До Першої світової війни польські землі входили до складу Німеччини, Австро-Угорщини й Росії. У роки війни російська частина Польщі була окупована айстро-німецькими військами. Окупаційні уряди обіцяли Польщі незалежність, а Російська імперія офіційно оголосила її своєю автономією. Після жовтневого перевороту 1917 р. Польща відновила свою незалежність. Держави Антанти підтримали її оскільки вбачали в Польщі своєрідний бар’єр проти поширення більшовизму в Європі. В 1918 році в світі зароджується політичний напрям прометеїзм, який в подальші роки набирає широкого масштабу.
Між Радянським союзом та Польщею виникли суперечки, що до кордонів. Остання вимагала встановити їх по лінії Керзона: Збруч-Рівне-Сарни-Лухіму-Винейка-Дисна до річки Західна Двіна. При цьому вона добивалася, щоб залізно дорожня лінія Рівне-Сарни-Лунімец-Барановичі належала також її. За таких умов у 1919 – 1920 рр. відбулася радянсько-польська війна, вона мала перемінний характер. Не маючи підтримки з боку інших держав радянські війська не могли продовжувати війну.
Тому 4 серпня правління РРФСР висунуло пропозицію, що до готовності почати мирні переговори. У відповідь на це 5 серпня в Москві була отримана радіограма з текстом польського міністра закордонних справ, в якій йшлося про те, що правління Польщі: “…готове прийняти пропозицію Радянського союзу про відправлення представників до Мінська для ведення переговорів ”. 17 серпня в Мінську відбулася перша зустріч радянської та польської делегації. На ній обговорювалися питання, що до встановлення миру. З 11 вересня переговори проводили в Ризі.
18 березня відбулося заключне засідання мирної конференції. Після обміну доповідями голів делегацій відбулася церемонія підписання мирного договору між Росією і Україною з однієї сторони і Польщею з другої. Тепер основним завданням для обох держав була реалізація мирного Ризького договору.
Ризька мирна конференція (1920 -1921 рр.) була важливим етапом в історії України. Радянсько-польські переговори засвідчили, що українське питання стало ключовим у роботі конференції. Конференція розглядалася польським урядом виключно як реальна можливість розширення кордонів Польщі за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель. Про це свідчить лінія перемир’я, накреслена в ході дебатів Радою оборони Польщі, з якою польські делегати повинні було домовитися в Ризі. Польщею було визнано радянські республіки Україну та Білорусь [4,с.101].
Перш за все польський уряд запропонував обмежитися призначенням довірених осіб в справах, або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Литві. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня 1921 р. РРФСР звернулось до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л.М. Карахану на початку червня приїхати в Варшаву. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського представника тоді, коли польський дипломат приїде в Москву. Хоча Т.Філіпович був призначеним польським послом в Москві, ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня. Перед цим в Варшаву приїхав Карахан. З УССР дипломатичні відносини були встановленні лише 6 жовтня 1921 р. , коли польські дипломати прибули в Харків, а українські – в Варшаву [22,с.178].
Важливим питанням двохсторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб (стаття 9) “…Дві сторони зобов’язуються доглядати могили військовополонених, а також могили солдат, офіцерів і інших військовослужбовців, які загинули в боях і поховані на їх території. Також, за згодою місцевої влади, встановлювати пам’ятники на могилах, дозволяти ексгумацію і вивозити на батьківщину… ” [1,с.219].
Для її вирішення було створено дві радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалась репатріація військовополонених. Вона затягнулася до осені 1923 р. [16, с.98].
Це сприяло підготовці збройних угрупувань і агентів розвідки на території України, Білорусі, Росії з числа військовополонених із польських лагерів[21,с.51].
