Під кінець 1847 р. у Франції визріла революційна ситуація. Бідування трудящих, породжені капіталістичною експлуатацією, посилились ще більше через неврожаї картоплі та хлібів і внаслідок гострої економічної кризи, що почалася в 1847 р. Масовим стало безробіття. Серед робітників, міської і сільської бідноти накипала люта ненависть до Липневої монархії. В багатьох районах Франції у 1846— 1847 рр. почались голодні заворушення. Дедалі більш відкрите незадоволення «царством банкірів» охоплювало широкі кола дрібної і середньої буржуазії та великих промисловців і торговців.
Законодавча сесія, що відкрилася 28 грудня 1847 р., проходила бурхливо. Промовці опозиції звинувачували уряд Гізо в запроданстві, марнотратстві, зраді національних інтересів. Однак усі вимоги опозиції були відхилені. Безсилля ліберальної опозиції виявилось і в ході банкетної кампанії, коли банкет, призначений на 22 лютого, було заборонено; ліберальна опозиція, яка над усе боялася народних мас, відмовилась від цього банкету. Частина дрібнобуржуазних демократів і соціалістів, не вірячи в сили революції, закликали «людей з народу» залишитися вдома.Незважаючи на це, 22 лютого десятки тисяч жителів Парижа вийшли на вулиці й майдани міста, які були збірними пунктами для забороненого банкету. Серед демонстрантів переважали робітники й студенти. В багатьох місцях зав'язалися запеклі сутички з військами та поліцією, будувалися барикади, робітники громили збройові крамниці.23 лютого кількість барикадних бійців збільшилась. Батальйони Національної гвардії з дрібної і середньої буржуазії ухилялися від боротьби з повсталим народом, висловлювали йому співчуття. Переляканий король дав відставку урядові Гізо.Звістку про усунення ненависного міністра сприйняли в буржуазних кварталах Парижа з повним задоволенням. Але робітники, пам'ятаючи про уроки революції 1830 р., вирішили продовжувати боротьбу проти монархії. Увечері 23 лютого на бульварі Капуцинок на неозброєних демонстрантів вчинили провокаційний напад війська. Вони по-зрадницькому стріляли в натовп, було вбито й поранено кілька десятків осіб. Чутки про цю бійню швидко рознеслися по місту. Гнівний заклик: «До зброї! Вбивають наших братів!» — звів на ноги всіх трудящих Парижа. Тисячі робітників, ремісників, студентів кинулись на бій з монархією. За одну ніч було збудовано понад півтори тисячі барикад. Вирішальну роль відігравали робітники, якими керували ліві республіканці й соціалісти, ватажки таємних товариств.24 лютого майже всі опорні пункти міста перейшли до рук повсталих. Близько другої години дня почався штурм королівського палацу. Луї-Філіпп посмішив зректися престолу на користь свого малолітнього онука, графа Паризького, і втік в Англію. Невдовзі після цього Тюїльрійський палац захопили повстанці.Буржуазні ліберали — члени палати депутатів —настійливо домагалися проголошення регентства герцогині Орлеанської, матері графа Паризького. Таким способом вони сподівалися врятувати монархію. Проте озброєні юрби повстанців увірвалися до зали засідань палати і розладили ці контрреволюційні плани. «Геть палату! Геть безсовісних гендлярів! Хай живе республіка!»— кричали повстанці, погрожуючи зброєю. Під тиском барикадних бійців, депутати вирішили обрати тимчасовий уряд.Списки членів цього уряду складали в редакції буржуазно-республіканської газети «Насіональ» та в редакції органу лівих республіканців «Реформа». Під тиском робітників буржуазним республіканцям довелося включити до складу уряду популярного в масах дрібнобуржуазного соціаліста Луї Блана й робітника-механіка Олександра Альбера, активного діяча таємних товариств, учасника барикадних боїв 30-х років.Отже, тимчасовий уряд складався з трьох груп: буржуазних республіканців, дрібнобуржуазних демократів, соціалістів. Керівна роль і основні пости в цьому уряді дісталися буржуазним республіканцям. Головою тимчасового уряду став адвокат Дюпон, учасник революції кінця XVIII ст. і революції 1830 р. Найбільш впливовою постаттю в уряді був поет і історик Ламартін, який зайняв пост міністра закордонних справ і фактично став головою уряду. Ламартін у той час мав велику популярність. Із дрібно-буржуазних демократів один тільки Ледрю-Роллен здобув важливий портфель міністра внутрішніх справ. Соціалісти Луї Блан і Альбер були міністрами без портфеля. Те, що вони входили в буржуазний тимчасовий уряд як представники робітничого класу, було великою помилкою; об'єктивно це було зрадою інтересів пролетаріату. Як писав згодом Енгельс, Луї Блан і Альбер, які становили меншість у тимчасовому уряді, «добровільно поділили відповідальність за всі підлоти і зраду щодо робітничого класу, вчинені більшістю, і в той же час їх присутність в уряді цілком паралізувала революційну активність робітничого класу, на роль представників якого вони претендували».Лютнева революція 1848 р. була буржуазно-демократичною революцією, в перемозі якої вирішальну роль відіграв робітничий клас. Тому тимчасовому урядові на перших порах довелося зважати на вимоги робітничого класу. Робітники були озброєні, а буржуазія тимчасово вратила свою організовану збройну силу, здатну тримати маси в покорі. Старий державний апарат був дезорганізований, поліція зникла, війська було виведено з Парижа. Тимчасовий уряд маневрував, вигравав час для зміцнення своїх сил і своєї владиБуржуазні члени тимчасового уряду намагалися зволікати з проголошенням республіки під тим приводом, що це повинна вирішувати вся Франція. Однак їм ніщо не допомогло.Вранці 25 лютого маси заповнили майдан перед будинком міської ратуші, де засідав тимчасовий уряд. Депутація від робітників, на чолі якої стояв відомий революціонер-демократ і соціаліст доктор Распайль, зажадала від уряду негайного проголошення республіки и пригрозила новою революцією, якщо цю вимогу не буде виконано. Дні години потому було офіційно проголошено республіку. Через кілька днів було видано декрет про запровадження загального виборчого права (для чоловіків, які досягли 21 року).
