Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н. е. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім'ї тощо. Вже у найдавнішій пам'ятці китайської народної творчості «Ші цзин» («Книзі пісень») піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в «Шу цзин» («Книзі історії»). Значну роль у становленні і розвитку етики Давнього Китаю відіграла «І цзин» («Книга перемін»). Основна її ідея полягає у нероздільності неба, землі і людини, у визнанні постійних змін природних і суспільних явищ, зумовлених взаємодією «янь» та «інь» (світлого і темного, твердого і м'якого, чоловічого і жіночого, успішного і невдалого тощо). Янь — активне, всепроникаюче, те, що освітлює шлях пізнання; інь — пасивне, темне начало. Символіка, афористичність і термінологічна багатозначність «Книги перемін» відкривали простір для найрізноманітніших філософських її тлумачень представниками різних філософських шкіл Давнього Китаю. Кожне питання вони висвітлювали через призму моральності
