Перші мовознавчі дослідження в українознавстві. У першій половині XIX ст. починається наукове дослідження національної мови, однієї зі складових частин українознавства. Мовознавство виділяється в окрему науку з широкою перспективою для розвитку. На цей час українська мова стала багатшою, виразнішою й витонченішою. Однак нею користувалися переважно селяни, а більшість заможної верхівки, чиновництва та інтелігенції вважала її грубою, селюцькою, непридатною до вираження тонких думок і почуттів. Тому в спілкуванні поміж собою вони вживали переважно ро-сійську мову. Тим самим втілювалась у життя офіційна концепція про те, що української мови не існувало, а був лише діалект російської мови.Щоб змінити традиційне ставлення властей і вищих верств суспільства до української мови, треба було проявити не тільки громадянську мужність, а й наукову переконаність і професійну вправність. Найкращі сили національної інтелігенції взялися за це нелегке завдання, прагнучи пере-творити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Національне свідомі інтелігенти захищали її від нападок реакціонерів і невігласів, демонстративно послуговувалися нею в повсякденному житті. Письменник Іван Котляревський у своїх діях пішов далі й започаткував перетворення народного говору на мову літературну. Вже перші частини опублікованої ним у 1798 р. поеми «Енеїда», написаної мовою звичайних селян, продемонстрували світові багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі.Починають з’являтися наукові мовознавчі розвідки. Першою з них стала «Грамматика малороссийского наречия...» Олексія Павловського, що вийшла друком у Петербурзі 1818 р. Павловський дотримувався офіційних поглядів на українську мову, але водночас ставив благородну мету «оживити це наріччя» й не допустити його зникнення. Тобто була зроблена серйозна наукова спроба довести самобутність мови українського народу. Автор розібрав її граматичну будову, фразеологію, способи віршування, навів приклади літературного й розмовного засобів спілкування. У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий словник української мови з найбільш вживаних народом слів. Відчутний пропагандистський резонанс мала стаття Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834). У ній визначний славіст публічно виступив на захист української мови. Всупереч офіційній концепції Срезневський доводив, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом і пророкував їй велике літературне майбутнє. Правда, у другій половині XIX ст. під тиском русифікаторської політики царизму вчений переглянув свої погляди.
