Внаслідок буржуазних реформ середини XIX ст. економіка Російської імперії розвивалася швидко. Зростали кількість промислових підприємств, чисельність робітників, обсяг товарно-грошового обміну. Україна перетворилася на розвинений аграрно-промисловий район Російської імперії: на початку XX ст. тут зосереджувалося 20% підприємств гірничодобувної та обробної промисловості, вироблявся 51% чавуну, вирощувалося 47,5% врожаю озимої та ярової пшениці. У передвоєнному 1913 р. економічний внесок України до загальноімперської скарбниці становив 75% залізної руди, 70,2% вугілля, 68% чавуну, 58% сталі, 53% сільськогосподарських машин.В Україні склалися економічні комплекси: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Україна залишалася аграрно-сировинним регіоном Російської імперії. Вивезення дешевої сировини (руда, вугілля, чавун, цукор та ін.) та ввезення і продаж в Україні дорогих промислових товарів з Росії створювали нерівноцінні умови торгово-промислового обміну і сприяли посиленню господарського визиску України.Вплетена в світову інфраструктуру, економіка Російської імперії в 1900—1903 рр. переживала кризу. Перші її ознаки з 1899 р. проявилися з крахом банково-промислових об’єднань і знеціненням акцій їхніх заводів. Зростає затовареність виробництва — великі партії нерозпроданої сировини, брак обігу коштів, падіння цін, які, наприклад, на метал знизились на 9% порівняно з європейськими. Малі та середні підприємства не витримували конкуренції й поглиналися великими і більш потужними виробництвами. Цей процес отримав назву «концентрація виробництва». У 1902 р. 40 великих підприємств на території України контролювали 86% видобутку вугілля, а 1900 р. 5 великих заводів давали 50% чавуну. Монополії як об’єднання підприємств у певній галузі для подолання економічної кризи, які встановлювали єдині ціни на продукцію, перерозподіляли ринки збуту. Наприклад, синдикат «Продамет» вів торгівлю металопродукцією (41% всього російського чавуну, контролював 80% виробництва Росії); «Продаруд» — рудою; діяли вугільний синдикат Донецького басейну «Продвугілля» (капітал 1 млн. руб.), синдикат «Цвях» (об’єднував 32 завод Росії), «Продпаровоз» (13 вагонобудівних заводів) тощо.Такі промислові райони, як Донбас, Кривбас, Нікопольський марганцевий басейн, Південно-Західний цукробуряковий район, стали привабливими й прибутковими для капіталовкладень місцевих підприємців і зарубіжних інвестицій (французьких, бельгійських, англійських, німецьких). Проте місцевий промислово-банкірський клас дедалі більше втрачав позиції під тиском іноземного капіталу1904 р. 12 великих банків Росії мали 10 млн. капіталу. Російсько-Азійський, Азовсько-Донецький, Торгово-промисловий банки контролювали 55% усіх банків Росії. Створювалися союзи банків, які через володіння акціями встановлювали залежність від них промислових підприємств. На початку ХХ ст. банки стають центрами фінансового і промислового життяЗ’явилися приватні, муніципальні та державні ломбарди, що сприяли розвитку внутрішнього ринку, підживлюючи банківську систему та надаючи кредити для реалізації підприємницьких ініціатив середніх та заможних верств. Особливою популярними серед населення вони були в найбільших містах, таких, як Київ, Одеса, Харків, Катеринослав. Характерною рисою, що відрізняла їх від банків та приваблювала клієнтів, була можливість для будь-якого мешканця швидко отримати кредит під заставу рухомого і нерухомого майна (заставляли одяг, домашнє начиння, зерно, підводи тощо). На початку XX ст. фаза стихійного розвитку капіталізму завершилася. Зовнішній і внутрішній ринки не змогли поглинути надмірної кількості сировини, напівфабрикатів і готової продукції. Крім того, безробіття в ті часи залежало від стану врожайності сільськогосподарських культур. У менш урожайні роки з’являлася більша кількість сезонних робітників із селян, які шукали роботу в місті або на промислових підприємствах. До початку ХХ ст. належить формування перших робітничих професійних спілок, які в 1906 р. було офіційно санкціоновано урядом..Землевласники переходили на більш ефективні капіталістичні методи господарювання. Економії, утворені у володіннях Кочубеїв, Терещенків, Харитоненків, стали зразком капіталістичної організації сільськогосподарського виробництва. 30 тис. поміщицьких маєтків (16% усіх приватних володінь) охоплювали 64,5% приватної землі. Все більше земля втягується в товарообіг, її продають і купують. Дворяни залишалися панівним станом на селі. Водночас зростала кількість малоземельних і безземельних селян, які для підтримки свого господарства продавали себе як робочу силу на сезонних польових роботах (таких було 60%). Зростання орендної плати спричинило концентрацію землі в руках заможних селян. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 1,9 млн. сільськогосподарських робітників.
