Становище поляків у РосіїУ 1910 р. в землях колишнього Королівства Польського проживало 11,5 млн. населення, з яких поляки становили 72,2 %. Приблизно 33 % населення мешкали в містах і містечках; більшість його надалі була пов'язана з сільським господарством.
1894 р. на царський престол зійшов Микола II (1894-1917). Він розпочав правління з обіцянок злагодити політичний курс в цілому і щодо поляків зокрема. Новим варшавським генерал-губернатором було призначено П.Л.Шувалова, який прагнув нав'язати контакти й спіробітництво з польськими аристократами, обіцяючи поступки на користь польської мови та костела. Це зродило надії польських консервативних кіл на можливість компромісу з царатом і розширення автономії. У 1897 р. Микола II відвідав Варшаву, де йому від польської громадськості вручили 1 млн. карбованців, зібраних у вигляді дару. Ці гроші цар переказав на заснування у Варшаві політехнічного інституту з російською мовою викладання. Найбільшою поступкою царя став дозвіл на будівництво у Варшаві пам'ятника А. Міцкевичу (1898). Не відбулося жодних змін в освіті, надалі була заборонена діяльність політичних партій, профспілок, панувала цензура. Надії польських лоялістів і консерваторів виявились марними.
Господарський розвиток земель колишнього Королівства Польського характеризувався подальшим утвердженням капіталістичних відносин. Інтенсифікація сільського господарства відбувалася повільно через брак фінансової підтримки. Велика земельна власність зберігала панівні позиції в аграрному секторі; хоча загалом її ареал дещо зменшився: з 47 % у 1890 р. до 38 % у 1912 р. Під парцеляцію і продаж потрапили гірші землі, а посилений попит на них призвів до потрійного зростання цін між 1890 і 1910 pp. У загальній структурі селянських господарств 1904 р. було: 15,1 % малоземельних - до 1 десятини (1 десятина дорівнювала 1,092 га), 46,5 % дрібних - до 5 десятин, 27,2% середніх - 5-Ю десятин і 11,2% великих - понад 10 десятин. Швидко зростала чисельність безземельних селян. Зберігалася напівфеодальна категорія селян-комірників, які працювали на господаря за житло і натуральну платню. Найбільшу активність на селі проявляли селяни-середняки. Вони були претендентами на поміщицьку землю, вступали у конфлікти з великими землевласниками, протестували проти зловживань адміністрації та русифікації, вимагаючи національної школи і самоврядування. З розвитком освіти зростала політична свідомість польського селянства, воно сприймало гасла незалежності Польщі.
На промисловому розвиткові Королівства Польського негативно позначилася криза 1900-1903 pp. в Росії, яка загальмувала зростання виробництва більшості галузей. Натомість вона сприяла утворенню монополістичних об'єднань - акціонерних товариств. У 1900 р. сім акціонерних спілок опанували 92% металургійної промисловості королівства (переважав німецький і французький капітал). Утворилися картелі, які регулювали виробництво і збут продукції. У 1897 р. шість акціонерних товариств Домбровського басейну, які контролювали 91 % видобутку вугілля, уклали таємну угоду про обмеження видобутку з метою піднесення цін. У 1902 р. два найбільші металургійні концерни королівства (Гута Банкова і Островєцькі заводи) увійшли до загально-російського синдикату Продамет. До 1908 р. у складі "Продамету" діяла "польська група", яка контролювала 22 % загальноросійського збуту металів. Наслідком монополізації стало банкрутство й закриття багатьох середніх і дрібних підприємств. Монополії, в яких переважав іноземний капітал, були байдужими до потреб краю.
