Одна з наймогутніших держав Сходу, Османська імперія, історично вибудовувалася як імперія, що розташовувалася як на азійському й африканському, так і на європейському континентах. Первісно вона була тісно пов’язана з Європою не тільки територіально, але й політично та економічно через систему як міждержавних договорів, так і торговельно-економічних угод. Османська імперія, розквіт якої припав на другу половину ХV–ХVІ ст., як будь-яке багатонаціональне державне утворення, утримувало свою єдність завдяки суворій і послідовній централізаторській політиці і, безумовно, блискуче організованій армії, що була тісно пов’язана з феодальною системою зе-млеволодіння, а саме з тімарною системою. Державна могутність, військова сила, достатньо широка віротерпимість до християн, пишність султанського двору – все це підтримувало високий статус Оттоманської Порти серед європейських країн.
Відтоді Османська держава почала активно залучатися в орбіту складних європейських міждержавних відносин. На цей час припадає початок формування системи угод османської влади з європейськими партнерами, яка пізніше отримала назву „капітуляцій”. Перша подібна угода, яка надавала односторонні пільгові умови іноземним торговцям, була підписана з Францією ще у 1569 р. Не вдаючись до детального аналізу цієї та інших аналогічних угод, підкреслимо лише, що вони початково не мали в собі елементів нерівноправ’я. Згадувані угоди надавалися суто як милість всемогутнього султана, який діяв, у першу чергу, в інтересах власної держави і своїх підданих, тобто дбав про стабільне функціонування внутрішнього ринку імперії, на який мали постійно надходити різноманітні товари. Це повністю відповідало тодішнім уявленням про розвиток мусульманського економічного простору та мусульманського суспільства. Важливим було й те, що такі „капітуляції” надавалися султаном тільки на час свого правління . Вочевидь, торгівельні угоди Османської імперії з європейськими державами цього періоду ми можемо розглядати як перші торговельно-економічні контакти, умови яких поки що не перешкоджали самому розвиткові османського суспільства.
Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в умовах, коли сила інерції розвитку феодального механізму імперії ще не була подолана, але давала серйозні збої, що, безперечно, руйнувало її підвалини, все рельєфніше проступали ознаки розладу і навіть занепаду соціальної структури османської держави; все наочнішим ставало відставання імперії за рівнем суспільного розвитку від своїх європейських сусідів. Крах тімарної системи, яка була базисним елементом усієї піраміди соціальної структури османського суспільства, не тільки позначився на економічному і фінансовому становищі держави, а й завдав потужного удару османській армії, яка довгий час була непереможною завдяки своїй організації й кількості. Завойовницька місія армії, на чому будувалася й імперія, вже не могла достатньо ефективно реалізовуватися внаслідок створення антиосманської європейської коаліції, а ще більше через активне використання нової військової техніки арміями тих держав, які до неї входили.
Фатальна поразка османських військ під Віднем у 1683 р. наочно засвідчила початок відступу османів-турок з Європи. Вперше за свою історію Османська імперія не тільки не отримала ані данини, ані контрибуції, як це було у попередніх війнах з європейськими державами, але й була вимушена віддати частину завойованих раніше територій.
