Наказом російського Верховного головнокомандувача від 29 серпня 1914 р., на окупованих російською армією територіях було утворено Тимчасове воєнне генерал-губернаторство з центром у м. Чернівцях, яке очолив граф Георгій Бобринський. Генерал-губернаторство повинно було поділятися на губернії. На чолі губернії, стояв губернатор зі штатом чиновників, який здійснював функції контролю над діяльністю повітової адміністрації. У міру того, як російська армія займала Галичину, на окупованій території поширювалась російська влада. Восени 1914 р. були утворені Львівська і Тернопільська губернії. До листопада 1914 р. російські війська зайняли значну територію на захід від Львова, де у квітні 1915 р. була утворена Перемишльська губернія. На окупованих землях Буковини була утворена Чернівецька губернія. 19 серпня 1914 р. було прийнято Положення, яке визначало систему управління на окупованих територіях. Зокрема військове управління зосереджувалось у штабі Тимчасового воєнного генерал-губернатора і відділах: інтендантському, квартирного забезпечення військ, військово-санітарному, військово-ветеринарному, військово-окружного контролера і комендантських. Функції цивільного управління зосереджувались у канцеляріях воєнного генерал-губернатора, а безпосередніми виконавцями цих функцій були губернатори, градоначальник Львова і начальники повітів. Місцева адміністрація на окупованих територіях формувалася із чиновників, відправлених з території Київської, Подільської і Волинської губерній, які не мали ні належного рівня освіти, ні загальної підготовки для виконання покладених на них обов'язків. Крім того, ці чиновники зовсім не були знайомі з Галичиною і довоєнним австрійським життям. Деякі посади посіли галицькі москвофіли. Новоутворена окупаційна адміністрація, з якою активно співпрацювали москвофіли, одразу ж розпочала репресивні заходи проти діячів українського національно-визвольного руху. Упродовж кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків та 1200 арештів. Лише через київські в'язниці пройшли 12 тисяч галичан, депортованих углиб Росії. Таку політику окупаційної адміністрації російський політик Павло Мілюков, виступаючи у Державній Думі, розцінив як «європейський скандал». У Галичині збереглися і діяли австрійські судові установи, у яких судочинство проводилося польською мовою й за австрійськими державними законами. Тому Рада міністрів намагалася організувати контроль за діяльністю австрійських судів у вигляді прокурорського нагляду. У лютому 1915 р. був виданий проект обов'язкової постанови для місцевих судових установ, відповідно до якого вищий контроль за наглядом за роботою судової системи в Галичині покладався на визначену посадову особу. Визнавалося право дії австрійського законодавства і принципів судочинства, однак при цьому рішення повинні виконуватися не від імені австрійської верховної влади, а «в ім'я закону». Судовою мовою визнавалась російська мова. В окупованій російськими військами Галичині проводились заходи і в освітній сфері, що підлягала цілковитій русифікації. Зокрема, циркуляр від 27 вересня 1914 р. передбачав закриття на невизначений час університету та інших вищих навчальних закладів, негайне введення курсів російської мови для вчителів, викладання російської мови як обов'язкового предмету, а також проведення заходів для ознайомлення галичан з російською літературою, історією, географією тощо. Разом з тим, передбачалося тимчасово зберегти в середній і нижчій школах викладання на тих мовах, на яких воно велося до цього часу, зокрема і на «малоруському наріччі», а з 1916 р. — викладання вести виключно російською мовою. Активними прихильниками введення російської мови на території Східної Галичини восени 1914 р. виступали місцеві русофіли, зокрема лідер «Русского народного совета Прикарпатской Руси» Ю.Яворський, С. Бендасюк та ін. На території Східної Галичини знаходилась значна кількість австрійських державних навчальних закладів, які передбачалося повністю ліквідувати в найкоротший термін, а також школи з викладанням польською, німецькою і українською мовами. Закриття усіх навчальних закладів на території Східної Галичини викликало незадоволення місцевого населення, деяких членів Державної Думи, зокрема польських депутатів. У релігійній політиці окупаційна адміністрація намагалася посилити вплив російської православної церкви. До Львова приїхав архієпископ Волинський Євлогій, відомий ворог унії, і з ним православне духовенство. До вакантних парафій призначали православних священиків. Засновували православні церковнопарафіяльні школи. 19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до манастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректора Львівської семінарії о. Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Почалося переслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. З вересня 1914 р. в початкових і середніх школах Галичини розпочалося викладання російської мови «для духовного зближення галицького народу з російським». Кадри російськомовних вчителів розпочали готувати вже зимою 1914–1915 рр. на короткотермінових курсах російської мови. У Львові, Самборі, Тернополі, Станіславові були відкриті двомісячні курси, на які приймали осіб, які займалися педагогічною діяльністю і були знайомі з російською мовою. 