Використовуючи петлюрівців і руських білогвардійців, а також погіршення внутрішнього становища радянських республік у зв’язку з голодом виникла надія, що влада більшовиків впаде. В цей момент Антанта вирішила прискорити події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі направити РРФСР ультиматум, у випадку відхилення якого потрібно було розпочати військові дії. 5 вересня Польща закрила східні кордони, стягнувши туди сили жандармерії. З своєї сторони Москва вимагала від Варшави припинити допомогу білогвардійцям. 14 вересня Польща направила РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося до 1 жовтня звільнити і доставити до кордону всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і дорогоцінності, передбаченні їй договором і негайно почати роботу реевакуації і спеціально змішаної комісії. В іншому випадку Варшава погрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і приступити до роботи реевакуаційної комісії у тому випадку, якщо Польща до цього часу депортує і покарає винних у диверсіях на радянській території. На наступний день радянській стороні було передане підтвердження вище названих вимог і повідомляли про готовність Польщі повідомити про заходи, які застосовувались проти переходу кордону небажаним людям [16,с.186].
В Москві боялися виникнення війни, тому СРСР своїм наказом № 145 від 21 вересня 1921 р., вирішив, що через ситуацію, яка склалася у зв’язку з польським ультиматумом потрібно тримати армію напоготові. Це зупинило демобілізацію червоноармійців з частин, які базувалися на радянсько-польському кордоні [18,с.188].
Бажаючи уникнути наростаючої конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала Польщі конкретну програму нормалізації відносин на основі виконання Ризького договору. Радянська сторона знову наполягала на депортації з Польщі осіб, причетних до набігів на радянську територію. Строк виконання цих вимог було продовжено до 5 жовтня. А вже 26 вересня 1921 р. Польща заявила про готовність обговорити радянську пропозицію. Як наслідок переговорів 7 жовтня було підписано радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій [18,с.24].
З цієї причини другий відділ польського Генштабу, який займався пошуками і розподілом матеріальної допомоги серед українців-емігрантів. В його обов’язок входило і захист їх прав. Тоді ж 2-й відділ вирішив тимчасово ліквідувати правління УНР. Вислати Петлюру з Польщі, щоб він вернувся туди інкогніто. Розвід групу Тютюника і Гуляй-Гулянко було вирішено залишити в країні з цілю проведення диверсій [23,с.57].
З 8 жовтня повинна була почати свою роботу спеціальна комісія, до 20 жовтня передасть перший внесок за залізно дорожнє майно. Радянський уряд негайно приступив до виконання своїх зобов’язань. 1 листопада Польщі було передано перший внесок еквівалента у вигляді золота і дорогоцінностей. 10 березня було передано другий внесок, а 6 грудня 1921 р. було відправлено перший ешалот з майном королівських замків Варшави і інші культурні цінності. На протязі 1922 – 1924 рр. в основному було виконано реевакуацію в Польщу промислового обладнання. Повернуті музейні експонати, архіви, книги і інші культурні цінності, які належали польському народові. Трохи затримувалося виплата еквівалента за залишені в складі фондів Петербурзької публічної бібліотеки (сьогодні Бібліотека Салтикова-Щедріна). Частина книжкових зібрань і колекції рукописів відповідно за статтею 11. Не була остаточно завершена виплата по стаття 14-17 договору [21,с.24].
Польща намагалася створити блокаду комуністичному Радянському союзу з Прибалтійських держав. Польщі вдалось наблизити до підтримки своєї антирадянської політики правління Естонії, Литви і Фінляндії. Варшавська конференція Польщі і Прибалтійських держав в березні 1922 р. прийняла Протокол, який мав антирадянський напрямок [22,с.100].
У грудні 1923 р. в Польщі сформовано уряд В. Грабського, який продовжував політику на подальше зміцнення польського панування на західноукраїнських землях. Антиукраїнський наступ польського уряду розгорнувся на всіх ділянках суспільно-політичного, економічного та культурного життя [26, с. 170].
