Естетична практика в своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це —естетичний ідеал. У повному змісті естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.
Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі. Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецва Європи на античне як на ідеал. І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал служить у такому випадку прообразом для повного визначення своїх копій; і в нас нема іншого мірила для наших вчинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємось, ніколи, однак, не будучи в змозі зрівнятися з нею» 2. Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.
Естетичний ідеал постає як одна із форм естетичного відображення дійсності. Причому відображення не пасив--ного, а творчого, активного, здатного відкинути випадкове, несуттєве і проникнути в сутність предмета. Тобто естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, явища, процесу, до того ж сутності найвищого порядку, яка містить у собі вищу форму розвитку реальності. Такою формою є суспільство, а носієм її — суспільна людина як сукупність усіх суспільних відносин. Естетичним ідеалом певного конкретного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є прояв через окрему людину головних визначальних суспільних відносин.
Суспільні й естетичні ідеали фіксують перспективу розвитку, відображають інтереси і потреби прогресивного розвитку суспільства та людини. Дійсність не «підтягуєть-ся» до ідеалу, як нерідко стверджують, а розвивається в ідеал. Це, звичайно, не означає, що суспільство може згодом досягти ідеального стану. Адже рух до досконалості породжує нові протиріччя, які позбавляють можливості зафіксувати у стані суспільства момент рівноваги. Іншими словами: суспільство, не досягнувши попереднього ідеалу, вже створює протиріччя, які вимагають пошуку ідеалу нового.
В історії розвитку людства естетичний ідеал нерідко був зверненим у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, не знаходячи вирішення життєвих проблем, починали звеличувати минуле. Так, античні письменники вбачали «золотий вік людства» в доісторичному стані. Європейські просвітителі орієнтувалися в своїх уявах про суспільну досконалість на Римську республіку.
При всій різноманітності тлумачень естетичного ідеалу як вираження мети естетичної діяльності людини в них можна угледіти дещо загальне, що обумовлюється основними функціями ідеалу.