23 вересня 1914 р. була опублікована постанова за підписом військового генерал-губернатора Галичини Г. Бобринського про цензуру. Вона в основному повторювала принципи цензурної політики, прийняті в Російській імперії для територій, що знаходилися на воєнному становищі. Крім того, постановою заборонявся продаж російськомовних книг на «малоросійському наріччі», виданих не в межах Російської імперії. Російська адміністрація і військові ліквідували усі українські партії та організації, трактуючи український національний рух як «мазепинський». Водночас, окупаційна влада підтримувала русофілів у краї та поблажливо ставилася до розв'язання «польського питання». Політика влади у сфері освіти скеровувалась на повну русифікацію краю і не залишала жодних перспектив до вирішення «українського питання» навіть на регіональному рівні. Уже на початку війни австрійські власті почали невиправдані репресії проти українців, звинувачених у москвофільстві. Урядовим колам було добре відомо про неоднорідність українського суспільства, а судові процеси 1914 р. у Львові, Марморош-Сігеті та Чернівцях показали масштаби москвофільства. Тому, намагаючись уникнути “української зради” у тилу своїх військ, галицьке намісництво 8 серпня 1914 р., а Начальна команда 15 серпня 1914 р. Опублікували у Львові розпорядження про енергійну боротьбу з москвофільським рухом із застосуванням найширших засобів екзекуції та без будь-якого помилування звинувачених. Австро-угорські військові власті запідозрювали населення Східної Галичини у зрадницьких відносинах з Росією, вимагали негайного прийняття суворих заходів, бо інакше “район бойових дій у Східній Галичині внаслідок зрадницьких замислів русофільського населення може опинитися в серйозній небезпеці і всі воєнні дії будуть значноускладнені”. Командувач австро-угорськими військами східного напрямку ерцгерцог Фрідріх з цього приводу заявляв, що Галицька битва серпня–вересня 1914 р. програна через “запроданство і зраду місцевого населення”. В результаті відступаючі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. До цього підключилися жандармські підрозділи, які спочатку москвофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями почали заарештовувати. Так, у Бродах було арештовано 60 осіб, у Золочівську в’язницю кинуто 150 чол. Лише 20 серпня 1914 р. у Львові заарештовано 1200 чол.. Людей арештовували за будь-якою підозрою, без усяких підстав. Селянин з Лемківщини згадував, що був арештований за те, що при обшуку в нього знайшли молитовну книгу, надруковану кирилицею. В с. Гойче Рава- Руського повіту австрійці арештували Івана Василькова, Івана Бабія і Федора Янківа. Із села Катериничі Рудківського повіту солдати вигнали всіх жителів в поле – частину арештували, а решта стратили. У с. Залужжя Городоцького повіту було арештовано 40 селян, у Куликові – 24. Під час арештів затриманих піддавали знущанням. Особливою жорстокістю відзначалися угорські військові. Вони всіх русинів розглядали як шпигунів і за найменшої підозри розстрілювали і часто вішали. Один з очевидців цих репресій – Василь Маковський – так описав картину боротьби у Станіславові: “Розстріли не переводилися. З тим найбільше спішилися. Трескіт сальв у жахливому кутику смерті не вгавав – від ранку до ночі… Одинцем чи групами, закованих і вільно, спроваджували з усіх сторін арештованих”. 24 серпня 1914 р. у Львові були страчені фабричний кочегар І. Хиль, поденний робітник С. Хиль родом із Пониковиці Бродівського повіту та інші; 25 серпня – група селян, серед них – О. Батійовський, В. Кашуба, В. Перчун [9, с. 164]. 14 вересня 1914 р. військовий патруль провадив 45 українців, арештованих як підозрілих у приналежності до москвофільства, із села Волиця Добромильського повіту до Перемишля. Як тільки арештовані появилися на вулицях міста, натовп почав до них кричати: “Зрадники! На шибеницю!”. Випадково повз них переходив відділ угорських гонведів. Після короткої розмови з комендантом патруля, угорці кинулися із шаблями на 54 арештованих і порубали їх. 42 особи загинули, а троє перебували у важкому стані, але вижили. У селі Синєвидську Верхньому 19 жовтня 1914 р. угорські військовики повішали 11 українських селян, котрих військово-польовий суд 55-ї дивізії інфантерії визнав винними у державній зраді”. Серед арештованих, підозрюваних у зраді, опинилися навіть греко-католицькі священики. Митрополит А. Шептицький у цьому зв’язку звертався з листом до президії намісництва, у якому писав: “Деякі органи адміністративної влади мстяться на зовсім невинних священиках і представляють владі військовій як небезпечних русофілів людей, яким не могли нічого закинути”. Заарештованих тисячами відправляли вглиб Австрії й там кидали до концентраційних таборів, серед яких виділявся сумнозвісний Талєргоф. У цих таборах від голоду, холоду і пошестей поруч із людьми, які не приховували симпатій до Росії, загинули тисячі вірнопідданих габсбурзькому престолу українців. Кількість невинно страченого українського населення у перший період війни австрійська влада не повідомляла. Лише у 1917 р., коли питання про звірства 1914–1916 рр. стали предметом обговорення у парламенті, було названо деякі приблизні цифри: 60 тис. повішаних і розстріляних, 100 тис. відправлених до таборів. За іншими свідченнями було вбито 36 тис. Українського цивільного населення й приблизно стільки ж загинуло в австрійських концтаборах. Очевидно, що цифра страт українського цивільного населення австрійськими та угорськими військами на початку Першої світової війни потребує перевірки. Отже, превентивні заходи щодо поборювання москвофільства перетворилися з вини як центрального австрійського уряду, так і адміністрації Галичини на безконтрольний терор проти всього українського населення Австрії. Масовий характер переслідувань спричинив відверті зловживання військових і жандармських підрозділів.
