У XVIII ст. у складі Австрійської імперії опинилися західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття). В адміністративному відношенні західноукраїнські землі були розділені, тому що Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий край – «Королівство Галичини та Лодомерії», панівний вплив мала польська шляхта. Пізніше на правах окремого округу до цього утворення була приєднана і Буковина. Переважне місце займали румунські феодали. Закарпаття ж входило до складу Угорського королівства з переважанням угорських феодалів. Таким чином українські землі опинилися під подвійним національним гнітом. Це серйозно відбилося на розвитку політичних процесів, зокрема, під час революції 1848 року українці виступили на боці панівної династії Габсбургів.Протягом розглянутого періоду основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином, землеробство. Більша частина земельних угідь (більше 50 %) належала поміщикам та казні. Важливе місце у сільському господарстві займало тваринництво.Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель не витримувало конкуренції на ринках європейських країн, виявило тенденцію до занепаду, який переріс у кризу в середині 40-х рр. ХІХ ст. Щодо промисловості західноукраїнські землі переживали період промислового застою, оскільки промисловість залишалася на ремісницько-мануфактурному рівні. Промисловий переворот тут почався ще з більшим запізненням, ніж на землях, що входили до складу Росії.Феодально-абсолютистська монархія Габсбургів проводила реакційну централізаторську внутрішню політику. Життя вимагало звільнення від феодальних пут і забезпечення нормальних умов для становлення нового буржуазного порядку. Тому революційні події 1848 р. охопили і західноукраїнські землі. Революція мала антифеодальний, буржуазно-демократичний характер і принесла підданим Австрійської імперії буржуазні свободи і конституційну владу, а сільському населенню Галичини, Закарпаття і Буковини – довгоочікуване скасування кріпацтва. У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.