Текстильна промисловість продовжувала посідати провідну роль у структурі промислового виробництва королівства. Основна її частка була зосереджена в Лодзі. На
початку XX ст. польські текстильні вироби зіткнулися з потужним конкурентом в особі нових текстильних підприємств Московського району, які користувалися протекціоністською підтримкою російського уряду. Швидко прогресувала харчова промисловість королівства. Виробництво цукру на заводах за останнє десятиріччя XIX ст. зросло у три рази (з 73 до 216 тис.тонн). Але загальне споживання цукру населенням не збільшилося, поступаючися за цими показниками європейським країнам. Основна маса цукру експортувалася до Англії. У 1906 р. цукрові заводи королівства приєдналися до цукрового синдикату в Києві.
На початку XX ст. на польських теренах Росії з'явились нові галузі виробництва -хімічна, електротехнічна. Більшість нових підприємств була зв'язана із західноєвропейськими концернами. Назагал зарубіжні фірми трактували польські терени як об'єкт економічної експлуатації, прибутки від підприємств безперешкодно вивозилися за кордон. Наслідком цього стало поступове відставання промисловості Королівства Польського від промислового розвитку інших регіонів Росії. Частка промислових виробів королівства у загальноросійській продукції на початку XX ст. зменшилась.
Незадоволення населення викликала політика царату в Королівстві Польському. Це була політика дискримінації в усіх галузях суспільного життя. Безпосередні податки були тут у два рази вищі, ніж у Росії. Водночас з бюджету імперії виділялося значно менше коштів, ніж надходило з терену. Недостатніми були інвестиції держави в розбудову транспорту і комунікацій. Видатки на освіту в королівстві становили 0,69 крб. на одну особу, в той час як у центральних губерніях вони складали 1,7 крб. У підсумку відсоток неписьменних тут був вищим, ніж навіть у сибірських губерніях Росії.
Польське суспільство в Німеччині
Після тимчасової стабілізації за часів канцлера Л. Капріві (1890-1894) у наступні роки антипольський курс урядів Німеччини і Пруссії постійно загострювався. У 1894 р. імператор Вільгельм II (1888-1918) під час перебування в Торуні виступив з гострою антипольською промовою, що означала початок нового наступу проти поляків. Виступ імператора свідчив про поширення націоналістичних настроїв серед німецької буржуазії, землевласників і міщан. У 1894 р. розпочав діяльність Союз підтримки германізму у східних провінціях; пізніше (1899) він був переіменований на Німецький союз східних територій (Deutscher Ostmarkenverein). Поляки називали його Гаката - від перших літер його засновників Ганземанна, Кеннеманна і Тідеманна. Союз об'єднав німецьких поміщиків-юнкерів, чиновників, великих підприємців, частково селян, зацікавлених в усуненні польських економічних, культурних і політичних впливів на землях їхнього проживання. Гаката мала в своєму розпорядженні великі кошти, що надходили як від уряду, так і приватних жертводавців; вона організовувала галасливі пропагандистські кампанії під гаслами "польської небезпеки", вимагала від уряду рішучих дій проти поляків, сприяла поселенню німецьких колоністів.
У 1900 р. канцлером Німеччини став герцог Б. Бюлов. Він надав нового імпульсу антипольській політиці. Уряд виділив значні кошти для підтримки німецької власності в східних провінціях: до 1913 р. фонд отримав 1 млрд. марок. Уряд був занепокоєний тим, що з другої половини XIX ст. до 1910 р. з цих провінцій виїхало в центральні райони Німеччини близько 3,5 млн. німців. Не приносила очікуваних результатів діяльність Колонізаційної комісії: польське суспільство знайшло способи протидіяти викупу земель польських власників (див. вище). Тоді у 1904 р. було схвалено надзвичайний декрет, за яким була потрібна спеціальна згода властей на створення нових господарств (фактично будівництва орель); влада повинна була відмовляти, якщо це суперечило цілям Колонізаційної комісії. Декрет стосувався тільки східних провінцій. У зв'язку з цим почалися численні конфлікти між польськими селянами і властями. Найбільш голосним прикладом, який обійшов більшість газет європейських країн, став випадок з польським селянином Міхалом Цжималою з села Подградовіци Вольшанського повіту на Познанщині. Не отримавши дозволу на будівництво житла, він з родиною жив у цирковому возі. Після п'яти років тяганини по судах йому заборонили жити у возі, тоді він викопав яму в землі, в якій продовжував мешкати з родиною. Серед поляків різних дільниць збирали кошти на допомогу Джималі, а у свідомість сучасних поколінь "віз Джимали" увійшов як символ боротьби з несправедливістю і національним гнітом. Врешті з допомогою погроз власті змусили Джималу продати свою землю (у 1939 р. с Подградовіци перейменоване на Джималово).
