Введення в теоретичний ужиток поняття витончені мистецтва визначило подальше поглиблення проблеми видової специфіки мистецтва. Здебільшого дослідники ототожнюють його з концепту-альними розробками Ш. Баттьо та і. канта і, насамперед, фундамен-тальними працями цих дослідників «Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу» та «критика здібності судження».
Термін «виточені мистецтва» в історії естетики офіційно було запроваджено Шарль Баттьо (1713—1780), який об'єднав у такий спосіб ті види мистецтва, що, по-перше, здатні викликати почуття задоволення, по-друге — наслідувати природу. Отже, до категорії «витончених» було віднесено музику, поезію, скульптуру, живопис і танець. поряд із цією групою дослідник виокремлює «прикладні» мистецтва, до яких зараховуються архітектура і красномовність, що завдяки своїм специфічним можливостям здатні поєднувати користь і красу. Отже, структуруючи види мистецтва, Баттьо прагне виділити певні домінантні моменти — питання смаку та краси, що дають йому змогу здійснити відповідну систематизацію. пізніше в естетичній теорії ці проблеми так чи інакше виникатимуть у зв'язку з розглядом феномену видової специфіки мистецтва.Видова специфіка мистецтва в контексті естетичної теорії розроблену Болонською академією. дж. Віко фактично ігнорує запропоновану нею тріаду «витончених мистецтв», зосереджу-ючи свою увагу на феномені поезії, що має посісти особливе міс-це в контексті цієї структури. З іншого — на теоретичному рівні — дж. Віко виступає як спадкоємець болонців, наполегливо роз-робляючи питання «антиутилітарності» «витончених мистецтв». у позиції науковця переважає культурологічний аспект, що дає дж. Віко можливість показати залежність руху видів мистецтва від динаміки розвитку цивілізації. Відродження і новий час успадковують середньовічну тради-цію, зосереджуючи увагу відповідно на зображальних і «витончених» мистецтвах. і. кант продовжує цю тенденцію, вважаючи за можливе закріпити перше місце за поезією, а друге — за зображальними мисте-цтвами, серед яких перевагу отримує живопис.
