Пробудження національної свідомості українців почалося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій половині XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєднувався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі українознавства.
Від загально-історичних досліджень відгалужуються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство. Ним займались інтелігенти з високою, часто європейською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпомітніше місце займав Опанас Шафонський. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне уявлення про історію та культуру українського народу.Цій меті було присвячено працю "Черниговского наместничества топографическое описание..." (1786), підготовлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У першій частиш твору розглядалося питання про походження "малоросійського народу", характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж слов'янства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами деяких сучасних вчених на етногенез українського народу. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запорожці походили від черкес, які нібито переселилися на Подніпров'я з Кавказу, в іншому - пов'язував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татарВчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як "Полісся", "Степ", виділив північно-західну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їхнього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взуття, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками. Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відомі тільки не-багатьом дослідникам. Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю "Летописное повествование о Малой России..." підготував (1785 - 1786) Олександр Рігельман. У ній органічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав версію про переселення на Подніпров'я черкесів і про заснування ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва "черкаси" щодо запорізьких козаків.Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798). Історик відстоював ідею автохтонності походження східних слов'ян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твердження про особливе географічне положення України наводили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав. Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського господарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночасно він показував специфіку матеріальної культури, антропології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про Те, що український народ мав власну культуру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших слов'янських народів.Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна "Історія Русів". З'явившись наприкінці XVIII - на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком, її можливими авторами вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський та інші особи. "Історія Русів" є трактатом перехідного періоду, коли публіцистичні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам. В "Історії Русів" простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу пов'язується із сарматськими племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава.
