Динамічною була і міжнародна діяльність режиму тогочасного режиму в Болгарії. В умовах зовнішньополітичної активності основних ревізіоністських сил - Німеччини та Італії, необхідно було шукати нові міжнародні вектори. Напередодні нової світової війни болгарська зовнішня політика, керована монархом, дотримувалася, як вже зазначалося, стратегії мирного ревізіонізму. Дипломатія Болгарії прагнула також до збалансованого ставлення як до фашистського блоку, так і до групи країн західної демократії. З цією метою в 1936 р. Борис ІІІ відвідав Лондон, Берлін, Париж, Рим та Белград.
Реваншистських курс зовнішньої політики Німеччини, однак, співпав з ревізіоністськими тенденціями, що мали місце в поведінці Болгарії на міжнародній арені. Саме тоді Софія вперше продемонструвала свою зовнішньополітичну схильність до Берліна, водночас дотримуючись миролюбивого курсу стосовно інших держав.
Третій рейх, насамперед, дуже швидко завоював міцні позиції в зовнішній торгівлі з Болгарією. З Німеччини почала надходити зброя та військова техніка. Проте цар не поспішав переорієнтувати болгарську зовнішню політику в бік якогось конкретного вектора. Тогочасну політику Софії на міжнародній арені можна було б назвати багатовекторною. Скажімо, в 1938 р. Салоніках Болгарія та інші балканські країни уклали Балканський пакт, завдяки якому Софія позбавилася військових обмежень, нав'язаних Ньойським договором 1919 р. та Лозанською конвенцією 1922-1923 рр.
Архітектори офіційної політики Болгарії неприєднання розраховували, що саме завдяки цій стратегії зуміють мирним шляхом за нових міжнародних реалій повернути частину земель (скажімо, Македонію, Південну Добруджу), які були втрачені після Першої світової війни. Вторгнення Німеччини та Італії в болгарську економіку продовжувалося. В 1938 р., коли після ухвали Мюнхенської угоди Гітлер та Мусоліні домоглися домінування в Європі, перед болгарською зовнішньою політикою виникли серйозні проблеми. Пронімецькі кола в Софії наполягали на якомога швидшому приєднанню до Рейху. Проте Борис ІІІ та уряд дали перевагу тактиці очікування, оскільки на міжнародній арені можна було очікувати розвитку складних і непередбачуваних процесів. Як відомо, 23 серпня 1939 р. Німеччина та СРСР уклали акт про ненапад, який розв'язав Гітлеру руки - 1 вересня того ж року Німеччина напала на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. Війська Райху захопили Бельгію, Францію, Голландію. Скориставшись ситуацією, 18 вересня СРСР анексував Західну Україну, Західну Білорусію та Прибалтику. В 1940 р. Румунія погодилася мирно покинути Північну Буковину, яка увійшла до складу УССР.
За цих складних обставин Болгарія мусила якось реагувати. Спочатку вона уклала торговельну та культурну угоду з Радянським Союзом, між Софією та Москвою було встановлено регулярну авіалінію. Водночас активізувалися й контакти з Берліном. Одне слово, в 1938-1939 рр. болгари очікували, що за посередництвом Німеччини та СРСР вдасться вирішити своє національне питання і повернути свої території. Власне, в той час саме це питання було пріоритетом болгарської дипломатії. Авторитарним колам в Болгарії вдалося завдяки націоналістським гаслам домогтися об'єднання більшості громадської думки навколо монарха як уособлення стремління народу повернути втрачені землі. І цар скористався цим. Восени 1939 р. він розпустив парламент і призначив нові вибори, переконливу перемогу на яких здобули проурядові сили. Опозиція втратила всі важелі впливу на суспільство. В лютому 1940 р. прем'єром Болгарії став проф.Богдан Філов, що відображало нове внутрішнополітичне співвідношення сил і нове міжнародне становище. Безпартійний авторитарний режим монарха набув ще більшої стабільності і упевненості, чого конче вимагали складні умови світової війни, яка вже тривала.
