Скрутні часи переживала Чорногорія. Відсоток мобілізованих до армії був тут значно більшим, ніж у Сербії, а це негативно відбивалося на всій господар-ській діяльності. Внаслідок блокади австрійським флотом чорногорського узбережжя зовнішнє постачання продуктів харчування ставало справою надзвичайно ризикованою. Становище населення продовжувало погіршуватися. Але чорногорська армія успішно утримувала на півночі країни фронт проти австро-угорських військ.
Незважаючи на цілковиту залежність Чорногорії від фінансової та військової підтримки з боку Сербії і Росії, король Микола відхилив пропозицію про створення об'єднаної сербсько-чорногорської армії. Існуюче суперництво між чорногорською і сербською династіями за приєднання східнослов'янських земель Австро-Угорщини та претензії на утворення «Великої Чорногорії» ставали перешкодою на і шляху зближення цих країн. Король Микола прагнув захопити нові території й на півдні. В червні 1915 р. чорногорські війська без узгодження із союзниками перейшли кордон і окупували північну частину Албанії, що ледве не призвело до зіткнення між арміями Сербії та Чорногорії.
Після невдалих спроб Австро-Угорщини підкорити Сербію на балканський фронт були перекинуті німецькі підрозділи. В жовтні 1915 р. 300-тисячна об'єднана австро-німецька армія перейшла в наступ. Тоді ж Болгарія оголосила війну Сербії, а її 300-тисячна армія перейшла сербський кордон. Затиснута з двох сторін 300-тисячна армія Сербії без зовнішньої підтримки була приречена на поразку, але, незважаючи на значну перевагу австро-німецько-болгарських військ, продовжувала чинити опір.
Залишки сербської армії відступали через Албанські гори до Адріатичиого узбережжя. Цей скорботний шлях коштував життя десяткам тисяч сербів, які так і не дійшли до моря. Разом із солдатами й біженцями на запряженій волами підводі пересувався й старезний тяжкохворий сербський король Петро. На початку 1916 р. 120 тис. уцілілих сербських вояків евакуювалися на грецький острів Корфу, де вже перебував сербський уряд.
Наприкінці жовтня 1915 р. в Салоніках висадився десант Антанти з двох французьких дивізій (80 тис), але, блокований болгарськими військами, він не зміг надати допомогу сербським військам. Після повної окупації Сербії бойові дії тривали на Салонікському фронті, зміцненому англійськими, французькими та російськими підрозділами. Згодом сюди була перекинута з острова Корфу й сербська армія.
Поразка сербської армії зумовила початок австро-угорського наступу в Чорногорії. Після нетривалого опору чорногорські підрозділи на початку січня 1916 р. залишили столицю Цетине. Король Микола звернувся до імператора Франца Иосифа з пропозицією укласти мир. Австро-угорський уряд зажадав цілковитої капітуляції Чорногорії, проте король відкинув цю вимогу і разом із прибічниками залишив країну. Кинута напризволяще армія була деморалізо-вана й невдовзі припинила опір. Частина солдатів потрапила в полон, інші просто розійшлися по домівках, і лише невеликий загін чорногорських вояків досяг острова Корфу. В лютому 1916 р. австро-угорські війська завершили оку-пацію гірських районів Чорногорії.
Початок війни ознаменувався в Габсбурзькій монархії скасуванням майже всіх конституційних свобод, припиненням діяльності парламенту та муніципальних органів, запровадженням військово-польових судів. Правлячі кола Австро-Угорщини всіма засобами розпалювали міжнаціональну ворожнечу та релігійний антагонізм. Найбільших нападів зазнали серби, яких офіційна пропаганда проголосила «нацією вбивць». У Хорватії, Боснії й Герцеговині, в інших регіонах країни інспірувалися різноманітні антисербські акції. Всі сербські громадські товариства та об'єднання були заборонені, а їхнє майно конфісковано. Водночас влада сприяла формуванню з декласованих елементів або релігійних фанатиків напіввійськових загонів, які чинили на-сильства та самосуди щодо опозиційно настроєного населення.
Мобілізовані на військову службу представники південнослов'янських народів опинилися в атмосфері жорстокості та свавілля, створюваній австрійськими та угорськими офіцерами. Як правило, підрозділи, укомплектовані слов'янами, направлялися на найнебезпечніші ділянки фронту. Для «піднесення бойового духу» за цими військовими з'єднаннями виставлялись озброєні кулеметами загороджувальні загони, а в критичних ситуаціях до солдатів застосовувалася навіть децимація — розстріл кожного десятого.
Австро-угорське командування дедалі менше сподівалося на відданість підрозділів, укомплектованих слов'янами, які ніяк не хотіли вмирати за чужі їм інтереси Габсбурзької монархії. З кожним місяцем війни все масовішим ставало дезертирство. Навесні 1916 р. з полонених Східного фронту в Росії формувалися вже цілі військові підрозділи, які пізніше у складі російської армії воювали на Дунайському фронті, а на початку 1918 р.— і на Салонінському.
Із самого початку Першої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячів зробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти з Австро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичних центри еміграції.
Природно, що Югославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але ця перспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов’язані з банкірськими будинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоювання Англії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучим супротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникнення сильного конкурента на Адріатиці2.
