Країни Латинської Америки здобули незалежність у першій чверті ХІХ ст. в результаті збройної національно-визвольної боротьби проти Іспанії на чолі з такими видатними діячами, як Хосе Сан-Мартін, Симон Болівар, АгустінІтурбід.
Колишня велика колоніальна імперія Іспанія зберегла владу лише над Кубою та Пуерто-Рико. Перемозі народів Латинської Америки сприяла ситуація, що склалася в Європі. Великі європейські держави були зайняті в наполеонівських війнах і придушеннях революційних виступів 1820-х років.
Також вагомим чинником стала позиція США. У 1823 р. президент США Джеймс Монро заявив, що американці, відмовившись від втручання у справи Європи, мають право вимагати невтручання європейців у справи Америки. Ця позиція була висловлена в гаслі "Америка для американців". Згодом доктрина Монро стала виправданням американської експансії в Латинській Америці.
Домінуюче становище в політичному та економічному житті посіли різні угруповання великих землевласників-латифундистів, нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (переважно індіанців) та негрів-рабів. Рабство у деяких країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, існувало до кінця ХІХ ст.
Після здобуття незалежності латиноамериканські країни, крім Бразилії, були проголошені республіками. Бразилія стала республікою лише в 1889 році. Повнота влади в цих державах, як правило, належала вождям (кауділіо), які спиралися на армію та латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представницькі органи (парламенти), імітувалося проведення виборів. Таке становище зумовлювало слабкість держаної влади. Чисельні воєнні перевороти, громадянські війни, встановлення особистих диктатур стали характерною рисою політичного життя в Латинській Америці. Вожді національно-визвольної боротьби народів Латинської Америки мріяли про існування єдиної держави, що об'єднувала б всі володіння Іспанської Америки: населення говорило на схожих мовах, їх об'єднувала одна релігія - католицизм. Але цього не сталося через егоїзм місцевих еліт, які воліли бути правителями власних держав. Почались війни, які призвели до розпаду Великої Колумбії та Сполучених Провінцій Центральної Америки. Але кордони, що встановилися між новими державами, були в більшості випадків штучними, що призвело до нових конфліктів. Найбільшим з них були: боротьба Уруґвая за незалежність і аргентино-бразильська війна (1816-1828 рр.), найкривавіша Параґвайська війна (1864-1870 рр.), "Селітряна" війна Чилі з Перу і Болівією (1870-1884 рр.).
Панування латифундистів визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинутих країн - сперш Англії та США, а згодом США та Німеччини. Вони забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами, та були основними ринками збуту їхньої продукції. Зміцнення позиції США в регіоні призвело до того, що правлячі кола Сполучених Штатів стали розглядати своїх південних сусідів як природне продовження американського ринку. Становище США ще більше зміцніло після іспано-американської війни 1898 р., коли Іспанія втратила останні свої володіння в регіоні - Кубу та Пуерто-Рико, і будівництва Панамського каналу (1904-1914 рр.). Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст. США неодноразово використовувало збройні сили для захисту своїх інтересів у регіоні.
Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна , Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру і тютюну, в центральноамериканських країнах -тропічних фруктів, що дало підстави називати останні "банановими республіками".
Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.
Проте таке становище почало змінюватися від кінця ХІХ ст. В країнах регіону розвивалася власна промисловість, а відповідно, національний капітал і робітництво, інтереси якого йшли урозріз з інтересами латифундистів.
