Після поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалася на кілька держав. Українське Закарпаття опинилося в особливо складній ситуації. Майже тисячу років воно перебувало під владою Угорщини, яка й тепер заявляла про свої права на нього. Незважаючи на це, українці-закарпатці (русини) прагнули возз'єднатися з УНР та ЗУНР. Яскравим свідченням цих прагнень став «Собор русинів» — Народні збори в Хусті (21 січня 1919 p.). Чотириста депутатів з усього Закарпаття проголосили злуку Карпатської України з УНР. Однак тоді цим намірам не вдалося збутися, бо УНР і ЗУНР гинули під тиском ворогів. У цих умовах вирішальне слово лишалося за великими державами, але вони були далекі від об'єктивності й демократичного вирішення національних питань. Версальська система призвела до чергового несправедливого розподілу світу, внаслідок якого Закарпаття за рішеннями Сен-Жерменського й Тріанонського мирних договорів 1919 р. було передане під владу Чехословаччини на правах автономії. Воля українців була проігнорована. Міжвоєнна Чехословаччина була найдемократичнішою і досить розвинутою економічно країною Центральносхідної Європи. Внаслідок русофільської політики президента держави Т. Масарика і кількох прем'єр-міністрів Чехословаччина дуже доброзичливо, як жодна інша країна у світі, прийняла білоемігрантів, використала їхні знання і кваліфікацію. Цілком толерантно ставився уряд і до української політичної еміграції, яка завдяки цьому створила низку своїх громадських, науково-культурних і освітніх центрів, стала видавати українські газети. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. Драгоманова, в сусідніх Подебрадах — Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії та ін. Але політика чеського уряду щодо Закарпаття була не такою вже безкорисливою. Воно залишалося сировинним придатком до чеської індустрії. Рівень життя місцевих жителів, переважно селян, був не набагато вищим, ніж у Польщі чи Румунії. Автономія Закарпаття, яку чеський уряд офіційно називав Підкарпатською Руссю, не була наповнена реальним змістом, вона трактувалася (і то непослідовно) тільки як культурно-мовна. Чехословаччина, так само як раніше Угорщина, мала на меті законсервувати русинство, політизувати його й скерувати проти українців. Політичне русинство полегшувало денаціоналізацію русинів-українців, перетворення їх на угорців (до 1918 p.), а пізніше чехів — на словаків. Ситуація погіршилася з 1928 p., коли чеські панівні кола, що переважали в Чехословаччині, взяли курс на чехізацію. У зв'язку з цим було проведено адміністративну реформу, зокрема назву краю Підкарпатська Русь замінили на Підкарпатський край, урізали автономію регіону. Але навіть після таких заходів у країні зберігався досить високий рівень демократії, а за таких умов український рух завжди швидко набирав силу. Лідерами місцевого українства, згуртованими у «Просвіту», були о. Августин Волошин і брати Бращайки. Саме народовці поставили перед урядом цілком законну вимогу щодо відновлення повної автономії Закарпаття, найпослідовніші — питання про самостійну Українську державу. Прага погодилася надати Карпатській Україні статус автономної республіки, дати повну волю словакам; котрі невдовзі проголосили незалежну Словацьку державу. 8 жовтня 1938 р. було створено уряд автономного Закарпаття на чолі з русофілом Андрієм Бродієм, але одразу виявилося, що зін був агентом угорських спецслужб, а його партія фінансувалася Угорщиною. Тоді чеський уряд заарештував Бродія, поставивши на його місце справжнього виразника інтересів закарпатських українців, священика Августина Волошина. Уряд Волошина активно проводив розбудову держави, її збройних сил, налагоджував функціонування економічного життя 15 березня 1939 р. проголосив у Хусті повну державну самостійність Карпатської України, прийняв саме таку її назву, конституцію (держава ставала президентською республікою), державну символіку (на гербі був зображений ведмідь на червоному півполі, а на іншому півполі — синьо-жовті смуги і тризуб з хрестом; синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна»). Державною мовою проголошувалася українська. Президентом держави став А. Волошин, а прем'єр-міністром — Юліан Ревай.