В цьому році Польща домоглася від країн Антанти офіційного приєднання до неї Східної Галичини. Протести радянського уряду були лише формальними. Крім того, Радянська Росія всіляко обмежувала спроби уряду УСРР поглибити відносини з Польщею, особливо у процесі реалізації умов Ризького договору. Втягування УСРР в орбіту зовнішньополітичного впливу Радянської Росії, втрату суверенітету зафіксовані ноти уряду УСРР від 16 червня 1923 р. та наркому закордонних справ СРСР від 21 липня цього ж року про передачу всіх повноважень у веденні зовнішньої політики союзному урядові.[4,с.100]
В 1923 – 1925 рр. на радянсько-польському кордоні мала місце нові інциденти з бойовими угрупуваннями, які діяли під керівництвом УНР, з території Польщі. Через це СРСР припинило відправлення в Польщу золота і дорогоцінностей. 18 липня Варшава вимагала відновити передачу цінностей, але Москва в свою чергу запропонувала їй виплатити збитки пов’язані з набігами.[23,с.207-209]
В той час продовжувались радянсько-польські переговори про вирішення фінансових питань Ризького договору. Польська сторона висловлювала претензії на 75 млн. рублів за евакуйовані матеріальні цінності в 1915 р., справді значна частина польських вимог не була належним способом документована. Тим неменше радянська сторона, заінтересована в збереженні нормальних відносин, нерідко йшла на поступки, що не мішало Польщі використати все це в антирадянській агітації.[21,с.29]
В 1924 р. різко розширились національно-визвольні рухи в західноукраїнських і західнобілоруських землях у відповідь на посилення національного і соціального гніту на східних окраїнах Польщі. По мирному договору Польща та СРСР зобов’язалася надавати українському і білоруському населенню “всі права, забезпечуючи вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів ”.[1,с.111]
Практика реалізації статті 7 Ризького договору засвідчила, що СРСР і Польща використовували приблизно однакові методи стосовно своїх національних меншин. а Ризьким договором Польща окупувала 125,7 тис. кв. км. Західноукраїнських земель із населенням 10,2 млн. чоловік. Усі провідні кола Польщі не визнавали прав українців на автономію Західної України і різнилися між собою тільки щодо методів боротьби проти українського населення, але не щодо ворожого ставлення до нього. Із самого початку зобов’язання, які виникли з статті 7 Ризького договору, польський уряд майже не виконував. Необхідно зазначити й те, що на політику Польщі щодо українців певним чином впливав фактор її стосунків з Радянським Союзом, оскільки Україна лише в окремих епізодах розцінювалась Варшавою як рівноправний партнер. Існуючий постійний страх перед більшовицькою Москвою, побоювання за цілісність кордонів змушувало польський уряд вносити корективи у політику на західноукраїнських землях. [4,с.20]
Як ми бачимо, процес нормалізації польсько-радянських відносин після підписання і ратифікації Ризького договору наштовхнулося на багато численні труднощі. Причиною, яких було недовір’я, ворожі відносини правлячих кіл Польщі до Радянських республік і той вплив, який західні держави, перш за все Франція і Англія мали на зовнішню політику Польщі. Зміни відбулись тільки в період Локарнійської конференції восени 1925 р. Польщі загрожувала небезпека на заході із сторони Німеччини, а питання її східних кордонів залишалось відкритим .[10,с.468]
Ослаблення напруженості наступило і в сфері політичних відносин. В кінці вересня 1925 р. в Варшаву прибув з офіційним візитом народний комісар закордонних справ СРСР Чечерін. Час візиту – на початку конференції в Локарно – говорило багато і вказувало перш за все на реальну можливість зближення і співпраці між Польщею і Радянським Союзом. [9,с.476]
Польсько-радянське зближення відбулося на початку 1926 р. це не тільки зміни політичного курсу Польщі у відносинах з СРСР, але і створила нове співвідношення сил на політичній арені в Європі. В Москві уважно слідкували за антирадянськими діями в Європі і Азії. Договір, підписаний в Локарно, був направлений не тільки проти інтересів Польщі і Чехословакії, але і проти Радянського союзу.[10,с.406]
З приходом на короткий час блоку в травні 1923 р., діяльність в напрямку реалізації ідей прометеїзму ненадовго призупинилось. Прем’єр-міністр В.Вітос заявив про необхідність дотримуватись положень Ризького договору в повному обсязі. Але секретна діяльність другого відділу польського Генштабу продовжувалась. З великою силою розгорнулась після Травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудського і приходу його до влади. [17,с.58]
Отже, основним завданням в період з 1921 р. по 1926 р. була реалізація мирного договору, який передбачав встановлення дипломатичних відносин між двома державами. Як виявилося реалізувати його було не так просто, через постійні суперечності, які виникали між двома державами. Але вже в 1925 р. ситуація почала стабілізуватися.
