У процесі національного об'єднання відбувся істотний перерозподіл земельної власності, але цілком в інтересах буржуазії, без посягання на велике землеволодіння напівфеодального типу і на шкоду селянству.
південна частина континентальної Італії і острови Сицилія і Сардинія були зоною напівфеодальних латифундій, де цілком переважали докапіталістичні методи ведення господарства.
ліберальна буржуазія зробила вибір на користь такої політики, яка незалежно від суб'єктивних намірів тих, хто її проводив, закріплювала і поглиблювала економічну, соціальну, культурну відсталість Півдня.Тяжкість податкового тягаря відчувалася на Півдні набагато сильніше, ніж в інших частинах країни. Деяких податків, встановлених після об'єднання, тут перш взагалі не було.
Величезні масштаби придбало лихварство. Гніт латифундиста і лихваря змушував селян покидати рідні місця, але потік мігрантів не поглинався промисловістю, якій на Півдні практично не було: традиційне ремісничо-мануфактурне виробництво гинуло під ударами конкуренції з-за кордону, а нова промисловість не розвивалася з-за відсутності капіталів. Ставала масової еміграція з Південної Італії, яка відрізнялася від еміграції з північних областей, що мала тимчасовий характер і прямувала в суміжні європейські країни: емігранти з Півдня спрямовувалися головним чином за океан і осідали там остаточно. У 1901 - 1909 рр.. їх середньорічне число наблизилося до 300 тис., збільшившись майже в 10 разів у порівнянні з 1876-1886 рр.
Постійна соціальна напруженість на Півдні штовхала центральну владу до широкого використання в цьому регіоні репресивних заходів. В умовах цензової виборчої системи Південь з його бідним і у величезній більшості неписьменним населенням опинявся ущемленим і у своєму праві на політичне представництво в парламенті: в 60-і роки брати участь у виборах міг на Півночі кожен 12 й, а на Півдні - лише кожен 38 - й житель.
