З кінця 50-х років XIX ст. в Італії знов активізується рух за національну незалежність і об'єднання країни. У ньому визначилися дві течії - революційно-демократична і помірковано-ліберальна. Революційні демократи, що спиралися на ремісників, селян, інтелігенцію, як і раніше, обстоювали революційний шлях об'єднання країни в єдину демократичну республіку. Визначними представниками цього табору були Мадзіні та Гарібальді. Джузєппе Мадзіні створив у Марселі єдину загальноіталійську революційну організацію «Молода Італія». її головна мета полягала у звільненні країни від австрійського гніту та об'єднанні всіх італійських земель у єдину демократичну республіку. Виконати це завдання, на думку Мадзіні та його однодумців, можна було тільки шляхом революції, яку слід здійснювати «з народом і для народу». Після 1849 р. Мадзіні, мріючи про нову революцію, залишився вірним повстанській тактиці. За його активної участі в 1853 р. було підготовлее повстання в Мілані, яке, однак, закінчилося повним розгромом. Невдачі зазнала і спроба мадзіністів організувати в 1857 р. збройну експедицію на Сицилію. Але революційна «партія дії», що виросла на основі «Молодої Італії», не припиняла боротьби. Поміркована течія, що представляла інтереси ліберального дворянства і буржуазії, орієнтувалася на об'єднання під владою конституційного монарха. Головне сподівання при цьому пов'язувалося з ліберальним П'ємонтом. Лідер течії, граф Кавур, був розважливим і гнучким політиком, він будував свої плани, виходячи з реальних можливостей. Як і всі ліберали, Кавур відкидав шлях революційного об'єднання країни «знизу», де вирішальну роль у боротьбі відігравав би народ. Головне завдання він убачав у вигнанні австрійців з Ломбардії й Венеції та включенні цих областей разом із Пармою, МоДеною і Тосканою до складу Сардинського королівства. Таким чином, об'єднання країни мало здійснюватися поступово і під владою Віктора-Еманнуїла II.Готуючись до війни проти Австрії, Кавур прагнув заручитися підтримкою великих європейських держав. Улітку 1858 р. він уклав секретну угоду з Наполеоном ІІІ, за якою Франція зобов'язувалася виступити на боці П'ємонту і надати йому допомогу в об'єднанні Північної Італії. У нагороду до території Франції мали увійти Ніцца і Савойя. У ході війни уряду П'ємонту вдалося заручитися підтримкою добровольців з усієї Італії. Очолив частини волонтерів Дж. Гарібальді. У червні 1859 р. франко-сардинські війська під особистим командуванням Наполео-на III завдали австрійцям поразки під Маджентою і заволоділи Ломбардією. Невдовзі союзні війська вщент розгромили австрійців у кровопролитній битві при Сольферіно. Але французький імператор Наполеон III завдав справі об'єднання Італії тяжкого удару. У серпні 1859 р. за спиною італійців він уклав з австрійцями перемир'я, а потім у містечку Віллафранка підписав мирний договір. За договором Австрія була змушена поступитися Ломбардією, але зберегла за собою Венеціанську область. Зрадивши у такий спосіб інтереси союзника, Наполеон III все-таки одержав обіцяні Ніццу і Савойю. Тим часом в Італії ширився визвольний рух. Патріотичні сили домоглися звільнення від австрійських залог Тоскани, Парми й Модени. Обрані там Національні збори висловилися за приєднання областей до П'ємонту. Повстала Романья - частина Папської області, знову розгорнулися антибурбонські виступи в Неаполітанському королівстві, і особливо на Сицилїі.