У 1908 р. прусський ландтаг схвалив ще два надзвичайні закони проти поляків. Перший закон надавав Колонізаційній комісії право примусового викупу земель польських власників з метою "утримання та зміцнення німецької стихіГ. Закон був схвалений не без опору німецьких консервативних сил, оскільки порушував конституційне право власності. Негативний розголос, який викликав цей закон в європейських країнах, примусив прусські влади на практиці обмежити його застосування. Другий закон був загальнонімецьким і зобов'язував усі товариства та організації провадити свою діяльність виключно німецькою мовою. Тільки в повітах, де ненімецьке населення становило понад 60 %, ще протягом 20 років було дозволено послуговуватися власною мовою. Закон негативно відбився на польському населенні великих міст, а також Сілезії, Помор'я та Східної Пруссії.
Наміри німецьких урядів позбавити поляків власності не принесли бажаного результату. До 1913 р. Колонізаційна комісія викупила 438,5 тис. га землі, з якої 72% припадало на німецьку власність. Водночас за цей же період (1886-1913 pp.) поляки придбали у німців близько 200 тис. га. Певних успіхів вдалося досягти комісії в справі заселення німецькими колоністами (переважно з Росії та Галичини): 22 тисячі родин німецьких осадників зайняли смугу земель уздовж р. Нотеці між Великопольщею і Помор'ям, а також околиці великих міст.
Антипольську спрямованість мала політика німецьких властей в адміністративній та освітній галузях. У примусовому порядку поляків усували з органів міського самоврядування, піддавали переслідуванням польські товариства й громадські організації. За задумом німецьких націоналістів, необхідно було онімечити насамперед молоде покоління. Цій меті служили адміністрація, школа, армія. Німцям, які працювали в адміністрації східних провінцій, до зарплати доплачували т.зв. "східний додаток". У шкільній системі польська мова звучала ще тільки на уроках релігії. 1901 р. у м. Вжесня освітні власті зобов'язали уроки релігії в школі проводити німецькою мовою. Діти солідарно відмовилися це робити, за що їх покарали побиттям. Батьки покараних дітей організували демонстрацію протесту, до якої приєдналися поляки Мілослава, Плєшева та інших міст. Власті віддали організаторів під суд, визначивши вироки до двох років ув'язнення. Справа Вжесні мала значний європейський резонанс і викликала солідарні протести поляків не тільки в Німеччині, а й у Росії та Австро-Угорщині: відбулися демонстрації перед німецькими консульствами у Варшаві та Львові, оголошено бойкот німецьким товарам. У 1906 р. дійшло до масового шкільного страйку, в якому взяло участь кілька десятків тисяч учнів. Власті повторили процедуру покарання учнів і судових процесів проти батьків. Не впливали на зміну позиції німецьких властей численні протести з боку польської та європейської громадськості.
Суспільні процеси в прусській дільниці Німеччини були пов'язані з господарським розвитком. На початку XX ст. спостерігалась інтенсифікація в аграрному секторі. Німецький уряд провадив протекціоністську політику, підвищуючи ціни на сільськогосподарську продукцію. Поліпшувалась агрокультура, застосовувалася техніка. На Познанщині у 1907 р. 80% господарств площею понад 5 га застосовували сільськогосподарські механізми, мінеральні добрива. Відбувалася спеціалізація господарств. Наслідком інтенсифікації було зростання врожаїв: на Познанщині врожайність зернових зросла в 1890-1913 pp. з 7,1 до 19,3 центнерів з гектара, картоплі - з 68,3 до 186,9 центнерів. Поголів'я свиней тут збільшилося в чотири рази.
