У кінці XVIII ст. територія сучасної України була поділена між двома імперіями: Російською та Австрійською.До складу Російської імперії входили: Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя. У к. XVIII ст. до Росії були приєднані землі Причорномор’я та Крим. Розпочався процес засвоєння нових територій.
Усі українські землі, що входили до складу Російської імперії, були поділені відповідно до адміністративно-територіального поділу на 3 губернії, а ті у свою чергу – на повіти. У політичному відношенні українські землі у кінці XVIII ст. втратили гетьманщину – особливу форму української державності і перетворилися на звичайну провінцію Російської імперії. Також згідно з «Жалованной грамотой дворянству» козацька старшина отримала статус російського дворянства, що допомогло їй примиритися із втратою гетьманщини.У першій половині ХІХ ст. феодально-кріпосницька система Російської імперії переживала кризові явища, що найяскравіше проявилося у створенні таємних товариств, повстання декабристів, а також у створенні та діяльності Кирило-Мефодіївського братства.Основною галуззю господарства було землеробство. Тому переважна більшість населення складали селяни. Вони поділялися на декілька груп, які розрізнялися між собою ступенем і формою особистої залежності. Найчисленнішою групою були «власницькі» або кріпосні селяни, які мали феодальні повинності. Трохи кращим було положення державних селян, які принципово називалися «вільні сільські обивателі». Близькі за своїм становищем до державних селян були козаки, які ще зберігалися на території колишньої гетьманщини.Нечисленною, але швидко зростаючою групою населення були міські мешканці: міщани, купці, ремісники. У 30–40-і рр. ХІХ ст. на українських землях, які входили до складу Російської імперії, почався промисловий переворот – процес переходу від ручної праці до машинної та від мануфактури до фабрики. Спочатку здійсненню цього процесу перешкоджало існування кріпацтва, яке гальмувало подальший розвиток. 19 ст Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.
