після відміни кріпацтва у 1861 ісля реформи 1861 р. відбувався перехід від станового (дворянського) до безстанового (буржуазного) землеволодіння. Земля перетворювалась на предмет купівлі-продажу. В 1863 – 1902 рр. було продано понад 23,6 млн десятин. Розвиток капіталістичних відносин щодалі глибше втягував селянські господарства в товарно-грошові відносини. Головну роль у них продовжувало відігравати зернове землеробство, яке поступово набувало капіталістичних рис. Площа орних земель під зернові культури у 1860 – 1887 рр. збільшилася на Лівобережжі на 131,2, Правобережжі – на 112,7 і Південній України – на 207,5 %. Значна частина їх призначалася для основних товарних культур – пшениці і ячменю, котрі мали найбільший попит на ринках. Так само пристосовувалися до ринку й поміщицькі господарства. Розвиткові заможних і середняцьких селянських господарств сприяло застосування удосконалених знарядь праці й машин. Вони надходили переважно із західноєвропейських країн і частково з вітчизняних заводів. У 70 – 90-х роках імпорт сільськогосподарських машин зріс у 16 разів, а виробництво їх на Південній Україні збільшилось у 15 разів. Головними споживачами машин і удосконалених знарядь праці стали господарства південних губерній. Лише в Катеринославській губернії поміщики й заможні селяни на початку ХХ ст. закупили їх на 715 тис. крб., величезну на той час суму. Механізація сільськогосподарських робіт – сівби, жнив, віяння і обмолоту – на Півдні та Правобережжі України перевищувала рівень відповідної механізації в інших губерніях від 1,5 до 4 разів. Найбільший попит мали парові двигуни, молотарки, жниварки та віялки. Застосування машин вело до підвищення рівня праці, а відповідно й до товаризації заможних господарств.У селянському господарстві продовжувала панувати трипільна система землеробства. Поряд з нею існували перелогова та двопільна. Почали впроваджуватися чотирипільна й багатопільні системи. Серйозного удару прогресивному веденню зернового землеробства завдало зростаюче малоземелля, яке змушувало селян порушувати співвідношення й черговість сіяння культур, заорювати луки і пастівники, що негативно позначалося на тваринництві селянських господарств.Під впливом ринкових відносин відбувався перерозподіл зернових культур. Жито поступалося місцем високоврожайній озимій і яровій пшениці. Валова прибутковість десятини жита у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях та Донській області протягом 1886 – 1895 рр. зменшилася порівняно з минулими роками на 6,3 %. Це й визначило долю цієї культури на Півдні України. Але катастрофічне зниження цін на хліб змушувало селян покривати дефіцит господарського бюджету за рахунок продажу зерна, необхідного для забезпечення сімейних потреб. Погіршення матеріального становища селянства супроводжувалося вимушеною товаризацією їхніх господарств. Землероби мусили продавати не тільки додаткові, а й необхідні для прожиття продукти. Переважна більшість товарного зерна поміщицьких і селянських господарств ішла на експорт. Причому його обсяги невпинно зростали. Якщо у 1876 – 1880 рр. через південні порти вивезено 31, то у 1895 – 1898 рр. – 84 млн пудів лише однієї пшениці.Швидко розвивалося виробництво технічних культур, насамперед картоплі та цукрових буряків. Посівні площі під картоплю протягом 1870 – 1900 рр. зросли з 194 до 541 тис. десятин. Картопля для багатьох селян перетворювалась на основний замінник хліба, що мало неоднозначні наслідки. Одноманітність харчування, його малокалорійність негативно позначалися на фізичному стані, а відповідно й на продуктивності праці селянина. Разом з тим у середніх і заможних господарствах більша частина зернової продукції призначалася на продаж. Одержані прибутки використовувались для сплати податків, внесення інших платежів, а також на розширення сільськогосподарського виробництва. Менш поширеними у селянських господарствах були посіви буряків.Частина селян вирощувала тютюн для власних потреб і на ринок. Високоякісним тютюном славилися Полтавська й Чернігівська губернії, де існували давні традиції в його вирощуванні. На Півдні України чимало селян спеціалізувалося на вирощуванні льону-кудрявця для виготовлення олії. Тільки під кінець ХІХ ст. він почав поступатися місцем новій олійній культурі – соняшнику. Майже кожен селянин займався городництвом. У багатьох господарствах воно становило основне джерело існування селянських сімей.Важливу роль відігравало тваринництво. Воно забезпечувало потреби селян у тягловій силі, м’ясній і масло-молочній продукції, необхідній для нормального існування організму. Змінювалась внутрішня структура галузі. З появою у заможних господарів удосконалених знарядь праці й машин зникала потреба в потужній тягловій силі. Тому кількість волів відносно приросту населення зменшувалась, а коней, навпаки, зростала. На початку ХХ ст. чисельність коней, у селян Південної України зросла у 3, Правобережної – в 1,7, а Лівобережної – в 1,4 рази. Певною стабільністю відзначалося вівчарство, яке в селянських господарствах було переважно грубошерстим. Якщо кількість тонкорунних овець у поміщицьких господарствах під впливом різних причин істотно зменшилася, то в селянських залишалася відносно стабільною.Існувала істотна відмінність у характері тваринницької продукції, що надходила на ринок. Якщо поміщицькі господарства спеціалізувалися на збуті переважно елітних порід коней, корів, овець, то селянські – тварин місцевої селекції. Більшість проданих у 1874 р. 248 тис. голів великої рогатої худоби і 454 тис. голів дрібної худоби належала селянам. Вироблялося багато молока та інших молочних продуктів для продажу на ринку. З селянських господарств на ринок надходили також вовна, кожі, щетина та інша продукція тваринництва. Селянські господарства активно втягувались у товарно-грошові відносини, поступово позбавляючись середньовічних замкнутості й натуральності.