Назагал у Пруссії зберігалася велика земельна власність, уряд сприяв зміцненню неподільних німецьких маєтків - т.зв. фідеїкомісів. Продажу підлягали фільварки переважно польських землевласників. Прошарок заможного селянства зріс при збереженні стабільності інших типів господарств. Великі селянські господарства площею понад 20 га охоплювали 40 % селянських дворів на Познанщині, 52 % - у Західному Помор'ї, 60 % - на Мазурах. Цей прошарок селян, орієнтуючися на новочасні методи господарювання, перетворювався на капіталістичних фермерів, втягався в ринкові відносини, залучав найманих сезонних робітників (з Королівства Польського і Галичини). У 1905 р. почало діяти напівдержавне агенство Центр рільничих робітників, яке займалося вербуванням робітників на сезонні роботи у фільварках і в селянських господарствах Пруссії. Напередодні війни тут працювало понад 500 тис. сезонних робітників (4/5 з королівства, решта з Галичини). Економічний інтерес прив'язував землевласників і селян до урядової політики.
Сприятливою була також кон'юнктура для розвитку промисловості і торгівлі. Назагал Познанщина і Помор'я залишалися слаборозвинутими в промисловому відношенні. Найбільш успішно тут стояла справа з переробною та харчовою промисловістю: цукроварінням, броварними та спиртовими підприємствами. На Помор'ї діяло всього шість великих підприємств, переважно суднобудівних, в Щеціні та Ельблонзі.
Найрозвиненішим регіоном залишалася Верхня Сілезія. Тут майже у 2 рази зріс видобуток вугілля, у 1,5 раза- виробництво заліза і сталі. Щорічно виплавлялося до 700 тис. тонн цинку (найвищий показник в Європі). Процеси концентрації виробництва захопили й цей регіон. У 1898 р. було створене об'єднання Верхньосілезька вугільна конвенція; металургійні підприємства входили до загальнонімецького сталевого синдикату. Проблемою верхньосілезької промисловості був збут вугілля і металу: вона не витримувала конкуренції з продукцією Рурського регіону, тому була змушена вести боротьбу за ринок на Сході. Верхня Сілезія була найбільшим центром робітництва - до 500 тис. осіб (85 % поляки).
Поляки в монархії Габсбургів
Кінець XIX ст. в Галичині позначився певним господарським пожвавленням, активізацією суспільно-політичного життя, зростанням напруженості у взаєминах польської та української спільнот. Основні важелі влади в провінції перебували в руках польських консерваторів, які співпрацювали з віденським урядом. Загальне відставання краю в господарському розвитку й гострота соціальних суперечностей позначалися на суспільно-політичній обстановці.
Однією з головних господарських проблем Галичини залишалося збереження великої земельної власності при одночасному браку землі та зубожінні селянства. Великим землевласникам належало понад 40 % усіх сільськогосподарських угідь. Капіталістичні відносини позначилися на великому землеволодінні: частина маєтків була розпарцельована і продана. Однак таких земель було порівняно небагато. Земельний голод серед селян створював великий резерв дешевої робочої сили. 80 % селянських господарств володіли земельними ділянками менше 5 га, а 44 % - менше 2 га. За цими показниками з Галичиною не міг зрівнятися жодний інший регіон Європи. Панські маєтки мали перевагу над селом, зберігаючи в своїх руках сервітути і маючи повну підтримку влади. Попит на землю був дуже високий, тому продавати землю було вигідно. До 1902 р. було поділено на парцели й продано 95 тис. га землі, а за наступне десятиріччя - 243 тис. га. Однак це суттєво не вплинуло на структуру землеволодіння в краї. У Східній Галичині маєтки були особливо великими, що викликало гостре незадоволення українського селянства.
Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва відбувалася дуже повільно: наявність значної кількості малоземельних селян і великих земельних площ не вимагали застосування добрив і техніки. Тільки після страйків сільськогосподарських робітників на початку XX ст. і подорожчання робіт великі землевласники почали заводити сільськогосподарську техніку. Селяни господарювали по-старому. Під впливом просвітницької діяльності соціалістів та людовців, українських та єврейських партій на початку XX ст. розвинувся потужний кооперативний рух селянства. Його особливістю було роз'єднання за національною ознакою: українська, польська, єврейська (в містах і селах) кооперація. Створювалися кооперативи двох типів - кредитні (заробіткові) і збутові. До 1914 р. діяло 2 тис. кредитних спілок з оборотом 70 млн. корон. Тоді ж функціонувало 109 польських і 81 українських збутових кооперативи. Членами польських кооперативів було 350 тис. осіб, українських - 121 тис, єврейських - 365 тис.
Посилення просвітницької діяльності політичних партій, початки кооперативного руху дещо поліпшили стан справ на початку XX ст. До 1912 р. врожайність основних зернових культур зросла майже до 12 центнерів з гектара, однак вдвічі поступаючися за цим показником Познанщині. Кількість великої рогатої худоби збільшувалася повільно, натомість у 1890-1913 pp. у 2,5 раза зросла кількість свиней і птахів.
На початку XX ст. відбулися зрушення у розвитку промисловості. Після відкриття "великої нафти" в районі Борислава видобуток цієї сировини зріс з 51 тис. тонн у 1883 р. до 2 млн. тонн у 1909 р. Галичина стала єдиним продуцентом нафти в Австро-Угорщині (5 % світового видобутку). Іноземний капітал швидко опанував увесь нафтопромисел, а переробка нафти проводилася на австрійських і німецьких заводах. Тільки невелика
частина прибутку залишалася в Галичині, породжуючи страшенну нужду і злидні, яскраво описані в повісті українського письменника Івана Франка Борислав сміється.
Серед інших галузей промисловості певну роль відігравав видобуток кам'яної солі у Вєлічці та Бохні в районі Кракова. Зростав видобуток вугілля в Цєшинській Сілезії, куди сягали вугільні шари з Верхньої Сілезії (до 5 млн. тонн у 1913 p.). Певне значення мали текстильні фабрики у м. Бєльсько-Бяла і Андрихув, на яких виробляли високо-якісне сукно. Продукція переробної промисловості не витримувала конкуренції з товарами, що завозилися з інших частин імперії. Єдиний цукровий завод у Пшеворську втримався тільки завдяки капіталам князя Любомирського. У всій Галичині в 1910 р. було 168 підприємств, на яких працювало понад 100 робітників, і 7 - понад тисячу. Якщо населення провінції становило 26 % населення Австро-Угорщини, то частка фабричного виробництва провінції - лише 4 % загальнодержавної. Кількість найманих працівників, зайнятих у промисловості, торгівлі й на транспорті зросла у 1890-1912 р. з 80 до 320 тис. осіб. Робочий день друкарів, гірників і металістів на початку XX ст. був обмежений 8-9 годинами, тоді як в дрібній промисловості та ремісництві сягав 14-16 годин при низькій платні та відсутності соціальних гарантій. На початку XX ст. було чимало зроблено для поліпшення комунікацій. До 1914 р. Галичина мала в два рази більше залізничних і в три рази більше битих шляхів, ніж Королівство Польське. За рівнем національного доходу на особу Галичина вдвічі поступалася Королівству Польському і втричі польським дільницям Пруссії.
Перенаселення Галичини і зубожіння її населення спричиняло потік еміграції до Європи, США і країн Південної Америки. У 1901-1910 pp. з Галичини щорічно емігрувало близько 50 тис. осіб, переважно українських і польських селян. Велика їх кількість виїжджала на сезонні сільськогосподарські роботи до Пруссії.
