Вчення Аристотеля про моральність є практичною наукою про благо і щастя людини, що живе в суспільстві. Воно стало предтечею численних шкіл, що дотримуються принципів евдемонізма. Його мета – обгрунтування практичного значення добродійних вчинків людей. Їх пояснення Аристотель шукав у дійсного життя людей. У роботі Аристотеля «Нікомахова етика» представлені основні морально-етичні поняття і три частини етики: 1) вчення про вище благо. Благо – це те, до чого спрямовані вся діяльність й устремління людей. У медицині таким благом є здоров’я, у військовій справі – перемога, в мистецтві – насолода. Аристотель будує ієрархію благ: від благ загального характеру до більш приватним чеснотам. Самое вище благо завжди залишається метою. Людина, що володіє їм, досягає блаженства і щастя. Тому блаженство є ознакою самодостатності. Якщо людина у своїх вчинках керується ним, то йому в його діяльності супроводжує успіх. Блаженство задає сенс всім іншим цінностям і видам діяльності, тому досягнення його може розумітися як здійснення людиною свого призначення; 2) вчення про природу чесноти. Доброчесність – «золота середина» між надлишком і нестачею якого-небудь якості. Доброчесність визначена так, як її розуміє розсудлива людина, – «середина двох зол – надлишку та нестачі» (Аристотель); 3) вчення про конкретні чеснотах. До них Аристотель відносить: мужність, щедрість і помірність. Основу арістотелівського вчення про моральність становить поділ між чеснотою і пороком. У вченні про чесноти і пороці Аристотель розглядає їх не як абсолютні протилежності, а як діалектично взаємопов’язані категорії, що визначають моральну життя людини. Аристотель підкреслює відносність існування між ними: порок – нездатність людини керувати своїми пристрастями і постійне зісковзування на шлях крайнощів; чеснота – свідомо придбане якість душі, розумно визначальною середину. Доброта в людині проявляється в справедливому ставленні до людей, а його пороки – в порушенні законів справедливості. Тому найбільшу чесноту Аристотель бачив в справедливості, а порок – в несправедливості: справедливість – альтруїстична спрямованість вчинків людини; несправедливість – вчинки людини, якими керують ті чи інші вади і які спрямовані проти інтересів іншої людини. Несправедливість поділяється на два види: загальна несправедливість веде до порушення закону; спеціальна несправедливість – нерівноправне ставлення до людей.
