Епоха великих географічних відкриттів-термін європоцентристської історіографії, яким позначають період всесвітньої історії ХV-XVIIстоліття, протягом якого західні європейці активно досліджували невідомі їм території Земної кулі. Початок цьому періоду поклали географічні відкриття католицьких династій Португалії та Іспанії в Африці, Азії та обох Америках. Відкриття дозволили завершити складання мапи світу, яка змінила середньовічні уявлення європейців про порядок, релігію, науку та суспільство. Контакти Старого світу з Новим сприяли між цивілізаційному діалогу, що виражався у переміщенню великої кількості рослин, тварин, людей, товарів, а також хвороб і культурних надбань. Ці зміни призвели до появи перших колоніальних імперій та національних держав у Західній Європі. Великі географічні відкриття мали певні передумови: По-перше, вагомі здобутки в галузі мореплавства й накопичення географічних знань. Розроблено новий тип судна—каравелу, яка завдяки удосконаленій системі вітрила могла рухатися не тільки за напрямком вітру, а й проти вітру, досягаючи швидкості 22 км/год. По-друге, утвердження в науці думки про те, що Земля має форму кулі, а суша омивається єдиним океаном. Отже, пливучи на захід, можна дістатися берегів такої бажаної для європейців Індії та інших східних країн. По-третє, морська подорож у західному напрямку була можлива лише невідомим тоді Атлантичним океаном, який омивав країни Піринейського півострова—Іспанію та Португалію. Таке вигідне географічне положення сприяло тому, що ці країни почали першими освоювати незвідані океанічні простори.
