Москвофільська течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Зубрицький, Дідицький, Малиновський, Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикальне-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах: 1)Протиставлення польській мові "язичія" (суміші російської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на ро'звиток української мови як літературної. 2) Обстоювання тези про єдиний "руський", або ж "панруський" народ, що проживає на території "від Карпат до Уралу", до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів.3) Захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо. Москвофільство набуло поширення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства ("Галицько-руська матиця", Товариство ім. М. Качковського, "Народний дім"), видавалися періодичні видання (газета "Слово", журнали "Семейная библиотека", "Галичанин", "Лада" тощо).На грунті неприйнятності орієнтації москвофілів формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли Шашкевич (син Маркіяна), К. Климович, Ф, Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях "Руської трійці". під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, що якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати. вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Лсвицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. . Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були: створення мережі народовських періодичних видань (журнали "Мета", "Нива". "Правда", "Русалка", "Вечорниці", газети "Діло", "Батькіщина", "Буковина" та ін.); заснування культурно-освітніх та наукових товариств ("Руська бесіда" — 1861 р., "Просвіта" — 1Я68 р„ Наукове товариство імені Шевченка — 1873 р.): організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда"); видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Фсдьковича, Л. І'лібова. І. Франка, П. Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці наприкінці 80-х років відтіснили москвофілів на другий план. Проте саме у цей час народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму ( щоб залучити на свій бік сільське духовенство, через нього - на селянство).
Найбільш сприятливі умови для розгортання польського національно-визвольного руху після придушення польського повстання 1863—1864 рр. у Росії склалися в Австрійській імперіїТам унаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, у якій провідні позиції посіли поляки. Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину на «польський П’ ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання польських земель у межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в цій системі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчувало неперервність державотворчих традицій. З іншого боку, як єдиний парламент на землях переділеної Польщі, сейм мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі. Таких позицій дотримувалися краківські консерватори (стальчики). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство бути прихильними до австрійського імператора. У політиці щодо українського населення вони переконували польську громадськість піти на компроміс. Стальчики, хоча й були кількісно невеликою групою, обіймали майже всі провідні державні посади, впливаючи на польську політику імператора. Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демо-крати. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення виборчої реформи. Подоляки, хоча загалом підтримували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Ці обидві течії (консервативна і ліберальна) були в основному представлені польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині. У другій половині XIX ст. виникли й нові напрямки в польському русі — людовий (народний, або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку XX ст. посіли провідні позиції. Їх поява була характерною ознакою Нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, формувалися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. Селянство й робітники все голосніше заявляли про своє право самостійно висловлювати та обстоювати власні інтереси. Нові течії в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, у чому вони виступали спільно з українським рухом, — це вимоги щодо виборчої реформи та соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим більше в Галичині, категорично заперечувалося.
