японський варіант первісного нагромадження).
Реформи відкрили перед японським купецьким капіталом досить широкий простір для приватнопідприємницької діяльності, соціально і юридично захищеної, що й активно заохочується владою. У країні розвернулося досить швидке промислове будівництво. Розцвітала банківська справа, чому сприяв розв'язок уряду в 1876 г. капіталізувати князівські пенсії, замінивши щорічні виплати одноразовою компенсацією. Що різко збільшився в результаті цього акту банківський капітал не тільки забезпечив колишнім князям їх існування в майбутньому, але й дозволив перетворити їх у підприємців, щонайменше в рантьє, що також сприяло первісному нагромадженню японського капіталу.
І нарешті, ще однієї принципово важливою акцією японського уряду, спрямованої все в ту ж сторону, був розв'язок спочатку побрати на себе будівництво найбільш великих і економічно неефективних промислових підприємств (арсенали, металургійні заводи, верфі й т.п.), а потім, відповідно прийнятому в 1880 г. закону, за безцінь продати їх у руки найбільш великих і вміло, що діяли торгово‑ промислових компаній, таких, як Мицуи, Мицубиси, Фурукава і ін. Тим самим японський уряд не тільки, ясно продемонструвало твердий курс на підтримку захищеного законом приватного підприємництва, але й позбавило Японію як держава від нестерпного вантажу неефективної казенної промисловості, вага якого завжди відчували й нині відчувають переважна більшість країн, що розвивати.
Реформи 70‑ х років привели до енергійної трансформації японського суспільства й розбудили до життя нові соціальні й економічні сили, у свою чергу, що вимагали для оптимізації умов своєї діяльності нових перетворень, цього разу в сфері політичної. З початку 80‑ х років у країні розвернувся широкий рух за конституцію, у перших рядах якого йшли прихильники, що оформлялися в партійні угруповання, нових методів ведення господарства, тобто приватні підприємці міста й села, що вписали в нові умови існування вчорашні самураї, перші покоління, що одержали європейський утвір японських інтелігентів, частково й вихідці з вищих шарів японського дворянства, із князівських родин. Рух за волю й права народу (воно іменувалося «минкэн ундо») привело до обіцянки уряду ввести в 1890 г. конституцію, для чого, зокрема, у Європу й США була послана спеціальна місія Ито, якої випливало ознайомитися з відповідними нормами, інститутами й процедурами за рубежем і вибрати найбільш підходящі з них для Японії. Ито зупинився на прусском варіанті Бісмарка, що було по‑ своєму досить логічним підсумком пошуків:, що швидко розвивався зусиллями Бісмарка напівфеодальна Пруссія наприкінці минулого століття дійсно була по багатьом параметрам найбільш порівнянна з Японією.
В 1889 г. від імені імператора був опублікований текст конституції. Створювалася конституційна монархія з більшими правами імператора, якому по‑ колишньому належала законодавча ініціатива. Хоча парламент контролював фінанси, він був позбавлений права створювати відповідальний перед ним уряд. Зате конституція офіційно проголошувала демократичні волі й цивільні права для всіх громадян країни – умова, без якого успішний розвиток капіталізму в Японії було б неможливим. Парламент був скликаний в 1890 г., причому правом обрання нижньої й основної його палати (верхня була чому‑ те начебто палати лордів) користувалися лише деякі із платників податків, спочатку приблизно 1 % населення країни, що слід уважати нормальним для суспільства, ще не підготовленого до парламентських інститутів і взагалі до норм демократичної процедури. Перший японський парламент виявився досить самостійним і перекірливим. Уряд кілька раз розпускало його за норовистість, зокрема за відмову голосувати за ті або інші витрати, особливо на військові цілі.
Проголошення й реалізація демократичних вдача й воль відкривало шлях для швидкого розвитку японського капіталізму, розв'язувало руки молодої японської буржуазій, але незвичайно швидкі для відсталої східної країни темпи її соціальної, економічної й політичної трансформації багато в чому оплачувалися стражданнями простих людей – селян, що втрачали землі й шедших у міста, робітників, яких нещадно й часом безконтрольно експлуатували. Але це було нормою для всіх країн раннього капіталізму, що розвивається, – і робочий день, що тривав 12-14 годин, і злидарські умови існування, і безправ'я, і навіть батога доглядачів і десяцьких. Японію не минула ця частка, хоча перевагою її було те, що вона пройшла цей шлях досить швидко, чому сприяли, зокрема, ранній розвиток робочого руху, поява профспілок. Але головне, що зіграло свою роль, – це культивування патерналистских традицій, прагнення підприємців налагодити прямий контакт зі своїми робітниками на засадах гармонії праці й капіталу. Спочатку досить слабкі, ці спроби надалі, з ростом рівня добробуту країни й народу, сталі реалізовуватися всі успішніше, поки не досяглися оптимального характеру, яким відрізняються взаємини праці й капіталу в Японії в наші дні. капіталістична Японія, Що адже далеко не випадково бурхливо розвивається, от уже протягом ряду десятиліть практично не знає потужних страйків, подібних тим, що час від часу трясли провідні капіталістичні країни Європи й Америки.
Уже на рубежі XIX–XX вв. сформувалися основні риси й характерні риси японського капіталізму. Важливо помітити, що із самого початку XX в. це був сильний і згуртован капітал, що динамічно еволюціонує, цілком здатний конкурувати на міжнародному ринку з найбільшими капіталістичними країнами. Японський капітал і створена їм промислова база послужили міцною основою для всієї політики Японії, особливо для її зовнішньої політики.
