Для боротьби проти революційних рухів європейські монархи на пропозицію Олександра І у вересні 1815 р. уклали так званий Священний союз проти революційних рухів. Учасники його зобов'язувалися допомагати один одному в придушенні революцій, підтримувати християнську релігію. Акт про Священний союз підписали Росія, Австрія, Пруссія, а потім майже всі монархи європейських держав. Англія формально не ввійшла до Священного союзу, але фактично підтримувала політику придушення революцій.Священний союз придушив революції 20-х pp. в Іспанії, Італії, Португалії, повстання в царстві Польському (1830-1831 pp. ), але нічого не зміг протиставити національно-визвольним рухам у Латинській Америці (1810-1826 pp. ), був вимушений змиритися з перемогою революцій у Франції (1830 р. ) та Бельгії (1830 p. ). Зрештою, демократичні революції 1848-1849 pp. поклали край порядкам, на сторожі яких і стояв цей союз«Доба реакції» в Європі. Придушення революційних рухів 20-х рр. XIX ст. в Італії, Іспанії, Португалії.Розгром наполеонівської імперії монархічні уряди Європи використали для зміцнення абсолютизму і станових привілеїв дворянства. У багатонаціональній Австрійській імперії уряд Меттерніха нещадно карав будь-які прояви національно-визвольних рухів. В Італії жорстоко переслідувались італійські патріоти, що прагнули скинути австрійське ярмо. Політику Меттерніха підтримували монархи Пруссії і Росії. Реакція лютувала і в Іспанії, там було скасовано Конституцію 1812 р. і відновлено абсолютну владу Бурбонів. Духівництво і дворянство повернули собі колишні привілеї, а церква здобула величезний вплив на суспільне життя. Навіть в Англії уряд не зупинявся перед обмеженням давніх громадянських прав і свобод, щоб придушити демократичний рух.У Європі посилився тиск на прогресивну пресу. В школах та університетах звільняли ліберальних викладачів. Гарантами підтримки й охорони встановленого Віденським конгресом порядку виступали держави Священного союзу. Сучасники називали 20-30-ті роки XIX ст. «добою реакції». Проте всі спроби зберегти й увічнити давно віджилі порядки були приречені на невдачу. Розвиток ринкової економіки дедалі більше підривав позиції дворян-землевласників, а в Європі не припинявся рух за демократизацію суспільного ладу і скликання парламентських установ. Уже в 20-х роках XIX ст. у Європі спостерігається нове піднесення революційного руху. Революційний і національно-визвольний рух в Європі 20-х років XIX ст. У 1820 р. спалахнула революція в Іспанії, що широко відгукнулася по всій Європі. У країні було введено свободу преси та прийнято конституцію. Але у 1823 р. революція зазнала поразки. Цьому сприяла французька інтервенція, здійснена за рішенням Священного союзу. У 1820—1821 рр. у Неаполі і П'ємонті повстали військові частини на чолі з офіцерами - карбонаріями (вугільниками). Члени таємного товариства карбонаріїв проводили перші зібрання у хижах, де спалювали вугілля. На своїх кинджалах карбонарії клялись боротися за свободу батьківщини. Головним завданням карбонарії вважали звільнення країни від австрійського гніту, повалення монархічних режимів і прийняття конституції. Повстання змусило неаполітанського короля зректися престолу, але австрійські каральні частини, вступивши на територію королівства, відновили монархію Бурбонів. Австрійськими багнетами було придушено і виступи патріотів у П'ємонті. У Німеччині передова інтелігенція організувала рух за об'єднання країни. У місті Єна було організовано Всенімецьку студентську спілку, що об'єднала борців за єдину державу і обрала своїм символом триколірний чорно-червоно-золотий прапор. У 1819 р. у Мангеймі студент Карл Занд заколов кинджалом ненависного молоді драматурга Августа Коцебу, що пропагував ідеї Священного союзу. «Кинджал Занда» став символом боротьби за свободу, символом нового німецького націоналізму. Проте це вбивство дало привід Меттерніху розпочати розправи над учасниками патріотичного руху в Німеччині. Занда прилюдно стратили у Гельдерберзі. Священний союз тимчасово подолав революційний рух, але виступи 20-х років не минули безслідно. Вони сприяли подальшому розхитуванню підвалин феодально-абсолютистського ладу і готували ґрунт для подальшого поширення революційно-демократичних, національно-визвольних і об'єднавчих рухів у Європі. Європейські революції сприяли також розгортанню визвольного руху в Греції та перемозі національно-визвольної війни народів Південної Америки проти колоніального гніту Іспанії і Португалії. У 1821 р. почалося масове повстання проти турецького панування у Греції. Через рік грецькі Національні збори проголосили незалежність країни. Султанський уряд придушував повстання надзвичайно жорстокими методами. Десятки тисяч патріотів було вбито або продано в рабство. Мужня боротьба грецького народу за свободу викликала щире співчуття серед прогресивних кіл Європи. Вони збирали грошові пожертви, надсилали патріотам зброю, вербували добровольців для участі у визвольній боротьбі. Англійський поет Байрон озброїв на власні кошти цілий загін добровольців. Проте остаточну незалежність Греція отримала лише після поразки Туреччини у війні з Росією у 1829 р. 31 В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849 рр.Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866 р.
За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.
