У другій половині 19 ст. йде бурхливий розвиток капіталізму, що переходить до імперіалістичної стадії. До початку 20 ст. майже весь колоніальний світ виявляється поділеним і починаються зіткнення між імперіалістичними державами та їх об'єднаннями.
Для останніх десятиліть 19 ст. властива боротьба за захоплення ще вільних колоніальних територій, гарячково завершується поділ світу. Ні в Африці, ні в Полінезії, ні в Азії, ні в Америці на кінець 19 ст. вже майже не лишається не поділених територій.
У цей час зароджується проблема переділу колоній між найпотужнішими імперіалістичними державами світу. На вирішення цього завдання спрямована зовнішня політика і діяльність дипломатії провідних імперіалістичних держав: Англії, Франції, Німеччини, Росії, Північно-американських Сполучених штатів, Японії. На економічно передові раніше Англію і Францію починають тиснути молоді капіталістичні країни — Німеччина, ПАСШ, Японія. Услід за європейськими країнами на шлях імперіалізму стає і Російська імперія.
Колоніальна політики усіх цих держав дещо розрізнялася, внаслідок особливостей імперіалізму в них та різної інтенсивності його розвитку.
Імперіалізм Англії набув переважно колоніального характеру і вирізнявся маштабом вивозу капіталу у велетенські колонії.
Французький імперіалізм мав лихварський характер, капітали вкладалися у державні позики і почасти вивозились у колонії.
Німеччина вирізнялася хижацьким різновидом імперіалізму, що обумовлювався пізнішим розвитком капіталізму та наявністю потужного військового апарату мілітаристської Пруської монархії — кістяка новоствореної Німецької імперії.
Росія на той час була ще капіталістично відсталою країною з військово-феодальним характером імперіалізму і деспотичним характером влади.
Японський імперіалізм, внаслідок особливостей історії розвитку країни, мав змішаний військово-феодальний та агресивно-мілітаристський характер.
Створення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі.
Наприкінці 70-х років 19-го ст. у політиці держав на перше місце виходить боротьба за колонії.
Захоплення Єгипту Англією, російсько-турецька та англійсько-афганська війни, а також завоювання Туркменії Росією наприкінці 70-х та у 80-ті роки загострили англо-французькі та російсько-англійські стосунки. У Середній Азії зіткнулися два зустрічних потоки експансії. І Росія, і Англія вели наступальну політику і при цьому обидві держави стереглися одна одної. Такі ж обставини склалися на Близькому Сході: і Росія, і Англія домагалися переважаючого впливу у Константинополі і всілякими засобами перешкоджали одна одній у досягненні мети. Росія, прагнучи контролю над протоками, провадила наступальну політику, одночасно ж вона і захищалася, намагаючись запобігти переходу до Англії «ключів від Чорного моря» [3].
Франко-італійське суперництво загострилося після приєднання до Французької імперії Тунісу. Не дивлячись на відносно мирний характер стосунків між державами у Європі, поза її межами відбувалися безперервні колоніальні експедиції та війни. Врешті-решт вони призвели до кількох міжнародних криз.
Франція намагалася захопити Судан, що мало не призвело до війни із Англією 1898 року. Японія розпочала війну супроти Китаю, що загострило далекосхідну проблему внаслідок одночасних намагань Росії поширити свою далекосхідну експансію на Китай. Її дії викликали загострення відносин також із Англією. У Туреччині зіткнулися інтереси Німеччини, Англії та Росії. Росія намагалася не допустити, щоб на шляху її експансії на Близький Схід та Балкани контроль над протоками перейшов із рук Туреччини до великої держави-суперниці.
У 90-х роках колоніальна політика Німеччини поставила питання про докорінний переділ світу, зачіпаючи, насамперед, колоніальні інтереси Англії. На грунті спільної боротьби із Німеччиною у 1904—1907 роках формується троїста Антанта: Англія, Франція, Росія.
На межі 19-го—20-го столітть відбуваються перші війни за переділ колоній та сфер впливу: іспано-американська, англо-бурська, російсько-японська. Виникає конфлікт між Німеччиною, Францією та Англією з приводу Марокко. Австро-Угорщина анексує Боснію та Герцоговину, що мало не призводить до війни із Росією. !911 року спалахнула війна між Італією і Туреччиної зпа Тріполітанію. У 1912—1913 роках відбуваються Балканські війни.
Із розвитком фінансового капіталу, відповідно до його провідної ролі, змінюються засоби проведення колоніальної політики. Політику держав все частіше проводять у життя міжнародні ділки, фінансові агенти великого маштабу, економічні та політичні агенти-розвідники. Насамперед змінюються методи діяльності у колоніях та фінансово та політично залежних країнах. Звичайними заходами стають фінансовий контроль, концесії, позики, економічна родвідка, нав'язування радників. Поряд із таким мирним проникненням провадиться і підривна робота у формі підготовки повстань, державних переворотів, створення маріонеткових урядів (як, наприклад, створений Радянською Росією у Смоленську, під час війни із Польщею, Тимчасовий Польський Революційний комітет пол. Tymczasowy Komitet Rewolucyjny Polski).
