Епікур створив філософську систему, в якій виклад онтологічних і гносеологічних проблем підпорядкований науці про мораль. Він вважав, що філософія має практичне значення (етику традиційно називають практичною філософією). Вивчення філософії, на його погляд, потрібне не для споглядання (як доводив Арістотель), не для того, щоб навчитися вмирати (як розумів роль філософії Платон), а щоб навчитися жити. Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа — з атомів, подібних до вогню. Епікур вважав, що атоми можуть відхилятися від визначеної траєкторії свого руху. Його ідея самодовільного відхилення атомів дала змогу обґрунтувати наявність випадковості у природі, а в етиці — пояснити можливість свободи волі людини. Завдяки цьому Епікур переборов механістичний детермінізм (зводить усі причинні зв´язки до безпосередніх, механічних) і фаталізм (визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю). Епікуру належить до трьохсот праць (зокрема, «Про ціль життя», «Про любов», «Про спосіб життя», «Про справедливу поведінку» тощо), проте до наших часів вони не збереглися, крім трьох листів, окремих уривків з листів і творів, збірки висловлювань. Визнаючи необхідність задоволення природних бажань (потреб), Епікур усе-таки ставив духовні втіхи вище тілесних. Полемізуючи з кіренаїками (представниками заснованої учнем Сократа Арістіппом з Кірени філософської школи, основою якої був гедонізм, скептицизм), які стверджували, що людина живе тільки теперішнім, він надавав суттєвого значення втіхам, що стосуються минулого і майбутнього. Класифікуючи їх, Епікур враховував не тільки їх необхідність (чи випадковість), а й часові характеристики (минуле — теперішнє — майбутнє). Він доводив, що, вибираючи задоволення та уникаючи страждань, необхідно зважати не лише на теперішнє, а й на майбутнє (наслідки задоволених сьогодні бажань, перспективу одержання вищого задоволення), орієнтуватися на минуле (життєвий досвід).. Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (незворушність). Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. ataraxia — незворушність). Блаженство індивіда Епікур вбачав у відчуженості від усього, а найважливішим засобом її досягнення вважав філософію, за допомогою якої людина досягає мудрості — однієї з найістотніших чеснот. Ставлення до вчення Епікура завжди було суперечливим: учні і послідовники обстоювали його погляди впродовж шести століть, опоненти піддавали нищівній і не завжди справедливій критиці. Зокрема, Епікуру дорікали за культ насолод, індивідуалізм, егоїзм, заперечних визначень основних категорій етики (наприклад, трактування добра як утечі від страждання), ігнорування соціальної етики тощо.
