Делегацію Польщі на Паризькій мирній конференції очолювали І. Падеревський та Р. Дмовський. 29 січня 1919 р. на засіданні «Ради десяти» були викладені пропозиції щодо кордонів Польщі. В основу їх визначення пропонувалося покласти «історичний принцип», тобто повернутися до кордонів 1772 р. з можливою їх частковою зміною. До Польщі мали відійти Литва, частина Латвії, Білорусія, більша частина України. Якщо ендеки прагнули до інкорпорації цих земель, то «пілсудчики» схилялися до максимально широкої федерації різних народів під егідою Польщі.
Для демаркації польських кордонів на конференції була створена комісія на чолі з Ж. Камбоном. Основою визначення польсько-німецького кордону став етнічний принцип. Землі, де переважало польське населення, мали відійти Польщі, передбачалося повернути їй Данціг (Гданська) і території вздовж залізниці Варшава — Данціг. При збереженні за Німеччиною основної частини Східної Прусії польський вихід до моря мав вигляд коридору, прокладеного крізь німецькі володіння.
Західні та північні кордони Польщі були встановлені спірними договорами з Німеччиною, підписаними 28 червня 1919 р. у Версалі. За версальськими домовленостями Німеччина позбавлялася прав на частину Великої Польщі, а також на Східне Помор'я. В Ольштинському та Квідзинському округах Східної Пруссії, а також у Верхній Сілезії передбачалося проведення плебісциту: населенню надавалася можливість шляхом голосування висловитися, до кого воно прагнуло приєднатися — до Польщі або до Німеччини.
В серпні 1919 р. страйк польських робітників у Верхній Сілезії переріс у визвольне повстання, яке було придушене німецькими військами. У відповідності з Версальським договором, який призначив проведення плебісциту у Верхній Сілезії на січень — лютий 1920 р., на її територію прибули військові частини Антанти та міжсоюзницька урядом плебісцитна комісія. Загострення міжнаціональним відносин привело 18—28 серпня 1920 р., до другого повстання польського населення Верхньої Сілезії.
В атмосфері гострих національних і соціальних конфліктів 20 березня 1921 р, у Верхній Сілезії відбувся плебісцит. 479 тис. мешканців регіону проголосували за приєднання до Польщі, а 707 тис.— проти. Внаслідок невдоволення результатами плебісциту, особливо в районах, де переважало польське населення, в ніч на 3 травня значну частину Верхньої Сілезії охопило трете визвольне повстання. Збройна боротьба тривала до кінця червня.
Польські власті не зуміли домовитися з урядом Литви й вирішили провести вибори до Віденського сейму, які непальське населення краю бойкотувало. Рішенням цього сейму Віленщину включено до складу Польщі, акт про це підписаний 3 березня 1922 р. Рада послів великих держав відповідно до Версальського договору прийняла 15 березня 1923 р. резолюцію, яка остаточно визнавала східні та північні кордони Польщі.
Південний кордон Польщі був установлений безпосередньо після того, як Австрія за Сен-Жерменським договором (19 вересня 1919 р.) відмовилася на користь держав Антанти від будь-яких зазіхань на неавстрійські території, що належали Австро-Угорській монархії. Таким чином, Австрія апріорно визнала майбутні акти Антанти щодо польських земель.
Установлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії викликало суперечку й затягнулося до липня 1920 р., коли, відмовившися від проведення плебісциту, обидва уряди підписали договір про арбітраж великих держав. 28 липня Тешинська Сілезія була поділена: Чехословаччині віддано 1270 км2, а Польщі — 1012 км2
Дуже складним виявилося питання про східні кордони Польщі, яке було центральним пунктом її зовнішньої та внутрішньої політики і, крім того, становило об'єкт особливої уваги держав-переможннць. 8 грудня 1919 р. ці держави визначили з урахуванням етнічного складу населення території тимчасовий східний польський кордон («лінія Керзона»), який збігався зі східними кордонами колишнього Королівства Польського. Але польський уряд відмовився визнати цей кордон, оскільки він не відповідав ні федеративним, ні інкорпоративним засадам. Політика експансії на схід, заселений переважно українцями й білорусами, активно підтримувалася польськими і землевласниками. Все це не могло не призвести до перманентних збройних сутичок із сусідами на сході, і насамперед воєнного конфлікту з радянською Росією, який тривав протягом 1919 - 1920 рр.
