В історії Галичини ХІХ ст. греко-католицька церква та уніатське духовенство також відіграли вирішальну роль. Після реформ, проведених австрійським урядом у 1770-1780 рр., вона перетворюється на національну церкву, а греко-католицьке духовенство – на соціальну еліту. Заходами австрійського уряду було покращено матеріальне становище уніатського духовенства, створена низка семінарій, капітул при кафедральних соборах у Львові та Перемишлі. Піком цих реформ стало піднесення рівня львівського єпископату до Галицької митрополії (цю ідею виказав ще у 1773 р. львівський єпископ Л.Шептицький). Лідером українського національного відродження на Галичині став митрополит Галицький М.Левицький.Перший осередок національного руху – гурток греко-католицьких інтелектуалів, який об’єднався у 1816 р. навколо єпископа М.Левицького. Він мав на меті поширення народної освіти рідною мовою.До галицької інтелектуальної еліти належав І.Могильницький, автор першої української граматики; наступник М.Левицького І.Снігурський, який заснував друкарню для поширення книжок українською мовою. Здобутком митрополита М.Левицького було те, що цикл богословських дисциплін у Львівському університеті став викладатися українською мовою. 1806 р. за клопотанням Могильницького організовано першу в тій окрузі народну школу. З 1816 р. - ректор новозаснованого дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (Польща). Того ж року заснував першу на західноукраїнських землях культурно-освітню громадську організацію "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних", яка ставила собі за мету видання українських загальноосвітніх та релігійних книжок (організація проіснувала до середини 1817 р.; припинила існування під тиском католицького духівництва). Уклав "Cтатут" товариства - "важливий документ для історії нашого національного розвитку" (І. Франко). З 1817 р. - інспектор шкіл перемишльської єпархії. Входив до гуртка українського духівництва на чолі з М. Левицьким та І. Cнігурським. Підготував і видав низку підручників українською мовою для народних шкіл: "Буквар славено-руського язика", "Катехізис малий" (1817 р.). Створив першу в Галичині граматику української мови - підручник "Граматика язика словено-руського" (1823 р.). У передмові - статті "Відомість о руськім язиці" першим серед західноукраїнських мовознавців обґрунтував положення про самостійність і самобутність української мови. Цим спростовував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської мови та аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов’янських мов. Підкреслював зокрема її "урядовий" характер за часів польсько-литовського панування, відмінність від "інших гілок слов’янських мов, особливо від церковнослов’янської, польської та великоросійської", спільні риси у вжитку "в усіх руських землях, відомих колись під ім’ям Малої та Червоної Русі", необхідність розвитку літератури народною мовою тощо. Цією статтею "відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови" (І. Франко). Українську мову уважав Могильницький рівнорядною славянською сестрою, як мова чеська, польська, московська й инші. Може бо якийсь нарід утратити свою політичну самостійність, але народности й мови він не тратить. Зникла держава Володимира Великого, але українська мова заховалася досі. Сьогодні вона зберігається під сільською стріхою, але колись вона була урядовою мовою Великого Князівства Литовського й Польщі. Доля української мови під польським пануванням вязалася нерозлучно з долею українського народу, хоч польська мова багато зо свого багатства завдячує українській мові, а так само й московська. Свою священичу посаду вміло використовував для послідовної боротьби проти такого соціального лиха, як пияцтво. Домігся у 1892 р. відкриття в Мшанці читальні «Просвіта», сам вів у ній різносторонню діяльність. Усіляко дбав про поліпшення освіти в інших гірських селах.