Але паризькі робітники добивались не просто республіки, їхнім гаслом уже була «демократична і соціальна республіка». Робітники вбачали в ній засіб для свого звільнення від капіталістичної експлуатації, такий лад, який дасть народові не тільки політичні свободи, а й визволення від соціального гніту. Маркс, пояснюючи значення лозунга «соціальної республіки», яким паризький пролетаріат вітав лютневу революцію, писав, що цей лозунг «виражав тільки неясне прагнення до такої республіки, яка повинна була усуну ги не тільки монархічну форму класового панування, але і саме класове панування». Ось чому 25 лютого робітники зажадали від тимчасового уряду визнати червоний прапор державним прапором, а інша депутація від робітників вимагала від уряду визнання «права на працю». 28 лютого велика робітнича демонстрація висунула вимогу «організації міністерства праці і прогресу» та «знищення експлуатації людини людиною».Тимчасовий уряд і далі маневрував. Він відхилив вимогу щодо червоного прапора, але ухвалив, що віднині до держака триколірного прапора прикріплюватиметься червона розетка. Того ж дня, 25 лютого, уряд ухвалив декрет, у якому містилося зобов'язання «гарантувати робітникові його існування працею» і «забезпечити роботу для всіх громадян». Ця обіцянка була умисним обманом робітничого класу, тому що право на працю — один з основних принципів соціалізму — нездійсненне в капіталістичному суспільстві.28 лютого, у відповідь на вимогу робітників щодо організації «міністерства праці і прогресу», уряд ухвалив створити «урядову комісію з робітничого питання». На цю комісію, головою якої було призначено Луї Блана, а його заступником Альбера, покладалося завдання «дбати про становище трудящих». Для засідань комісії було відведено Люксембурзький палац, звідси походить і її назва — «Люксембурзька комісія». При цьому Люксембурзька комісія не дістала ніякої реальної влади, ніяких коштів. Це була безсильна говорильня, «міністерство добрих побажань» (за висловом Маркса).У найближчі дні тимчасовому урядові довелося зробити ще деякі поступки перед вимогами робітничого класу, тому що після перемоги революції в ряді міст відбулися стихійні виступи робітників проти найбільш ненависних фабрикантів, а в Парижі та його передмістях прокотився загальний страйк на підприємствах.Декретом тимчасового уряду від 2 березня робочий день було скорочено на 1 годину (в Парижі—з 11 до 10 годин, а в провінції—з 12 до 11 годин) і було заборонено здавати казенні роботи підрядчикам, які самі наймали робітників і жорстоко експлуатували їх.Крім того, тимчасовий уряд організував громадські роботи для безробітних під назвою національних майстерень. Робота в національних майстернях полягала в пересаджуванні дерев на паризьких бульварах, у виконанні земляних робіт на майданах та вулицях столиці. Очолювали національні майстерні реакційно настроєні інженери. В майстернях було запроваджено зрівняльний принцип оплати праці — по 2 франки на день, незалежно від продуктивності праці того чи іншого робітника. Робітники були організовані по-військовому — в бригади, взводи, роти і т. д. Поганою організацією праці в цих майстернях уряд намагався дискредитувати ідею соціалізму й підірвати віру робітників у його здійсненність. Разом з тим уряд сподівався організацією національних майстерень розколоти ряди французького робітничого класу.Внаслідок економічної кризи, яка призвела до величезного безробіття, до середини квітня в паризьких національних майстернях було вже 35 тис, а ще через місяць — понад 100 тис. чоловік. Для цієї величезної маси скоро не вистачило роботи, і в національних майстернях запровадили скорочений робочий тиждень з оплатою неробочих днів по 1 франку. Національні майстерні було створено також у Ліоні, Руані, Марселі, Реймсі та деяких інших промислових центрах.Іншим засобом розколювання робітничих рядів були також особливі загони мобільної гвардії, створені тимчасовим урядом. Мобільна (інакше — рухома, летюча) гвардія формувалася з добровольців і складалася з 24 батальйонів по 1000 чоловік у кожному. Гвардійці одержували порівняно високу платню і гарне обмундирування. Це приваблювало безробітних підлітків, столичний люмпен-пролетаріат. Із цих верств переважно й рекрутувались мобілі; їх ставили під команду реакційно настроєних офіцерів. Уряд розраховував використати мобілів проти революційного пролетаріату.
