Українське селянство поділялось на такі соціальні групи: 1.державні або скарбові (входили до державної скарбниці) селяни, які були особисто вільні; 2.поміщицькі селяни (за даними 10-ї ревізії 1858 р. в Україні 50,1% становили державні селяни, а 49,9% – поміщицькі); 3.монастирські селяни; 4.удільні селяни, які належали імператорській родині й проживали компактними групами на Лівобережжі та Катеринославщині; 5.заводські селяни, які працювали на казенних заводах і мануфактурах; 6.військові поселенці, котрі поєднували сільськогосподарську працю з військовою службою; 7.безземельні селяни – дворові; 8.безземельні селяни, які були переведені на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою, – так звані місячники, що перебували «на самій грані між кріпосним станом і рабством», а також наймити – напівжеляри, халупники 9.оброчні селяни – ті, що йшли на оброк; вони сплачували панові суму грішми і мешкали, де хотіли, працювали в містах ремісниками, візниками, служниками. Особливості соціальної стратифікації селянства півдня України полягали в тому, що більшість сільського населення становили державні селяни.
