У період правління Вільгельма II зміщується центр ваги зовнішньої політики Німецької імперії. На відміну від Бісмарка кайзер бачив головні цілі не в збереженні європейської рівноваги, а в проведенні активної світової політики. Ще в період канцлерстваКаприви Німеччина продовжувала проводити зовнішню політику, спрямовану на подальше зміцнення її позицій на Європейському континенті. Канцлер домагався всебічного збільшення ролі армії при обмеженні сфери дії флоту захистом узбережжя країни. Він поділяв точку зору начальника Генерального штабу про неминучість війни з Росією. Це відповідало і уявленням кайзера. У 1890 р, коли настав термін продовження «договору про перестрахування», Німеччина відмовилася від його поновлення. Відмова від цієї угоди зіграв фатальну роль у долі країни. Він спричинив за собою втрату незалежного становища Німеччини в «європейському концерті». Імперія опинилася залученою в балканські проблеми свого австро-угорського союзника, а Франція вийшла з зовнішньополітичної ізоляції і почала зближуватися з Росією. У 1890-1891 рр. Вільгельм II спробував відновити дипломатичні відносини з Францією, але з цього нічого не вийшло. Тому йому нічого не залишалося як зміцнювати створений до нього Троїстий союз, який підтверджується в 1891 рКаприви вважав, що гегемонія Німеччини в Європі повинна грунтуватися не на військовому, а на економічному перевазі. Дійсно, для цього періоду країни характерно потужне економічний розвиток. За темпами промислового виробництва вона вийшла на перше місце в світі. Великий економічну вагу мала велика фінансова і промислова буржуазія, що об’єдналася в картелі. Багато в чому саме вона була двигуном імперіалістичних устремлінь Німеччини. Найбільші німецькі олігархи, такі як Сіменс, Ратенау, входили в найближче оточення кайзера і мали на нього значний вплив/У 1890 р було укладено англо-німецьке Гельголанд-занзібарська угоду, за якою Німеччина відмовлялася від своїх домагань на Уганду, Сомалі, від деяких своїх володінь, а також погоджувалася на встановлення британського протекторату над Занзібар. За це вона отримала від Англії стратегічно важливий острів Гельголанд в Північному морі. У цей час Британії робилися пропозиції про приєднання до Троїстого союзу, але вони були відкинуті.У вільгельмовской період спостерігалася активна колонізаторська діяльність. Боротьба за колонії була пов’язана і з загальними принципами епохи імперіалізму, яка проголошувала престижність для сильної держави володіння великим колоніальним простором. Підтримував колоніальні претензії Німецької імперії Пангерманський союз. У 1899 р Німеччина істотно розширила свої колоніальні володіння, коли після поразки Іспанії у війні з США вона придбала у Іспанії за 17 млн марок ряд великих островів в Океанії. Під час подорожі по святих місцях Вільгельм II заявив, що він є захисником 300 млн мусульман. У Стамбулі кайзер провів переговори про надання Німеччині концесії на будівництво Багдадської залізниці, яка повинна була пов’язати Берлін через Босфор, Малу Азію і Месопотамію з Перською затокою. Остаточно договір був підписаний в 1903 р, що ще сильніше зміцнило політичний вплив Німеччини в Туреччині.Поняття «світова політика» пов’язане в німецькій історії з ім’ям канцлера Б. Бюлова, який в 1897 р зайняв пост секретаря Міністерства закордонних справ. У цьому ж році, виступаючи перед рейхстагом, він заявив: «Ми більше не хочемо знаходитися ні в кого в тіні, ми вимагаємо власного місця під сонцем». Ця фраза була виголошена під впливом потужного громадського руху, яке виступало за будівництво морського флоту, ведення активної колоніальної політики й прагнуло змусити інші країни рахуватися з інтересами Німеччини у світовому масштабі. Програма будівництва флоту змінила свої завдання під впливом А. Тірпіца (1849-1930). Якщо Каприви робив ставку в цій політиці на охорону флотом власної морського кордону, то адмірал Тірпіц пропонував створити такий флот, який би в разі війни «з найсильнішою морською державою» піддавався б такому ризику, що й вона. Проте успіхи Німеччини на ниві будівництва флоту, переозброєння армії, а також небачене зростання промислового виробництва призвели до зовнішньополітичної ізоляції країни.На початку XX в. Німеччина опинилася в ситуації міжнародних криз. Не зумівши запобігти створенню англо-французької Антанти в 1904 р, вона прагнула зруйнувати російсько-французький союз, робила невдалі спроби забезпечити британський нейтралітет. По суті німецька зовнішня політика виявилася в глухому куті. Приклад тому Марокканські кризи 1905 і 1911 рр., Викликані прагненням Німеччини утвердитися в Північній Африці. Міжнародна підтримка країни обмежувалася лише Австро-Угорщиною. На Альхесірасской конференції (1906) Німеччина опинилася в повній ізоляції. Балканські війни 1912-1913 рр. також завершилися не з тим результатом, який би відповідав цілям Імперії. Туреччина і Болгарія, яких фактично підтримувала Німеччина, зазнали поразки.Головною причиною краху Німецької імперії була не тільки світова політика, а й глибинні внутрішні проблеми: німці так і не змогли стати напередодні Першої світової війни дійсно єдиною нацією.