Друга світова війна поставила Болгарію перед вибором. Війна наближила цю країну до бажаної ревізії Ньойського договору 1919 р. Одна частина політичної еліти радила монарху та урядові приєднатися до блоку фашистських держав. Вважалося, що саме їх прагнення реваншу здатне суттєво наблизити Болгарію до вирішення національного питання. Йдеться насамперед про партії та формації авторитарного або тоталітарного ґатунку, приміром, - Союз воїнів запасу. Друга частина - демократично налаштована опозиція, закликала орієнтуватися на Велику Британію, Францію та США. А комуністична партія, спираючись на свою ідейну орієнтацію, пропонувала співпрацювати з СРСР. Монарху - обережному і розумному політику, залишили роль арбітра. Проте час показав, що певну перевагу мала та позиція, якій симпатизував прем'єр Богдан Філов. Саме ця обставина й визначила деякі крайнощі в зовнішньополітичному виборі Болгарії. Тим паче що влітку 1940 р., особливо після розгрому Франції, Рейх стає повноправним господарем Центральної та Західної Європи. А Німеччину завше цікавили Балкани, тому Берлін вирішив долучити до своєї справи Болгарію. І це йому вдалося. За допомогою німецької дипломатії та байдужої позиції Москви 7 вересня 1940 р. болгарський народ реалізував частину свого національного ідеалу - після укладання угоди в м.Крайова Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу. Цар Борис ІІІ став ще й царем-визволителем.
Зрозуміло, що підтримка Німеччиною болгарської справи сплияла зміцненню позицій Берліну в Болгарії. Рейх вдався до сильного дипломатичного тиску. Однак цар продовжував дотримуватися нейтралітету. Софія відхилила пропозицію Італії розгорнути спільну болгаро-італійську наступальну операцію проти Греції. Водночас Болгарія не пристала на ініціативу СРСР укласти пакт про дружбу та взаємодопомогу.
Проте німецький тиск все збільшувався. Сусідня Румунія "капітулювала" і погодилася приєднатися до Тристороннього пакту (Німеччина, Італія, Японія). На Дунай вийшли війська вермахта чисельністю 500 тис., готові в будь-який момент вторгнутися в Болгарію. Велика Британія наполягала, щоби Софія продовжувала дотримуватися нейтралітету, але воєнної допомоги надати не могла. Складний збіг несприятливих міжнародних обставин й визначив остаточнй вибір Болгарії - уникнути німецького тиску вже не було можливості. Тому 1 березня 1941 р. у Відні прем'єр Богдан Філов укладав угоду про приєднання країни до Тристороннього пакту. Громадськість, окрім прихильників лівих формацій, сприйняла цей факт як єдину можливу альтернативу, що здатна врятувати Болгарію від вторгнення німецьких військ.
Вступ Софії до цього Пакту створив добрі умови для того, щоби авторитарний курс зміцнювався й далі. Саме в цей час було засновано пропагандистські та політичні інституції, які мали за мету ідеологічно забезпечити існування режиму. Вийшов спеціальний закон, відповідно до якого влада могла вдатися до негуманних фашистських методів, зокрема, депортації болгарських євреїв. Щоправда, завдяки зусиллям деяких тогочасних політиків, депутатів парламенту цю акцію вдалося бойкотувати і таким чином зберегти життя 50 тис. євреїв, які мешкали в Болгарії.
Військовий час змусив владу прийняти низку законів, які не можна назвати демократичними. Відповідно до закону про цивільну мобілізацію обмежувалися, приміром, громадянські права та свободи. Спеціально створена дирекція займалася господарською координацією і контролювала споживання в країні. Було впроваджено карткову систему. Держава повністю підпорядкувала потребам війни виробництво, розподілення та споживання. Значне від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі з Німеччиною додатково негативно впливало на болгарську економіку. Уряд зобов'язався значною мірою утримувати частини вермахту, розквартировані в Південно-Східній Європі.
Однак офіційна пропаганда акцентувала увагу громадської думки на зовсім іншому. У квітні 1941 р., коли німецьке військо вторглося на територію Греції та Югославії, частково реалізувався національний ідеал болгар. Берлін повернув Болгарії Вардарську Македонію, яка після Другої світової війни була у складі Королівства Югославія. Від Греції до Болгарії відійшли окремі землі Егейської Македонії та Західної Фракії. Там тимчасово впроваджувалася болгарська цивільна та військова адміністрація. Остаточний статус цих земель мав вирішуватися після війни.
