У травні 1932 р. газета “Правда” опублікувала розповідь вибійника горлівської шахти “Кочегарка” М. Ізотова про його методи високопродуктивної праці. Після цієї публікації партійні, профспілкові і комсомольські організації на підприємствах почали “розкручувати” ізотовський рух. Рада Праці і Оборони у червні 1932 р. прийняла постанову про обов’язкове технічне навчання робітників, які обслуговували складні агрегати, установки і механізми. Для робітників найважливіших професій встановлювався технічний мінімум знань. Комсомольським організаціям було доручено виступити з пропозицією дати право управляти верстатом тільки тим робітникам, хто складе громадсько-технічний екзамен. У 1935 р. екзамен став державним, тобто обов’язковим. У важкій промисловості України його витримали в 1935 р. 205 тис. робітників, у 1936 р. — 224 тис. Наприкінці 1936 р. вже дві третини робітників великої промисловості України закінчили курс технічного навчання або вчилися. Пом’якшення народногосподарських дискпропорцій дозволило скасувати в другій половині 1935 р. граничну межу в заробітках (її робітники презирливо називали “виводилівкою”). Принцип “скільки виробив, стільки й заробив” дав можливість організувати виробниче змагання за підвищення продуктивної праці. Таке змагання теж було підготовлене згори. Подібно руху за освоєння техніки, його доручили розпочати робітникові з Донбасу — найважливішого в країні осередку важкої індустрії. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна — Ірміне” в Кадіївці (нині — м. Стаханов) Олексій Стаханов застосував метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало йому можливість в 14,5 раза перевищити норму. Стахановський рух швидко поширився країною. Він не був канцелярською витівкою, тому що робітники прагнули підвищити свою продуктивність і більше заробити. Зароблені гроші вже існувала можливість витрачати за бажанням: запроваджена в 1929 р. карткова система постачання з 1935 р. була ліквідована. У досягненні високої продуктивності праці стахановці користувалися різними методами залежно від специфіки галузі: вдосконаленням поділу праці (вуглевидобуток, машинобудування), поліпшенням організації робочих місць і раціоналізацією трудових рухів (легка промисловість), інтенсифікацією технологічних процесів (чорна металургія), інтенсифікацією роботи машин і агрегатів (текстильна промисловість, залізничний транспорт). Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. планових завдань і норм виробітку. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призводило до перенапруження виробничого процесу і зривів, які розглядалися як шкідництво або саботаж. А в 1937 р. короткочасний флірт з ринковою економікою припинився: у заробітній платі було відновлено граничну межу. Ефективність стахановського руху різко пішла на спад. Конкретні результати капітального будівництва в роки перших п’ятирічок були вагомі. Серед 35 промислових об’єктів цивільної промисловості, на кожний з яких до 1936 р. було витрачено понад 100 млн. руб., в Україні розміщувалося 12, тобто третина (7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств). До новобудов відносилися три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краммашбуд і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську і Комунарську (Алчевську).
