Вкрай складним було становище церкви. Держава поставила собі за мсту контролювати або ж зовсім винищити релігійніустанови. Йшлося про те, щоби виховати атеїстами нове покоління. Розпочалося масове нищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися школи, гаражі, склади і т.п. У 1930 р. поза законом оголошено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), утворенув жовтні1921р. Друга п'ятирічка (1933-1937) була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». На середину 30-х pp. в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р. Міжконфесійна ситуація 1920-1930-х років була спричинена становищем у самій православній церкві, впливом особистісних факторів, ситуацією вибору, зміною соціально-політичного ладу, станом релігійності суспільства, поширенням антирелігійної пропаганди тощо. Однак, за всіх обставин визначальним був чинник насадження більшовицької моделі державно-церковних відносин. ДПУ намагається розколоти УАПЦ з допомогою всебічної підтримки одного з її братств. Було максимально використано розходження ВПЦР із братством «Жива церква», утворене у лютому 1920 р. (влилося в УАПЦ у жовтні 1921 р.). Згодом братство стало називатися «Діяльно-Христова Церква» (ДХЦРезультати не забарилися: у 1924 р. суперечності загострилися настільки, що в лютому 1925 р. керівників братства ДХЦ Вищим церковним судом УАПЦ виключено із складу церкви. З цього часу братство ДХЦ діяло як самостійне церковне угрупування У жовтні 1925 р. в Михайлівському монастирі відбувся з'їзд прихильників ДХЦ, який прийняв Церковне кредо членів братства «Діяльно-Христова Церква». Поряд з цим було засуджено керівництво УАПЦ і поставлено питання про передачу ним церковної влади новоутвореній Раді Всеукраїнської спілки братських об'єднань (ВПЦР-ДХЦ) на чолі з К. Янушевським. вже 8 листопада 1927 р. прихильники ДХЦ влилися в УАПЦ і пройшли теж шлях репресій. У церкви відбиралися храми, а кліриків безпідставно заарештовували. Зокрема, півтора місяці провели у в'язниці єпископи К. Малюшкевич, Ю. Жевченко, І. Павловський, майже три місяці пробув під арештом митрополит В. Липківський та ін. З 1927 р. УАПЦ зазнає постійних втрат своїх Української церковної ради відбулася нарада кліру та мирян, на якій йшлося про те, щоб не розпускати парафій ліквідованої УАПЦ і організувати нову українську церкву, більш лояльну і під іншою назвою. Ініціативна група утворила Всеукраїнський організаційний церковний комітет на чолі з архієпископом Іваном Павловським. Наявність ще досить значної кількості автокефальних парафій (близько 300) змусила, очевидно, владні структури 9 червня 1930 р. дозволити цьому комітетові звернутися до уцілілих українських парафій і закликати їх об'єднатися в єдину церковну організацію. У листопаді пройшли єпархіальні собори, на яких було обрано єпископів та священиків. Вони вимушено підписали декларацію про беззаперечну покору режимові й відмову від будь-якої політичної діяльності. -12 грудня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний собор. Делегати його ще раз засудили минулу діяльність провідників УАПЦ, переглянули деякі положення, які було прийнято на соборі 1921 р., з назви церкви вилучили слово автокефальна. Главою УПЦ було обрано архієпископа Івана (Павловського) з титулом митрополита Харківського і всієї України, а до Харкова, тодішньої столиці республіки, було перенесено церковне управління.
