В другій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі продовжували залишатись у складі Австрійської держави й мали той же політико-адміністративний устрій, що й інші регіони. Сподівання підкорених народів на прогресивне реформування імперії після революції 1848 р. не справдились. Австрійський уряд робив усе можливе, щоб ліквідувати поступки, вирвані в нього революційним піднесенням народних мас, і зміцнити свою владу. Почався наступ реакції. 31 грудня 1851 р. імператор Франц-Йосиф скасував так і не введену в дію конституцію 1849 р. і становив неоабсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив існування громадських організацій. Посилилися репресії учасників революційних подій. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. Австрійський уряд намагався за будь-яку ціну втримати у покорі десятки поневолених народів і не дати розпастися “клаптикові монархії”. Одна нація нацьковувалась на інші і всі на одну. Підкорені народи фактично не мали політичних прав і палко бажали визволитися з-під гніту Австрії.Управління Галичиною здійснювалося через вищий адміністративний орган – намісництво. Його очолював намісник, у руках якого зосереджувалась адміністративно-поліцейська влада. Йому підпорядковувалися також призначувані міністром внутрішніх справ начальники повітів (старости). В управлінсько-бюрократичному апараті важливе місце займали суд, прокуратура й жандармерія. Після революції 1848 р. намісник у Галичині пильну увагу звертав на нейтралізацію українського національно-визвольного руху. Коли в 1854 р. австрійський уряд видав указ про поділ Галичини на українську й польську провінції з окремим управлінням у кожній, то він не допустив його реалізації. Причинами недоцільності такого поділу намісник виставив можливість соціальних заворушень і перехід краю до Російської держави. Створені за розпорядженням міністерства в 1858 р. сервітутні комісії (розглядали право селян на користування поміщицькими угіддями) діяли в інтересах поміщиків, які здебільшого були поляками.Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років приступити до розробки нової конституції. Вона мала законодавчо забезпечити перехід монархії від централізму до федералізму. Згідно з дипломом від 20 жовтня 1860 р. (“федеративної конституції”) передбачався розподіл виконавчої влади між імператором і рейхсратом, з одного боку, та власними сеймами – з іншого. Це була серйозна поступка прихильникам федеративного устрою держави. Але вона не влаштовувала угорське дворянство та австрійську буржуазію, які продовжували домагатися відновлення основних законів 1848 – 1849 рр.Польська шляхта Галичини зустріла жовтневу конституцію як перемогу своєї програми децентралізації Австрійської імперії. Але, виношуючи плани відродження колишньої Польщі, вона взяла курс на поглиблення автономізації Галичини, звичайно, під своїм патронатом. З надією зустріла нову конституцію й українська громадськість, але вона не мала такого впливу в адміністративних органах влади як польська. На основі нової конституції в 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали займатися суто місцевими справами й представляти Галичину й Буковину в Державній раді Австрійської імперії. Галицький сейм складався з 150 депутатів на чолі з призначуваним імператором крайовим маршалком. У чотирикуріальній виборчій системі (поміщики, торгово-промислова буржуазія, буржуазія великих міст, селяни) явну перевагу мали поміщики, що закладало основу дальших конфліктів між ними і селянами. Хоч формально конституція проголошувала рівноправність поляків і українців, фактично влада була передана до рук польської шляхти, яка використовувала її для зміцнення власних позицій, гоніння на українську культуру й насадження польської мови в усіх сферах суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Незважаючи на такі негативні риси, громадськість Галичини почала звикати до конституціоналістських форм співжиття, розв’язання конфліктів мирним шляхом і гарантування прав вищим законодавчим органом. Боротьба за розширення таких прав перемістилась у сферу парламентаризму. На перших порах вона не дала бажаних результатів, селяни зневірились у можливості поліпшити становище через своїх депутатів, почали фактично бойкотувати вибори до сейму, віддавати голоси або демагогам, або тим, хто їм більше платив.Конституціоналізація внутрішнього устрою Австрії завершилась прийняттям конституції 1867 р. Під силовим тиском угорської аристократії й буржуазії Австрійська імперія перетворювалась на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Австро-Угорщина ділилась на дві частини: Ціолейтанію, куди поряд з іншими регіонами входили Галичина й Буковина; Транслейтанію, до складу якої, крім інших регіонів, передавалася Закарпатська Україна. В імперії запанувала німецька й угорська нації, які за своєю кількістю були однакові з пригнобленими слов’янськими народами. Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також право на вільний розвиток. Але фактично влада в Східній Галичині залишалась в руках польського панства, яке продовжувало наступати на українство.
